Олег Кандиба (О. Ольжич) народився у Житомирі 8 липня 1907 року в старовинній козацькій полковницькій сім’ї.
Батько – відомий поет Олександр Олесь. Мати – Віра Сватковська, випускниця Бестужівських курсів, писала подрузі: «Ах, породивши дитину, роби з неї, що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не українця. Бо тоді ти прирікаєш дитину на Голгофу, на загибель заради України.» І, знаючи це, виховала українця.
У три роки Олег почав учитися музиці, і батько зачаровано вдивлявся у музичні пальчики сина. О. Олесь рідко бачився з Олегом, але багато писав листів «своєму Лелеченькові довгоногому». Лелеченька, так татко називав нащадка і отримував відповіді «рідному, далекому». Пройде час і псевдонімом Лелека Олег буде підписувати твори. Батько радів кожному кроку первістка і охоче описував це:
Мій синочок – розбишака
Чи то кіт, чи то собака, –
Він нічого не боїться –
Лізе биться…
Олесь написав малому 150 колискових; стежив за його успіхами в музиці, поезії; підтримував літературні спроби. Радів, коли у п’ять – намалював Олег знаменитого рудого півня і склав про нього оповідання «Рудько». Я тримала в руках той альбомний аркуш, на якому олівцями було намальовано марчука і додано слова тексту. Скільки років пройшло! Скільки країн проїхали, перетнули кордонів, а синову роботу мати зберігла! Отак батьки навчили сина «негнуто і прямо» долати життєвий шлях.
У Пущі Водиці родина жила на 5 лінії, у Києві мешкали в прибутковому будинку Файбишенка на Новій будові, вул. Антоновича, 64/16, (на розі вул. Антоновича (Горького) та Івана Федорова). Будинок вцілів, але знаходиться в аварійному стані.
Під час визвольних змагань Олесь був дипломатичним представником у Берліні, потім виїхав до Праги, згодом туди емігрували Олег з матір’ю. На чужині юнак склав матуральні іспити, закінчив королівський Празький університет і у 21 рік став доктором археології. Олег Ольжич досліджував трипільську культуру, читав лекції дев’ятьма мовами майже у всіх країнах Європи, у США. Археолог, мистецтвознавець зі світовим іменем часто їздив на розкопки, досліджував Кришталеві печери на Тернопіллі. Написав О. Кандиба три збірки поезій. Трагічний оптиміст вважав:
Захочеш – і будеш. В людині, затям.
Лежить невідгадана сила.
Чи не тому він писав у поемі «Городок. 1932»:
Товаришу, любий мій брате.
Дивися у вічі рабам.
Як будете так воювати –
Вкраїни не бачити вам.
У 1934 році, працюючи в Італії, переклав італійською та видав антологію кращої української поезії.
Коли постала Карпатська Україна, Ольжич очолив боротьбу, за що отримав від друзів ім’я військового міністра. А через два роки командував національною боротьбою з окупантами.
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім’я її прийняти мужньо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
Після арешту гітлерівцями Андрія Мельника Олег Ольжич очолив Провід ОУН. 25 травня 1944 р. його було арештовано на проваленій явці у Львові (Личаківська, 32). У Львові на відкритті меморіальної таблиці, згодом у Києві мені пощастило мати бесіди з Олегом Кандибою-сином. Він шукав по планеті тих, хто знав батька, і розпитував: «Чому розумний і обережний Ольжич пішов на провалену явку?» І приходив до думки, що пішов у руки гітлерівців свідомо, щоб не посилювати братовбивчий вогонь. О. Ольжича було переправлено до концтабору Заксенхаузен, де каралися А. Мельник і С. Бандера, яких було звільнено у листопаді 1944 р. Олег відмовився говорити (хто сказав «а», продиктує увесь алфавіт), тому щоденно викликався на допити. Закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц), прикутий до бетонної підлоги, у ніч із 9 на 10 червня 1944 р. О. Ольжич пішов у Вічність. Тіло українця спалили в крематорії.
На другий день після дня народження Олега, 22 липня 1944 року, звістка про смерть сина убила батька, Олександр Олесь помер у Празі.
31 липня 1944 року прийшов у світ син Олег Олегович Кандиба-Ольжич.
Немає коментарів:
Дописати коментар