Т. Шевченко. " Щоденник".

Тарас Шевченко ЖУРНАЛ  (12 червня 1857 р. - 13 липня 1858 р.)
(Переклад: Л. Білецький)
Щоденник 
----------------------------------------
1857, червня 12.

Перша визначна подія, яку я до моїх записок завожу, така: ...

 обтинаючи цей перший зшиток для згаданих записок, я зламав цизорик. Подія, здавалося б, дрібна й не варта тої уваги, яку я на неї звертаю, вписуючи її, як щось надзвичайне, до цієї строкатої книги. Коли б цей казус трапився в столиці або навіть у порядному ґуберніяльному місті, то, звичайно, він не попав би до моєї памятної книги. Але це сталося в киргизькому степу, себто в Новопетровському форті, де така штучка для письменної людини, як, наприклад, я, дуже цінна; головне ж, що не завжди її можна дістати, навіть і за добрі гроші. Коли вам пощастить розтолкувати свою потребу вірменинові-маркитантові, що зноситься з Астраханню, ви все таки не раніше, ніж за місяць уліті, а взимі за пять місяців, дістанете препоганий цизорик і, звичайно, не дешевше, як за "монету", себто за срібного карбованця. А трапляється й таке, та й дуже часто, що замість речі, що ви її нетерпляче дожидаєте, він вас почастує або московською бязею, або штукою верблюжого сукна, або, нарешті, кислим, "дамським", як він каже, чихирем. А на запит ваш, чому він не привіз власне того, чого вам треба, він пренаївно відповість, що "ми люди комерційні, люди неписьменні, всього не запамятаєш". Що ви йому на такий резонний арґумент? Лайнете його, він посміхнеться, а ви все ж без ножа зостанетесь. Тепер зрозуміло, чому в Новопетровському форті втрата цизорика — подія, варта дієписання. Але Бог з ним — і з фортом, і з ножем, і з маркитантом: скоро, дасть Бог, вирвусь я з цієї безмежної тюрми, і тоді така подія не знайде місця в моєму журналі.

13 червня. Сьогодні вже другий день, як я собі зшив і акуратно обрізав зшиток, щоб записувати, що зо мною та біля мене станеться. Тепер іде тілько девята година; ранок минув, як звичайно, без жадної визначної події; побачимо, чим скінчиться вечір. А покищо зовсім нічого записати. А писати страх як хочеться. І пера є — оправлені! З ласки ротного писаря я ще не відчуваю своєї втрати. А писати нема таки про що. А сатана так і шепоче на вухо: "пиши, абищо бреши, скільки душі завгодно. Хто тебе буде перевіряти? І в шканечних журналах брешуть, а в такому, хатньому, і Бог велів".

Коли б я свій журнал для друку лагодив, то хто зна, чи не спокусив би [мене] лукавий ворог правди, але я, як сказав поет наш,

 
 Пишу не для мгновенной славы,
 Для развлеченья, для забавы,
 Для милыхъ, искреннихъ друзей,
 Для памяти минувшихь дней.
 

Треба мені було почати свій журнал од часу посвячення мого в салдатський сан, сиріч од 1847 року. Тепер був би це товстенний і пренудний зшиток. Згадуючи ці минулі сумні десять літ, я сердечно радію, що мені не прийшла тоді добра думка завести собі записний зшиток. Що б я до нього записав? Правда, за цих десять літ бачив я задурно те, що не кожному й за гроші пощастить побачити. Але як я дивився на це все? Як арештант дивиться через вязничне ґратчасте вікно на веселий весільний поїзд. На саму згадку про минуле та про те, що я за цей час бачив, починаю тремтіти, — а що ж було б, якби я записав цю похмуру декорацію і бездушних, грубіянських лицедіїв, з якими мені довелося грати цю похмуру, одноманітну, десятилітню драму? Пройдімо повз моє минуле, лукава памяте моя! Не скаламутьмо серця щирого друга недостойним спогадом, забудьмо й простімо темних мучителів наших, як простив милосердний Чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателів! Звернімося до того, що світле й тихе, як наш український осінній вечір, і запишімо все, що бачили й чули, і все, що серце прокаже.

Дістав я листа з Петербурґу з 2 травня — від Михайла Лазаревського з долученими 75 карбованцями. Він сповіщає мене, або краще — вітає з свободою. Досі, одначе, немає нічого з штабу корпусу, і я, дожидаючи розпоряжень згаданого штабу, збираю відомості про Волзьке пароплавство. Сюди іноді приїздять астраханські морські офіцери (крейсери з рибної експедиції). Але це такі неуки та брехуни, що я, хоч як бажав би, досі не можу створити ніякої уяви про Волзьке Пароплавство. Статистичні відомості мені непотрібні, але мені хочеться знати, як часто відходить пароплав із Астрахані до Нижнього Новгороду і яка ціна місць для пасажирів. Та ба! Хоч як я старався, довідався тілько, що місця різні й ціна різна; а пароплави з Астрахані до Нижнього ходять дуже часто. Чи ж це не точні відомості?

Автім, не вважаючи на такі точні відомості, я вже встиг (звичайно, в уяві) улаштувати свою подорож Волгою притульно, спокійно та, головне, дешево. Пароплав буксирує (це одна-однісінька певна відомість) кілька барок, або, як їх називають, "подчалокъ", до Нижнього Новгороду з різним вантажем. На одній із таких барок думаю я влаштувати свою тимчасову кватирю і пролежати в ній до нижнєгородського диліжансу. Потім до Москви, а з Москви, помолившись Богу за Фультонову душу, за 22 години і в Пітер. Чиж не буйна фантазія? Та на сьогодні годі.

Сьогоднішній вечір одзначився прибуттям пароплаву з Астрахані. Але тому, що подія ця сталася досить пізно, в девятій годині, я до наступного ранку не дістану від нього жадних звісток. Важливого я нічого не чекаю від астраханської пошти. Все листування моє йде через Ґурєв Городок, а через Астрахань я дуже рідко дістаю листи. Отже, з пароплаву мені нема чого ждати. Чи не надумає батько кошовий Кухаренко написати мені? Ото б порадував мене старий чорноморець! Надзвичайне явище між людьми ця справді благородна людина. Від 1847 року, з розпоряження вищого начальства, всі друзі мої мусіли були припинити зо мною всякі зносини. Кухаренко не знав про таке розпоряження. Але не знав також і про місце мого перебування. І, бувши в Москві підчас коронації депутатом свого війська, познайомився із старим Щепкином і від нього довідався про місце мого заслання. І — найблагородніший друг! — написав мені найщиріший, найсердечніший лист. За десять літ — і не забути друга, та ще й друга в недолі! Це рідке явище серед себелюбних людей. З цим самим листом, з нагоди, як він пише, що одержав Станислава першого ступня, прислав він мені, на поздоровлення, 25 срібних карбованців. Для людини з родиною і незаможної це — велика жертва. І я не знаю, чим і коли я віддячуся йому за таку щиру й нелицемірну жертву?

З нагоди цього дружнього й несподіваного привіту я розклав був свою подорож ось як: через Кизляр та Ставропіль поїхати до Катеринодару просто до Кухаренка. Надивившись досита на його благородне виразисте обличчя, я гадав проїхати через Крим, Харків, Полтаву, Київ до Мінського, Несвіжа та, нарешті, до села Рачкєвичі, і, обнявши свого друга й товариша неволі Бронислава Залєського, через Вильно проїхати до Петербурґу. Лист М. Лазаревського з 2 травня змінив цей план. З листа цього я побачив, що мені, ніде не спиняючись, треба поспішити до Академії Мистецтв і облобизати руки й ноги графині Настасії Іванівни Толстої та її великодушного чоловіка графа Федора Петровича. Вони — єдині причинці мого визволення, їм і перший поклін. Незалежно від вдячности, цього вимагає звичайна чемність. Ось головна причина, чому я, замість хвацької "тройки", вибрав тридцятиденну одноманітну плавбу матушкою-Волгою. Але чи відбудеться вона, — я цього ще напевне не знаю. Легко може статись, що я ще в "хламиді поруганія" і з ранцем за плечима помандрую до Уральського в штаб батальйону № 1; всього ще можна сподіватись. І через те не слід давати занадто багато волі своїй невгамонній уяві. Але — ніч-мати дасть пораду. Побачимо, що завтра буде або, краще сказати, що привезе ґуревська пошта.

14 червня. Я щось занадто щиро й акуратно взявся за свій журнал; не знаю, чи довго протягнеться цей письменницький запал. Коли б не наврочити! Правду кажучи, я не бачу великої потреби в цій пунктуальній акуратності, — а так, знечевя. На безділлі і це — рукоділля. Завзятому літераторові або якомунебудь постачальникові фелєтону — тому необхідна ця бездушіна акуратність, як вправа, як його хліб насушний; як інструмент віртуозові, як пензель маляреві, так літераторові необхідна щоденна вправа пера. Так роблять і ґеніяльні письменники, так роблять і писаки. Ґеніяльні письменники тому, що це їх покликання; а писаки тому, що вони інакше себе й не уявляють, як ґеніяльними письменниками, а то б вони й пера до рук не брали.

Яку ж казусну подію запишу я сьогодні? А ось яку. Вчорашній пароплав обродився добрим мішком "цлковыхъ" і "арапчиковъ". Це платня залозі за третину року. Офіцери сьогодні її й одержали, і сьогодні ж однесли її Попову (маркитантові) та "спиртомірові" (шинкареві), а решту теж віднесли до спиртоміра й почали гуляти або, точніше, пиячити. Завтра видадуть платню салдатам, і салдати теж почнуть гуляти, себто пиячити. І це протягнеться кілька днів зряду та скінчиться (як салдатська, так і офіцерська пиятика) бійкою й нарешті "курником", себто гавптвахтою.

Салдати — найбідніша, найнещасніша верства в нашій православній отчизні. У неї відібрано все, чим тілько життя красне: родина, рідний край, свобода. Одним словом — все. Їй простимо пірнути інколи своєю осиротілою, самотньою душею в півкварті сивухи. Але офіцери, яким дано все, всі людські права й привілеї, — чим же вони відрізняються від бідолахи-салдата (я кажу про новопетровську залогу)? Нічим вони, бідні, не відрізняються, крім мундира. Коли б іще були так звані старі бурбони, а то ж юнкери й вихованці кадетських корпусів. Гарне, мабуть, виховання! Нелюдське виховання! Зате дешеве, а головне — скоре. Вісімнадцятилітній молодик, він уже офіцер. Радість і захоплення матері та підпора немічного батька. Жалюгідна мати й безглуздий батько!

Здається, Козак Луганський написав книжку під заголовком "Солдатскіе досуги". Заголовок брехливий. Російський салдат не має дозвілля. А якщо салдат із ним іноді й зустрінеться, то неодмінно в шинку. Яка ж, питаю, була ціль у прославленого письменника писати такі "Досуги"? І що морального в таких "Досугахъ", якщо написано їх із натури (я книжки не читав)? Коли ж це звичайна вигадка, себто фантазія, то знов же, — яка ціль такої фантазії? Чи ж не краще зробив би вельмишановний автор цих непотрібних фантастичних "Досуговъ", коли б описав справжні "досуги" лінійних, армійських та навіть ґвардійських молодих офіцерів? Цим став би він у дуже великій пригоді чадолюбивим та еполєтолюбивим батькам.

15 [червня]. Що ж я сьогодні заведу до свого журналу? Зовсім нічого завести, — анічогісінько такого, щоб хоч чимнебудь виходило з кола буденного, одноманітного життя. Сьогодні вранці почав я рисувати в киргизькій кибітці на городі портрет п. Бажанова чорним і білим олівцем. Прекрасне освітлення! і я охоче взявся за працю. Чорт приніс приятельку - перешкодила! Я закрив портфель і вийшов із кибітки. Скромна приятелька не втерпіла, глянула одним очком на мою працю і знайшла повну схожість, коли б тілько рот і ніс були менші. І, не задовольнившись власним спостереженням, запитала думки в покоївки та в свого фаворита Молчаліна А. Це мена зовсім розлютило, і я, не попрощавшись, подався до форту. У форті бачив пяну офіцію й вислухав історію про те, як учора розкраяв цибухом лоба тесть свому майбутньому зятеві Ч[арцеві] — теж з нагоди платні. Салдатам видавали платню. Мені теж видали. Я передав її своєму ще тверозому "дядьк" й велів йому пошити з підшивочного полотна торбу на дорогу. Потім зайшов до Мостовського, вислухав удруге історію (з деякими додатками) про майбутнього тестя й зятя, випив чарку горілки й вернувся на город. Обідав; після обіду, за добрим звичаєм предків, заснув годиночки зо дві, і тим скінчився 15 день червня. Про вечір зовсім нічого написати.

16 [червня]. Сьогодні неділя. Я ночував на городі. Вранці був у форті. Дощ (дуже рідке явище) перешкодив мені вернутися на город, і я зостався обідати у Мостовського. Мостовський — одна-однісінька людина з усієї залоги, яку я люблю й поважаю. Людина — не пліткар, не верхогляд, людина акуратна, статечна й у високій мірі благородна. Говорить погано по-російському, але російську мову знає краще, ніж вихованці Нєплюївського корпусу. Підчас повстання поляків 1830 р. він служив в артилєрії бувшої польської армії і з військовополонених взяли його "рядовим" на російську службу. Я чув од нього багато надзвичайно цікавих подробиць про революцію 1830 року. Варте уваги те, що поляк оповідає про власні подвиги й невдачі без найменших прикрас — рідка риса у військової людини, особливо у поляка. Одним словом, Мостовський — людина, з якою можна жити, не дивлячись на сухість і прозаїчність його вдачі.

Сьогодні ж наймиліша мілєді М[єшкова] розповіла мені, зрештою не в секреті, з усіма подробицями, історію про бійку, що виникла між майбутнім тестем та майбутнім зятем. Із цієї історії можна було б викроїти водевіль, — звичайно, водевіль для тутешньої публіки. Назвати його можна: "Весільний подарунок або недошита блюзка". Справа ось у чому. Наречений виїхав минулого місяця до Астрахані купити весільні подарунки для своєї нареченої. Для цієї милої потреби взяв він у свого майбутнього тестя, такого ж голодранця, як і він сам, останні крихти з тим, щоб, як дістане платню, ці крихти повернути. Добре. Наречений вертається з Астрахаіні й дає унтерофіцерші Пєтровій пошити для своєї молодої бавовняну сукню й перкалеву блюзку. Добре. Унтерофіцерша шиє, а тимчасом приходить для залоги платня. Та ба! Сердешному молодому на руки видано всього тілько два [карбованці} з копою, а решту відраховано в батальйоні за його власними квитками. Але герой, начебто нічого не сталося, посилає свого вірного раба Григорія до спиртоміра за квартою недогару і з фізіономією переможця, в супроводі Григорія з квартою в руках, вирушає до майбутнього тестя. Починаються привітання з нагоди одержаної платні. Та ба! Кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається. Бідний наречений занадто захопився майбутнім щастям. І в запалі мрій пробовкнувся, що він одержав платні всього тілько два з копою. Розчарований майбутній тесть також у запалі обурення затопив свого милого зятечка цибухом по лобі та так влучно затопив, що аж кров приснула з благородного чола. Але, щоб не показати перед сусідами, що між ними вийшла контра, вони обидва взялись бити собаку. Бідний собака! Але на цьому справа не стала. Догадливий ранений герой біжить до швачки; та ба! — сукня вже віддана нареченій; зосталась тілько недошита блюзка; він одбирає у швачки цю невикінчену річ і заставляє жидкові-салдатові за дві чарки горілки. Дуже милий і повчальний міг би вийти водевільчик!

І ця гидка подія не виходить із кола звичайних подій у Новопетровському форті. І я в цій ямі, серед цієї моральної гидоти вже сьомий рік кінчаю. Страшно! Тепер, коли вже довідались про моє звільнення, найближчі мої начальники, фельдфебель і ротний командир, не звільняючи мене від муштри та караула, дозволили мені вільні від служби години проводити на городі, за що я їм сердечно вдячний. На городі або в садку — літня резиденція нашої комендантші, і ввесь вільний час тепер я провожу в її родині; вона має двоє милих дітей: Наташеньку й Надєньку, і це єдиний мій відпочинок і розвага в цьому обридлому куті.

17 [червня]. Сьогодні в четвертій годині ранку прийшов я на город. Ранок був тихий, прекрасний. Вивільги та ластівки тілько зрідка порушували сонну й солодку ранішню тишу. Від деякого часу, відколи мені дозволено віддалятися самому, я надзвичайно полюбив самоту. Мила самота! Нічого не може бути в житті солодше, чарівніше за самоту; особливо перед лицем усміхненої, квітущої красуні — Матері-Природи. Під її солодкою чарівливою принадою людина мимохіть сама в себе заглиблюється й "видитъ Бога на земл", як каже поет. Я й раніше не любив гучної діяльности або, краще сказати, гучного безділля. Але після десятилітнього життя в казармі самота мені видається справжнім раєм. А проте, не можу ні за що взятися. Ані найменшої охоти до праці. Сижу або лежу мовчки цілими годинами під своєю улюбленою вербою, і хочби на сміх щонебудь заворушилося в уяві. Так таки — зовсім нічого. Справжній застій. І такий томливий стан почався в мене від 7 квітня, себто від дня, коли я одержав лист від М. Лазаревського. Свобода й дорога мене цілком поглинули. Спасибі ще Кулішеві, що догадався прислати книжок, в то я не знав би, що з собою робити. Особливо вдячний я йому за "Записки о Южной Руси". Я цю книгу скоро з памяті буду читати. Вона мені так живо, так чарівливо-живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я, немов із живими, розмовляю з її сліпими лірниками та кобзарями. Найпрекрасніший, найблагородніший твір. Діямант у сучасній історичній літературі. Пошли тобі Господи, друже мій щирий, силу, любов і терпіння продовжувати цю безцінну книгу. Прочитавши перший раз цю діямантову книгу, я осмілився був поробити завваги, але, коли прочитав удруге й утретє, то побачив, що помітки мої — помітки пяної людини й нічого більше (крім Суботова, себто щодо місця колишнього дому Богдана Хмельницького). Але такої нікчемної плямочки не слід помічати на дорогоцінній тканині. Я обіцяв, начитавшись досхочу цієї книги, послати її Кухаренкові, і тепер шкодую, що обіцяв: поперше через те, що я ніколи не начитаюсь досхочу; а подруге через те, що краї книги поплямлені недоречними заввагами. Дасть Бог, я йому із Петербурґу вишлю чистенький примірник.

Учорашній водевіль закінчився сьогодні, як і треба було сподіватись, мировою та гомеричною пиятикою — із співаками. Цікаво знати, чим закінчиться весілля? — Мабуть, бійкою.

18 [червня]. Сьогодні я так само, як і вчора, прийшов рано на город. Довго лежав під вербою, слухав вивільги й нарешті заснув. Бачив у сні Межигорського Спаса, Дзвонкову криницю та потім — Видубецький манастир. А потім — Петербурґ і свою любу Академію. Від недавнього часу мені почали маритись у сні знайомі речі, що їх я давно не бачив. Чи скоро побачу я все це увіч? Сон мав на мене увесь день прекрасний вплив, а особливо тому, що сьогодні чекали ґурєвської, себто оренбурзької пошти. Надвечір справді пошта прибула, але ні мені, ні про мене нічого не привезла... Знов я опустив носа на квінту... Знов туга й безконечнеє дожидання... Невже від 16 квітня й досі не могли зробити про мене розпоряження в штабі корпусу? Холодні, байдужі тирани! Увечері повернувся я до форту й одержав наказ від фельдфебеля готуватися до огляду. Ось результат давно жданої пошти і з таким трепетом жданої свободи. Тяжко, невимовно тяжко! Я одурію врешті від такого безконечного дожидання.

Як швидко і з яким запалом виконується наказ арештувати, так, навпаки, мляво й байдужливо виконується наказ звільнити. А воля однієї й тієї самої особи. Виконавці одні й ті самі. З чого ж така різниця? В 1847 році в цьому самому місяці мене на сьому добу приставили з Петербурґу до Оренбурґу. А тепер дай, Боже, на сьомий місяць дістати від якогось командира батальйону наказ відібрати від мене казенні речі й припинити удержання. Форма. Але я собі в голову не вбю цієї нелюдської форми!...

19 [червня]. Учора відійшов пароплав до Ґурєва і привезе звідтіля другу роту та самого командира батальйону. А з нагоди прибуття сюди цієї значної особи тутешня рота, до якої належу і я, готується до огляду. Ради такої важливої події мені сьогодні припасовували муніцію. Яка гидка ця майбутня "важлива" подія! Яке безконечне й огидливе це припасовування муніції! Невже й це ще не востаннє мене виведуть на площу, як безсловесну тварину, напоказ? Ганьба й зневага! Трудно, тяжко, неможливо заглушити в собі всяку людську гідність, стати наввипинку, слухати команди й рухатися, мов бездушна машина. І це єдиний, досвідом дізнаний, спосіб убивати враз тисячу собі подібних. Ґеніяльний винахід, що робить честь і християнству, і просвіті!

Дивно, що навіть розсудливі люди, як, наприклад, наш лікар Нікольський, люблять подивитись, як витягує носок посиніла з напруги людина. Не розумію цієї нелюдської насолоди. А наш шановний Гіпократ, не зважаючи на спеку та холод, цілі години просижує коло фіртки й тішиться з приниження собі подібних. Кат ти, як видко, з покликання, а тілько з назви лікар!

За дитячих літ, оскільки я памятаю, мене не цікавили салдати, як це звичайно буває з дітьми. Коли ж я почав доходити віку, розуміння речей, то в мені зародилась непереможна антипатія до христолюбивого воїнства. Антипатія зростала в міру моїх сутичок з людьми цього христолюбивого стану. Не знаю, чи випадково, чи воно так є в суті речі, тілько мені не пощастило навіть у ґвардії зустрінути порядного чоловіка в мундирі: коли тверезий, то неодмінно неук і хвалько; коли ж хоч із малою іскрою розуму і світла, то теж хвалько та ще до того й пяниця, циндра й розпусник. Звичайно, антипатія моя зросла до огиди. І треба ж було лукавій долі моїй так уразливо, злісно насміятися з мене, штовханувши мене в найсмердючішу гущу цього христолюбивого стану. Якби я був недолюдок, кровопивець, то й тоді для мене влучнішої кари не можна було б придумати, як заславши мене до Окремого Оренбурзького Корпусу салдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань. І до всього цього мені ще заборонено малювати. Відібрати найблагороднішу частину мого бідного існування! Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би проголосити такого холодного нелюдського присуду. А бездушні виконавці присуду виконали його з обурливою точністю.

Авґуст-поганин, заславши Назона до диких Ґетів, не заборонив йому писати й малювати. А християнин М[икола І] заборонив мені й те, і друге. Обидва кати. Але один із них — кат-християнин і християнин девятнадцятого віку, що на його очах виросла найбільша держава в світі, виросла на основах Христового заповіту. Фльорентинська республіка — півдика, навіжена середньовічна християнка, а проте, вона повелась з своїм непокірливим громадянином Дантом Аліґієрі, як матеріяльна християнка. Боже мене борони від якогобудь порівняння себе з цими великомучениками і світичами людства. Я тілько порівнюю матеріяльного простця-поганина та напівосяяну середньовічну християнку з християнином девятнадцятого століття.

Не знаю напевне, чому я завдячую, що мене за десять літ не піднесли навіть до ранґи унтер-офіцера, — чи впертій антипатії, яку я маю до цього упривілейованого стану, чи своїй безтурботній хахлацькій упертості? Здається, одному й другому. В незабутній день оголошення мені конфірмації я сказав собі, що з мене не зроблять салдата! Так і не зробили. Я не те що глибоко, навіть і поверхово не вивчився ані одної вправи з рушницею. І це підносить мою амбіцію. Дітвацтво й більш нічого. Майор Мєшков, бажаючи мені дошкулити, сказав мені якось, що я, коли буду офіцером, то не буду вміти до порядної салі ввійти, якщо не вивчусь, як годиться бравому салдатові, носка тягнути. Мені це одначе не дошкулило. І бравий салдат видався мені менше, ніж осел, схожий на людину. Через це я боявся й думки бути подібним до бравого салдата.

Друга й не менше важлива причина мого непідвищення: бездушному сатрапові й наперсникові царя приверзлось, що я звільнений з кріпацтва й вихований коштом царя та на знак вдячности намалював карикатуру свого добродія. Отже, нехай, мовляв, карається невдячний. Звідкіля ця безглузда байка, — не знаю. Знаю тілько, що вона мені недешево обійшлася. Треба гадати, що байка ця сплелась на конфірмації, де в кінці присуду сказано: "Якнайсуворіше заборонити писати й малювати". Писати заборонено за бунтарські вірші українською мовою. А малювати й сам найвищий Суддя не знає, за що заборонено. А освічений виконавець царських наказів те, що непояснене в присуді, сам пояснив та й придушив мене своєю бездушною всемогутністю. Холодне, розпусне серце! І цей гнилий старий розпусник користується тут славою щедрого й великодушного добродія краю. Які короткозорі, або, краще, сказати, які підлі ці мерзенні величальники! Сатрап грабує довірений йому край і дарує своїм розпусним перелесницям десятитисячні фермуари, а вони прославляють його щедроти і добродійства. Поганці!

20 [червня]. Сьогодні рота прийде до Ґурєва, а з огляду на повінь на Уралі вона прийде просто на Стрілецьку Косу та сьогодні ж сяде на пароплав. Завтра вранці пароплав підійме якір і післязавтра висадить роту в Новопетровській гавані. Тримайся, наша офіціє! Буря, жахлива буря наближається! Командир батальйону, подібний до тучегонителя Кроніона, гряде на тебе во облаці мрачнім, а в тому числі й на нас безсловесних. Дожидаючи цього грізного судді й карателя, ті, що пропилися до снаги, дурня строять та благають Ескулапа видумати й за формою засвідчити їх небувалі немочі душевні й тілесні, і паче душевні, і тим спасти їх від праведного суду громоносного Кроніона. Але понурий Ескулап невблаганний. І тілько нашого брата, салдата, що також пропився до снаги і не має в чім зявитися перед лице "батька-командира", Нікольський кладе на "койки" і прописує проносне. Непопулярний Ескулап наш думає стати популярним коновалом. Сьогодні не без видимого задоволення сказав завідувач півшпиталю, що на його опіку, себто харчування, прибуло сімнадцять пожильців. Значить карбованець і сімдесять копійок на добу в кишені, не рахуючи палива й освітлення. Чи не тут криється й причина великодушности нашого Ескулапа? Чи не підшепнути Наґаєву та іншим, що сподіваються й не можуть вимолити оборони в номилосердного Ескулапа?

Чи на добро це я так сьогодні розфантазувався? Минулих літ, підчас цих справді критичних днів цього зо мною не траплялось. Не було одначе й того, — не для хвальби хай буде сказане, — щоб я ховася під захист стогонів та зідхань. У такому випадку я ніколи не шукав медичної помочі. Тремтячи й серцем завмираючи, я завжди фарбував вуса, облачався в панцер і зявлявся перед червоносинє від хмелю лице "батька-командира" скласти іспит із пунктів, рушничних вправ і, на закінчення, вислухати найдурнішої й дуже довгої науки про те, як повинен поводитися бравий салдат і за що він повинен любити Бога, царя і своїх найближчих начальників, починаючи від "дядьки" й капрального єфрейтора.

Смішно. Тому смішно, що я освоївся з цим огидним лицедійством. Але як же то було давніше, коли я не вмів, а повинен був поховати в самому собі всяке людське почуття, стати бездушним автоматом і слухати мовчки, не червоніючи й не блідніючи слухати моральної научки від грабіжника і кровопивця. Ні, тоді це не було смішне. Гидко! Мерзенно! Чи діжду я тих блаженних днів, коли з памяті моєї вивітриться ця моральна гидота? Не думаю, бо ця гидота поволі й глибоко врізувалася в неї.

Дивне ще ось що. Все це невимовне горе, всі роди приниження й наруги минули, начебто не зачіпили мене, — найменшого сліду не зоставили по собі. Досвід, кажуть, це найкращий наш учитель. Але гіркий досвід пройшов повз мене невидимкою. Мені здається, що я точнісінько той самий, що був і десять літ тому. В моєму внутрішньому образі не змінилася ані одна риса. Чи добре це? Добре. Принаймні мені так здається. І я з глибини душі дякую своєму всемогутньому Сотворителеві, що він не попустив жадному досвідові торкнутися своїми залізними кігтями моїх переконань, моїх дитинно-світлих вірувань. Деякі речі просвітліли, заокруглились, набрали більш натурального розміру й вигляду. Але це — наслідок байдужого пролету старого Сатурна, а ніяк не наслідок гіркого досвіду.

Діставши від Кухаренка лист із додатком 25 карбованців, отже з додатком дуже матеріяльним, я віддячився йому теж листом, додавши власне поличчя, і другим листом з додатком ще менш матеріяльним: з додатком небувалого оповідання вигаданого Варнака під назвою "Москалева Криниця". Я написав його незабаром після того, як дістав лист від батька-отамана кошового. Вірші вийшли майже однакової якости з попередніми моїми віршами. Трохи пружніші й більш одривчасті. Але це нічого, — дасть Бот, вирвуся на волю, і вони в мене потечуть пливкіше, вільніше, простіше й веселіше. Чи дочекаюсь я цієї кривої чарівниці — свободи? 

21 [червня].

 Впередъ, впередъ моя исторія,
 Лицо насъ новое зоветъ.
 

Кожному своя болячка докучає. Сьогодні ввечері, коли я вертався з городу до форту вкупі з комендантом, він у сотий раз повторив мені з усякими подробицями історію про лукавого свого друга, такого собі полковника Кірєєвського. Цей полковник Кірєєвський, як видко, птах вищого льоту, і, як каже комендант, справжній "аристократ". А що він птах високого льоту, це я вивожу з того, що він служив урядовцем для особливих доручень при графі В. А. Перовському й був із ним у дуже близьких відносинах. Отже, це не якась наволоч, а людина з гонором, бо такий вельможа, як граф Перовський, якоїсь наволочі до себе і в сіни не допустить. А дальший хід справи показує, що гр. П[еровський] дуже нерозбірливий щодо своїх прибічників і наближує до своєї високої особи власне наволоч. Та ще й яку наволоч! Найбруднішу корчемну наволоч, прикриту полковницьким мундиром і шістьма стами кріпацьких душ!

Історія такого змісту. Іраклій Олександрович Усков (наш комендант), бувши добре знайомий в Оренбурзі із згаданим полковником та аристократом Кірєєвським, просив його, коли він виїхав до Петербурґу, просив він його й особисто, і листом із Новопетровського форту, як трохи ніби хеміка і знавця фотоґрафічної справи, — просив вислати йому з Петербурґу камеру з усім, що потрібне для фотоґрафії. Кірєєвський висловив (теж листовно) найпослужливішу готовість услужити приятелеві і на цю послугу зажадав 350 карбованців сріблом. Гроші зараз же було вислано (у вересні минулого року). Прийшов теж дуже дружній лист про отримання цієї суми з зазначенням місяця й навіть дня, коли неодмінно прибуде згадана камера з приладдям і з усіма потрібними хемічними солями. На тому все і скінчилося. Благородний послужливий друг як у воду канув. В Іраклія Олександровича, серед усяких здогадів, виникла думка, що друг його подався на пароплаві Харона прогулятися в лісейському парку. Іншої причини його мовчанки й підозрівати не можна. Але щоб переконатися в цій неодмінній правді, я написав, на прохання Іраклія Олександровича, до Петербурґу своєму приятелеві Марковичеві, щоб він розвідався та повідомив мене, що сталося з таким полковником Кірєєвським... Від Марковича звістки ще не одержано. А з "Русскаго Инвалида" видко, що послужливий друг травня 16 виїхав із Петербурґу до Москви. А з Оренбурґу повідомляють коменданта, що полковника Кірєєвського новий ґенерал-ґубернатор Катєнін призначив урядовцем для особливих доручень, але через родинні обставини він подався в одставку. З цього всього виходить, що дідич шестисот душ селян, аристократ, наперсник г[рафа] П[еровського], нарешті полковник Кірєєвський — падлюка і найнікчемніша ганчірка!

Іраклій Олександрович дає мені формальну довіреність одержати від Кірєєвського назад ці гроші; я охоче готовий служити йому, — коли не вдасться по-доброму й миром, то, нічого робить, — безкраїми стежками закону. У кожному разі я буду дуже радий, якщо мені вдасться ця сумнівна операція.

Сьогоднішньою датою хочеться мені теж записати, або, як висловлюються зоолоґи, означити ще одну нікчемну комаху, та коли б не напхати мого "Журналу" цією негідною тварю до такої міри, що й порядній тварині не зостанеться в нім місця! А зрештою — нічого: ця мініятюрна комаха багато місця не потребує. Це двадцятилітній молодик, син статського совітника Порцієнка. Отже, теж птах не низького льоту.

25 [червня]. Ледве встиг я написати: "Отже, теж птах не низького льоту", як залунало в усіх кінцях городу слово: "Пароплав!" Я, звичайно, кинув своє писання й побіг до фортеці. З пароплавом я чекав оренбурзької пошти, а з поштою — і свободи. Сталося, одначе, [щось] цілком противне тому, чого я сподівався. Пароплав не привіз пошти, а значить і чарівного, прекрасного слова. А замість того слова привіз діло у вигляді рудої, дуже непривабливої персони, себто привіз командира батальйону, першим ділом якого було оббігати казарми, надавати зуботичин фельдфебелям та іншим нижчим ранґам аж до профоса, а ротним командирам та іншій офіції, в залежності від особи та її положення, [дати] відповідну батьківську науку. І після такого ніжного, ґраціозного вступу призначено формальний огляд тієї нещасної роти, до якої і я маю нещастя належати. Бідна рота цілу ніч готувалася до цього воїстину страшного суду і о пятій годині вранці 23 червня, вмита, причісана, нафарблена, вишикувалась на полянці, неначе забавка, вирізана з картону. Від пятої і до сьомої години, дожидаючи праведного судді, рота рівнялась. У сьомій годині зявився у всій своїй грізній величі сам суддя і випробовував або, краще сказати, мордував її, нещасну, аж до десятої години. На закінчення спектаклю запитав про претензії, лайнув у загальних виразах, пообіцяв суду й різок, і навіть зеленої алєї, себто шпіцрутів. Для всіх буря минула, а на мене вона ще тілько збиралась. Серед інших конфірмованих повинен був і я явитись по обіді в пятій годині на повторний і ще гірший іспит. До цього повторного іспиту я готувався досить байдуже, як людина наполовину вільна. Але коли став перед невблаганним екзаменатором, куди що поділось! Ані найменшої тіні, нічого подібного до людини, наполовину вільної, в мені не зосталось: такий самий мороз болісно пройняв тремтінням мою істоту, те саме почуття, що й попередніх літ, ні, не почуття, а мертва нечулість охопила мене, коли я глянув на цю деревяну нефарбовану фіґуру. Одне слово, я обернувся в ніщо. Не знаю, чи на всіх такий сильний вплив має антипатія, як на мене? Іспит повторився слово за словом, як і десять літ тому, — чверті букви не додано й не віднято. Зате й я ані на йоту не посунувся на полі військової просвіти: упертість обопільна й непохитна. За прикладом попередніх років, екзаменатор і охоронитель моралі запитав нас по черзі, хто й за що сподобився нести солодкий для серця обовязок салдата.

— Ти за що? — запитав він першого.

— За втрату казенних грошей, Ваше Високоблагородіє.

— Так, знаю: ти необережно поставив карту. Сподіваюсь, надалі не будеш в карти гуляти, — промовив він глузливо і звернувся до наступного.

— А ти за що?

— З волі родительки, Ваше Високоблагородіє.

— Добре. Сподіваюсь, надалі не будеш і... — і звернувся до наступного.

— Ти за що?

— За буйні вчинки, Ваше Високоблагородіє.

— Добре. Сподіваюсь, надалі... і...

— Ти за що? — спитав він наступного.

— З волі батька, Ваше Високоблагородіє.

— Маю надію...

— А ти за що? — спитав він, звернувшись до мене.

— За писання бунтарських віршів, Ваше Високоблагородіє.

— Сподіваюсь, надалі не будеш...

— А ти за що? за що? — спитав він останнього. Сей відповів, що теж з волі родительки; і, не вислухавши останнього, він звернувся до нас із сильною навчальною промовою, яка закінчилась дуже новою правдою, що за Богом молитва, а за царем служба не пропадають.

Наприкінці церемонії запитав він у ротного командира, чому не зявився на іспит Порцієнко, на що той відповів, що Порцієнко хворий, себто пяний, і знаходиться під охороною у свинопаса. Всі ці конфірмовані, так звані пани-дворяни, з якими я тепер представлявся перед лице "батька-командира", всі вони — люди видатні своїми моральними прикметами, але останній субєкт, що зветься Порцієнко, всіх їх перевершив. Усі їх гидкі вади вмістив він у своїй підлій двадцятилітній особі. Дивне й незрозуміле для мене явище - цей огидний юнак. Де й коли встиг він так глибоко заразитися всіма паскудними моральними хворобами? Немає мерзоти, підлоти, до якої б він не був здатний. Романи Сю з їх огидними героями — нікчемні ляльки перед цим двадцятилітнім недолюдком. І це син статського совітника, отже не можна гадати, щоб не було засобів дати йому не якебудь, а порядне виховання. І що ж? ніякого. Добрий, мабуть, і статський совітник! Та взагалі добрі мусять бути батьки й матері, що віддають дітей своїх у салдати на поправу. І пощо, нарешті, дбайливе правительство наше бере на себе цей нелегкий для виконання обовязок? Воно своєю недоречною опікою розтліває мораль простого салдата і більше нічого. Дім праці, тюрма, кайдани, канчук і неісходимий Сибір — ось місце для цих бридких тварюк, а зовсім не салдатські казарми, де й без них багато всякої наволочі. А найкраще — здати їх на опіку ніжних батьків, — нехай тішаться на старості літ своїм власним виплодом; звичайно, — до першого кримінального злочину, а потім віддавати просто в руки ката!

До прибуття мого в Орську кріпость я й не уявляв собі існування цих гидких виродків нашої православної громади. І перший цього розбору поганець вразив мене своїм шкідливим існуванням. Особливо, коли мені сказали, що він теж "нещасний", такий самий, як і я, "розжалуваний" і, значить, мій товариш по стану та кватирі, себто по казармах. Слово "нещасний" мало для мене завжди зворушливе значення, поки я його не почув в Орській Кріпості. Там воно для мене заялозилось, і я досі не можу привернути йому первісного значення, бо я досі бачу тілько поганців під фірмою нещасних.

З розпоряження бувшого ґенерал-ґубернатора, досить видатного політика Обручева, я мав нагоду просидіти під арештом в одному казематі з колодниками і навіть з таврованими каторжниками і переконався, що цим таврованим злочинцям слово "нещасний" більше до лиця, ніж цим розтлінним синам безобличних еґоїстів-батьків.

26 [червня]. Два дні вже минуло, як виїхав од нас батько-командир наш, але я все ще не можу визволитись од тяжкого вражіння, навіяного його короткою присутністю. Цей огидливий огляд так тяжко пригнітив мої блискучі, рожеві наміри, так мене збентежив, що, якби не Лазаревського лист у мене в руках, то я б знемігся під гнітом цього тяжкого вражіння. Та слава Богу, що маю цей неоціненний документ; значить, в мене є канва, на якій я можу виводити найбільш примхливі, найвигадливіші арабески.

"Надією живуть нікчемні голови", сказав покійний Ґете. І покійний мудрець сказав правду наполовину. Надія властива і дрібним, і великим, і навіть найпрактичнішим, статечним головам. Це наша найніжніша, постійна, до домовини незмінна, нянька-коханка. Воне, прекрасна, раз-у-раз голубить довірливу уяву і всемогутнього царя, і світового мудреця, і бідного хлібороба, та й мою мізерну, і вколисує недовірливий розум своїми чарівними казками, що в них кожний з нас так охоче вірить. Я не кажу [цього] несвідомо. Справді, нікчемний той розум, який вірить, що на вербі виростуть груші. Але ж чому не вірити мені, що я, хоч узимі, та неодмінно буду в Петербурзі? Побачу любі моєму серцю обличчя, побачу мою прекрасну Академію, Ермітаж, що його ще не бачив, почую чарівницю-оперу. О, як солодко, як невимовно солодко вірити в це прекрасне майбутнє! Я був би байдужий, холодний атеїст, якби не вірив у цього прекрасного Бога, в цю чарівну надію.

Матеріяльне своє існування я гадаю влаштувати ось як, — звичайно, за допомогою друзів моїх. Про малярство мені тепер нема що й думати. Це було б подібне до віри, що на вербі виростуть груші. Я й давніше не був навіть середнім малярем, а тепер — і поготів. Десять літ без вправ можуть зробити і з великого віртуоза звичайнісінького корчемного балабайника. Отже, про малярство мені нема що й думати. Я ж думаю присвятити себе неподільно ґравюрі акватінта. Для цього я гадаю яко мога обмежити своє матеріяльне існування і вперто зайнятися цим мистецтвом. А тимчасом робити рисунки сепією з славних малярських творів, рисунки для майбутніх естампів. Для цього, я гадаю, досить буде двох років пильної праці. Потім виїду на дешевий хліб до моєї любої України та возьмуся за виконання естампів, і першим естампом моїм буде "Казарма" з картини Тенєра, з картини, про яку говорив незабутній учитель мій, великий Карло Брюлов, що можна приїхати з Америки, щоб глянути на цей чудовий твір. Словам великого Брюлова в цім ділі можна вірити.

Із усіх красних мистецтв мені тепер найбільше подобається ґравюра. І не без підстав. Бути добрим ґравером — це значить ширити прекрасне й повчальне серед громадянства; це значить ширити світло правди; це значить бути корисним для людей і вгодним Богові. Найпрекрасніше, найблагородніше покликання ґравера! Скільки найбільш мистецьких творів, приступних тілько для багачів, припадало б пилом у похмурих ґалєреях без твого чудотворного різця? Божественне покликання ґравера!

Крім копій з мистецьких творів, я думаю згодом пустити у світ у ґравюрі акватінта і власне чадо: "Притчу про блудного сина", пристосовану до сучасних норовів купецького стану. Я розділив цю повчальну притчу на дванадцять рисунків; вони вже майже всі зроблені на папері. Але над ними ще довго й пильно треба працювати, щоб привести їх до стану, в якому їх можна буде перевести на мідь. Загальна ідея досить вдатно пристосована до неотесаного нашого купецтва. Але виявилось, що виконати її — мені не під силу. Треба зручного, влучного, правдивого, а головне — не карикатурного, скоріше драматичного сарказму, ніж висміювання. А для цього треба пильно попрацювати й тямущих людей порадитись. Шкода, що покійний Фєдотов не натрапив на цю багату ідею, він би з неї створив найартистичнішу сатиру в лицях для нашого темного напівтатарського купецтва.

Мені здається, що для нашого часу й для нашого середнього напівграмотного стану необхідна сатира, тілько сатира розумна, благородна. Така, наприклад, як "Женихъ" Фєдотова, "Свои люди - сочтемся" Островського і "Ревизоръ" Гоголя. Наше молоде середнє суспільство, наче той лінивий школяр, на складах спинилось, і без понуки вчителя не хоче й не може переступити цієї безглуздої "тму", "мну". На вади й хиби нашого вищого суспільства не варто звертати уваги. Поперше, задля нечисленности цього суспільства, а подруге, задля застарілости моральних хвороб, а застарілі хвороби, коли й можна вилікувати, то тілько героїчними засобами, — лагідний засіб сатири тут не поможе. Та чи має якесь значення наше маленьке вище суспільство в розумінні національности? Здається, — жадного. А середня верства — це величезна та, на нещастя, напівписьменна маса, це половина народу, це серце нашої національности; йому й потрібна тепер не суздальська лубочна притча про блудного сина, а благородна, артистична і влучна сатира. Я вважав би себе за найщасливішу в світі людину, коли б мені вдався так щиро й сердечно задуманий мій несвідомий негідник, мій блудний син.

"Свжо преданіе, а врится съ трудомъ". Мені тут років зо два тому оповідав М. Данилевський, людина варта довіря, що нібито комедію Островського "Свои люди - сочтемся" заборонено на сцені на прохання московського купецтва. Коли це правда, то сатира в найбільшій мірі досягла своєї мети. Але я не можу зрозуміти, яка ціль правительства обороняти темноту й шахрайство. Дивне розпоряження!

27 [червня]. Від купецтва перехожу до офіцерства. Перехід не крутий, навіть гармонійний. Ця упривілейована каста також належить до середнього стану, з тою тілько різницею, що купець чемніший за офіцера. Він офіцера називає: "ви, ваше благородіє", а офіцер його називає: "ей ти, борода!". Одначе, їх ані трохи не розєднує це зовнішнє розєднання, бо вони вихованням — рідні брати. Різниця тілько та, що офіцер — вольтеріянєць, а купець — старовір. А по суті — те саме.

Сьогодні надвечір зявилися на городі комарі, і я, щоб позбутись цих докучливих комах, пішов на ніч до форту. Та ба! Невблаганна Немезида переслідує мене на кожному кроці. Утікаючи від комарів, я нахопився на чмелів. З належною пошаною проходячи повз офіцерську офіцину, я почув нову для мене пісню, що починається так:

 Коврики на коврики
 И шатрики на шатрики.

Далі я нічого не міг розслухати тому, що співець надто густо забасив, і тому, що пяний Кампіоні, інженерний офіцер і гіркий пяниця, вискочив на площу, не знаю, задля якої потреби, і побачивши мене, задумав зробити мені невеличку послугу-протекцію, познайомивши мене з новоприбулими офіцерами, з голінними, мовляв, хлопцями. Для цього вхопив він мене за рукав і потягнув у коридор. Новоприбулі "голінні хлопці" сиділи й лежали в самих червоних сорочках на розстеленій кошмі, і перед ними пишалася піввідрова сулія сивухи. Жива сцена з "Двумужницы" князя Шаховського. Я, щоб не збільшувати ґрупи волзьких розбійників, вимкнувся з обіймів протектора й вибіг на площу. Протектор вибіг за мною, гукнув на чергового по роті унтер-офіцера і звелів взяти мене на гавптвахту за особисту образу, нанесену офіцерові. Наказ офіцера виконано точно. Після вечірнього сиґналу черговий по варті доповів комендантові про новоприбулого арештанта, і комендант сказав: "нехай виспиться". Отже, я, уникаючи кровопивців-комарів, був відданий на муки блощицям і блохам. Як після цього не вірити в призначення?

Сьогодні новий черговий по варті вияснив комендантові темну подію, і мене милостиво звільнено від немилосердних інквізиторів. Записуючи до журналу цей звичайнісінький у моєму становищі траґі-жарт, я в глибині душі прощаю моїх гонителів і тілько молю всемогутнього Бога швидше визволити [мене] від цих недолюдків.

Сьогодні сподіваються пароплава з поштою з Ґурєва. І ніхто його не чекає з таким трепетним нетерпінням, як я. А що, як не привезе він мені так довго очікуваної свободи? Що я тоді робитиму? Доведеться, щоб уникнути гавптвахти з блохами та блощицями, знайомитися з новоприбулими офіцерами і, дожидаючи майбутніх благ, пиячити з ними. Похмура й гидка перспектива! А коли, зовсім несподівано, привезе цю ліниву чарівницю-свободу? О, яка радісна, яка світла перспектива! Іду до форту й на всякий випадок спакую в чувал (торбу) мою мізерію, — може таки й станеться.

28 [червня]. Сталося, — тілько зовсім не те, чого я сподівався. А сталося паскудство, якого не можна було сподіватись навіть од причинця його, поганця Кампіоні. Пішов я вчора до форту, щоб, дожидаючи пароплава, пакувати свою мізерію. І, як це звичайно буває, коли людина сподівається чогось доброго, то на цьому доброму й добрі плани будує. Так і я, дожидаючи вістуна благодатної свободи, розгорнув килим-самолет, і ще одна, одна тілько хвилина, і я опинився б на сьомому Магометовому небі. Але, не доходячи до форту [зустрів я] посланого за мною вістовця від коменданта. — "Чи не прибув пароплав?" — питаю я посланого. — "Ще ні", — відповідає він. — "Навіщо ж я потрібний комендантові?" — спитав я сам себе і піддав ходу. Прихожу. І комендант, замість якогобудь привітання, мовчки подає мені якийсь папір. Я здригнувся, приймаючи цей таємничий папір, як безсумнівного вістуна свободи. Читаю й очам не вірю. Це — рапорт на імя коменданта від поручника Кампіоні про те, що я, бувши пяний, нагрубіянив йому матірними словами, про що свідчать і новоприбулі офіцери. І в кінці рапорта він просить і вимагає поступити зо мною, як велить закон, себто негайно перевести слідство. Я остовпів, прочитавши це несподіване паскудстро. — "Порадьте мені, що робити з цією гадиною?" — запитав я коменданта, опритомнівши. — "Один спосіб, — промовив він — просіть вибачення, або за приписами дисципліни ви — арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли". — "Я присягну, що це неправда", — сказав я. — "А він присягне, що правда. Він — офіцер, а ви — все ще салдат". Ох, як страшно відгукнулось у мені це майже забуте слово. Нічого робити, сховав гордощі в кишеню, натягнув мундир і пішов просити вибачення. Простояв я в сінях у поганця цілісінькі дві годими. Нарешті він, протверезившись, допустив мене до своєї особи. І після багатьох перепрошувань, прохань, принижень даровано мені вибачення з умовою негайно послати по кварту горілки. Я послав по горілку, а він пішов до коменданта по рапорт. Принесли горілку. А він приніс рапорт і привів своїх благородних свідків. — "Що, батечку, — сказав один із них, подаючи мені пухку, що тряслася з похмілля, руку — вам невгодно було познайомитися з нами добровільно, як у благородних людей водиться, так ми вас примусили". На цю коротку й повчальну промову пяна вже компанія зареготала, а я мало-мало не промовив: поганці! та ще й патентовані поганці!

29 [червня]. "Широкий, битий шлях із раю, а в рай узенька стежечка, та й та колючим терном поросла", — казала мені, ще дитині, одна бабуся, що завмирала. І вона казала правду, якої справжній зміст я тілько тепер цілком одгадав.

Пароплав із Ґурєва прибув сьогодні і не привіз мені анічогісінько, ані навіть листа. Листів зрештою я не чекаю, бо вірні друзі мої давно вже не уявляють собі мене в цій огидній конурі. О, мої щирі, мої вірні друзі! Якби ви знали, що зо мною роблять на прощання десятилітні кати мої, ви б не повірили, бо я сам ледве вірю в ці паскудства. Мені самому це здається продовженням десятилітнього огидного сну. І що значить це зволікання? Ніяк не можу собі його розтолкувати. Мадам Еґґерт з 15 мая в Оренбурґу вітає мене із свободою. А свобода моя десь із мастаком-писарем у корчмі гуляє. І це правда, правда тому, що найближчі мої мучителі, оглядами, муштрами, картами і пянством розважаються, а писемні справи відає якийсь писар Пєтров, "розжалуваний" у салдати за шахрайство. Так ведеться споконвіку, і порушити святий заповіт батьків задля якогось там "рядового" Шевченка суперечило б заповітові батьків та правилам військової служби.

На серці страшна нудьга, а я себе жартами потішаю. А все це робить зо мною вітрогонка надія. Не вішатись же, справді, через якогось пяницю батька-командира та достойного секретаря його!

Сьогодні святкується память двох найбільших возвістителів любови й миру. Велике у християнському світі свято. А в нас — найколосальніше пияцтво з нагоди храмового свята.

О, святі, великі, верховні Апостоли! Якби ви знали, як ми забруднили, як спотворили проголошену вами просту, прекрасну, світлу істину! Ви предрікли лжевчителів, і ваше пророцтво збулося. В імя, святе імя ваше, так звані вчителі вселенські побились, як пяні мужики, на Нікейському соборі. В імя ваше папи римські крутили земною кулею, і в імя ваше встановили інквізицію й жахливе авто-да-фе. Теж в імя ваше ми кланяємось бридким суздальським ідолам і чинимо на честь вашу бридку найгидкішу вокханалію. Правда — стара, отже повинна бути ясна, зрозуміла; а вашій правді, що її ви були хрищеними батьками, минає вже 1857-ий годочок. Дивно, яке тупе людство!

30 [червня]. Щоб надати більше принадности своїй самоті, я постановив завести собі мідний чайник. І цю думку здійснив я тілько вчора ввечері, та й то випадково. До тихого прекрасного ранку на городі додати шклянку чаю — мені це здалося дозволеним розкошуванням. Від початку весни мене переслідує ця мила непишна вигадка. Але я ніяк не міг її здійснити, тому що такої химерної штучки тут у продажу нема. Тілько вчора ввечері пішов я до Зиґмунтовських (уповноважений "винной конторы" й одставний урядовець 12 класа) і, минаючи шинок, побачив я обдертого, але тверезого деньщика одного із новоприбулих офіцерів — з мідним чайником у руці, якраз таким завбільшки, який мені був потрібний. — "Чи не продаєш чайника?" — запитав я його. — "Продаю", — відповідає він. — "Чи не хапаний?". — "Та де там. Самі "барин" веліли продати. Вони думають самовар завести". — "Добре, я спитаю. А що коштує?" — "Карбованець сріблом". — "Копу сріблом", — сказав я, оскільки міг, байдужно і пішов своєю дорогою. Ледве встиг я ступити кілька кроків, як він наздогнав мене й без торгу вручив мені давно пожадане начиння. А деньщик, діставши копу срібла, подався просто до шинку і за хвилину вийшов із нього з пляшкою в руці та рушив просто до офіцерських кватир. — "Туди й дорога", — подумав я. Провівши вечір у товаристві Філємона й Бавкиди (так я жартома називаю Зиґмунтовських), по дорозі зайшов я до маркитанта, взяв у нього півфунта чаю, фунт цукру й сьогодні в четвертій годині ранку розкошую собі на городі та вписую до свого журналу подію вчорашнього вечора, благословляючи долю, що послала мені мідний чайник.

Збираючись подорожувати Волгою від Астрахані до Нижнього, я завів собі чистий зшиток для подорожнього журналу й заслону від комарів, що невтомно переслідують подорожнього від гирла Волги до самого Саратова. Коли я запасався цими необхідними речами, мені й на думку не спадав мідний чайник; тілько вчора, спасибі старому Зиґмунтовському, він пояснив мені важливість цього немудрого начиння підчас плавби річною водою, де конче потрібен міцний чай, щоб уникнути проносу, і просто, щоб час згаяти, як він висловився на закінчення. І багато ще дечим радив він мені запастися в Астрахані на дорогу. Але це все зайве. Я поїду, але не пароплавом, а просто як одставний салдат, однією з барок, що їх буксирує пароплав. Дивно що мене тут усі, а серед інших і Зиґмунтовські вважають за потаємного багатія. Це мабуть тому, що якщо я роблю борги, звичайно незначні, то в означений термін акуратно їх виплачую, не вдаючись за допомогою до Ізраїля, і не заставляю останньої сорочки, як це робить багато офіцерів. Коли я сказав Зиґмунтовським, що ввесь мій капітал складається із 100 рублів сріблом, на які я, крім подорожніх витрат, маю намір ще пошити в Москві необхідний одяг, то вони в один голос назвали мене Плюшкіном. Я не вважав за потрібне розчаровувати їх своїми злиднями й розпрощався з ними, як справжній багач.

Дивні старі, оці Зиґмунтовські! Бездітні, старі, самітні, мають достаток, що забезпечує навіть примхувату старість, задумали оселитись у цій безводній, безплодній пустині, та добре б, якби на відпочинок, — ні, він узяв на себе обовязок мало не шинкаря. Я гадаю, що це неодмінна потреба звичної від молодого віку фізичної діяльности або просто жадоба забагатіти, — остання може тілько наполовину, бо в ньому непомітно скнарства, що нерідко супроводить до могили самотню, безпомічну старість. Вона, себто Зиґмунтовська, мені дуже подобається; це — добродушно усміхнена, гостинна, кубічна бабуся, колись німкеня, а тепер православна. Він теж добродушний дідок, але пренаївний і найнешкідливіший брехунець. Наприклад, він дуже простодушно і щоразу з новими варіяціями оповідає, які він перейшов митарства, поки осягнув теперішнє звання. Похоження своє він виводить від якогось короля польського Сиґізмунда, мабуть, Третього. Про найближчих предків він не згадує, так само й про причинця його власного існування. Дитинство теж покрите млою безвісти. Першу половину юнацьких літ провів він на становищі домового вчителя у відомого табачника Онисима Ґоловкіна в Петербурзі. І в цю саме добу його життя сталася з ним таємнича пригода, яка відразу поставила його на ноги. Пригода ця така. Раз уночі на вулиці — йому здається, що на Літєйній, але за певність не ручиться — хапають його два гайдуки, садовлять у карету, завязують очі, везуть, везуть і, нарешті, приводять просто до найрозкішнішого будуару, треба думати, якоїсь графині чи княгині. Зявляється, нарешті, й таємнича властителька будуару, вся в дезабілє (його власний вираз), тілько обличчя закрите маскою. Після сповнення таїнства кохання йому знов завязують очі, садовлять у карету, привозять на те саме місце, де взяли, і один з гайдуків вручає йому пачку асиґнацій, не більше й не менше, як 20 тисяч. Довго він думав, яку заснувати майбутність на цьому непохитному фундаменті і з холодним серцем, відхиливши почесті й злато, вступив (ідучи за внутрішнім покликанням) до скромного кола поклонників Мельпомени, де мав блискучий успіх в ролях Едипа, Фінґала, Димитрія Донського і в "Ябед" Капніста (на лихо, не пригадує, в якій саме ролі). Але через каверзи славного вчителя Каратиґіна — Яковлєва, мусів покинути вибране поле діяльности і вступити до морської служби, звичайно, лєйтенантом. Тут він плавав (двічі) навколо світу, і один тілько раз — до південного бігуна вкупі з Лазарєвим. І про що підчас цих подорожей він довідався докладно, — це з чого здобувають оливу, яку неправдиво називають прованською. Ось де її джерело. Між Ліворно і Сінґапуро (дивовижне знання ґеоґрафії!) є острів Прованс. А на цьому острові Провансі росте величезне маслинове дерево, з якого й випускають олію, як, наприклад, у нас весною сік із берези. Островом і деревом володіють: анґлієць, француз та італієць, а ми й німці вже від них одержуємо цей дорогий продукт. Із корабля перебрався він у земський одеський суд, невідомо в якій ранзі. Тут він провадив життя одчайдушного гульвіси, попав у сонмище декабристів і був засланий, як безстроковий арештант, у кріпость Ізмаїл, де незабаром і став правою рукою коменданта та через збіг дивних обставин був переведений до Астрахані в званні "квартальнаго надзирателя". Але не завжди чисті обовязки цієї служби примусили його податись у відставку і прийняти від контори, що завідує шинками, посаду уповноваженого в Новопетровському форті, де його охристили іменем "спиртоміра".

Кампіоні, мій протектор, — не менший брехун, але шкідливий і безсовісний — якось забрехався до того, що назвав себе небожем графа Закревського, московського ґенерал-ґубернатора, й кандидатом дорпатського університету. Щоб відразу збити з пантелику і знищити нахабного брехунця, Зиґмунтовський одразу махнув аж у ротмістри лейб-гусарів і в найближчі родичі фельдмаршала графа Гудовича. Знай наших!

Але, не дивлячись на цю невинну ваду, він, проте, добрий і наївний дідок. А вона теж добра, лагідна, невинна говоруха і трохи сентиментальна бабуся. І я їх не інакше називаю, як Філємон і Бавкида. Вони одержують укупі з Нікольським "Петербургскія Вђдомости"; і я частенько приношу їм з города укріп, петрушку й усяку таку городину, пю чай, прочитую фелєтон і вислуховую чарівні пригоди наївного Філємона, за що й користуюсь повним довірям Бавкиди. 

ЛИПЕНЬ 1857 

1 липня. Сьогодні послав я з пароплавом лист М. Лазаревському. Можливо, що останній із задушливої тюрми — дав би Бог! Я дуже винен перед моїм нелицемірним другом. Мені слід би було відповісти йому на лист з 2 травня зараз же після одержання, себто 3 червня. Але я, чекаючи радісної звістки з Оренбурґу, яку мені хотілось подати йому першому, даремне прождав цілий місяць і все таки мусів був йому написати, що я не вільний; і до 20 липня, а може й до серпня такий самий салдат, як і перше був, тілько з тою різницею, що мені дозволено наймать за себе вартового та ночувать на городі, чим я із вдячністю користуюсь. До 20 липня я віддалив від себе всякі турботні думки і тішуся тепер щоранку розкошами повної самоти і навіть шклянкою, правда абиякого, та все таки чаю. Якби ще добру циґару встромлену в лице, наприклад таку, як [ті, що їх] прислав мені 25 штук мій добрий друг Лазаревський, тоді б я себе легко міг уявити на петергофському святі. Але це вже забагато! А сьогодні справді в Петергофі свято. Бучне, царське свято! Давно колись, 1836 року, якщо не помиляюсь, я до того був зачарований оповіданнями про це чарівне свято, що, не спитавшись хазяїна (я був тоді в науці у маляра, чи то в так званого кімнатного живописця, такого собі Ширяєва, людини неотесаної і жорстокої) і не зважаючи на наслідки самовольного виходу (я знав напевно, що він мене не відпустить), із шматком чорного хліба, з копою міді в кишені і в пістровому халаті, який звичайно носять учні-ремісники, утік з роботи просто до Петергофу на гуляння. Гарний, мабуть, був я тоді! Дивно одначе, — мені й наполовину не подобався тоді розкішний Самсон та інші фонтани і взагалі свято в порівнянні з тим, що мені про нього наговорили, — чи занадто вже запалили уяву оповіданням, чи я просто втомився й був голодний. Остання причина либонь правдивіша. Та до всього того я ще побачив в юрбі свого грізного хазяїна з пишною своєю хазяйкою. Оця остання подія зовсім захмарила блискучість і пишність свята. І я, не дочекавшись ілюмінації, вернувся назад зовсім не зачарований тим, що було. Вибрик цей обійшовся мені щасливо. Навзавтра знайшли мене на горищі, коли я спав, і ніхто й не підозрівав, що я виходив самовільно. Сказати правду, я й сам це ніби за якийсь сон уважав.

Удруге, 1839 року, відвідав я петергофське свято за зовсім інших обставин. Цим разом на Бердовському пароплаві був я в товаристві свого великого вчителя Карла Павловича Брюлова вкупі з [його] улюбленими учнями Петровським і Міхайловим. Хуткий перехід із горища мугиря-маляра до пишної майстерні найбільшого живописця нашого століття! Самому тепер не віриться, а дійсно так було. Я з брудного горища, я, нікчемний замазура, на крилах перелетів до чарівних заль Академії Мистецтв. Але чим же я хвалюся? чим я довів, що користувався наукою і дружнім довірям найбільшого артиста в світі? Зовсім нічим. До його недоречного одруження й після доречного розводу я жив у нього на кватирі, або, краще сказати, в його майстерні. І що ж я робив? Над чим працював я в цьому святилищі? Дивно й подумати... Я компонував тоді українські вірші, що потім спали таким страшним тягарем на мою вбогу душу. Перед його чарівними творами я задумувався й леліяв у своїм серці свого сліпця-кобзаря і своїх жадних крови гайдамаків. В сутіні його вибагливо-розкішної майстерні, наче в гарячому дикому степу наддніпрянському, передо мною снувалися мученицькі тіні наших безщасних гетьманів. Передо мною стелився степ, засіяний могилами. Передо мною пишалася моя прекрасна, моя безталанна Україна в усій непорочній, меланхолійній красі своїй... І я задумувався, я не міг одвести своїх духових очей од цієї рідної, чарівної краси. Покликання — і нічого більше.

Дивне, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що живопись — моя майбутня професія, мій хліб насушний, та замість того, щоб вивчити її глибокі таїнства та ще й під проводом такого вчителя, яким був безсмертний Брюлов, я компонував вірші, за які мені ніхто й шага не заплатив і які врешті позбавили мене волі та які, не дивлячись на всемогутню нелюдську заборону, я все таки нишком ліплю і навіть подумую іноді про те, щоб надрюкувати (звичайно, під іншим імям) ці плаксиві, худорляві діти свої. Справді, дивне це невгамонне покликання!

Не знаю, чи дістану я тут од Кухаренка його думку про моє останнє чадо ("Москалева Криниця"). Я ціню його думку чутливої, благородної людини, і як думку щирого, самобутнього земляка свого. Шкода мені, що я не можу тепер одвідати його на його привільній Чорноморії. А як би хотілося. Та що робити! Спочатку сплачується борг, потім заспокоюється голод — перші потреби, а на решту купується втіха. Так, принаймні, роблять статечні люди. А я й тінню боюся бути подібний до необачного циндри. Гульнув і я колись на свою пайку. Годі.

 
 Пора, пора душой смириться,
 Надь жизнью нечего глумиться,
 Отвдавъ горькаго плода.

Минулого року комендант одержував тут "Библіотеку для чтенія". Бувало, хоч переклад Курочкіна з Беранже прочитаєш — все таки легше стане. А тепер, крім фелєтона "П[етербургскихъ] Вдомостей", зовсім немає нічого сучасно-літературного. Та й за цю миршаву сучасність треба платити петрушкою й укропом. Хоч би редька швидше виростала, а то соромно вже стало старих одним і тим самим продуктом частувати.

2 [липня]. Дві випадково зроблені мною речі так удались, як рідко коли вдаються твори, глибоко продумані. Перша річ — оцей журнал, що в ці томливі дні дожидання став для мене необхідний, як болящому лікар. Друга річ — це мідний чайник, що стає необхідний для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника чи без чаю я, бувало, якось ліниво брався за це рукоділля. Тепер же ледве встигаю налити в шклянку чаю, як перо само проситься в руку. Самовар — той шипінням своїм заохочує до праці, це зрозуміле. Щоправда, я не мав нагоди зазнати на собі цього спасенного впливу самовару, але мав нагоду на ділі переконатися в цій чарівній силі його над іншими. А саме був у мене колись на Україні приятель, такий собі п. Афанасєв, або Чужбинський. У 1846 році доля звела нас у "Цареграді", не в отоманській столиці, а в єдиному трахтирі в місті Чернігові. Мене доля закинула туди в службових справах, а його з непереможної любови до розкиданого життя або, як він висловлювався, за поривом серця. Я знав його, як найнесамовитішого й невичерпаного віршороба, але не знав того захованого механізму, що пускав у рух це невтомне надхнення. І тоді тілько, коли оселились ми [вкупі], уникаючи зайвих видатків поперше, а подруге, щоб, як товариші по ремеслу, "созерцать" один одного у всі хвилини дня й ночі, — тоді тілько я довідався про потайну спружину, що двигала це справді невтомне надхнення. Спружиною цією був шипучий самовар. Спочатку я не міг второпати того, чому мій товариш по ремеслу не замовить, коли йому захочеться, шклянку чаю з буфету, як я це роблю, а неодмінно велить подати самовар. Але коли я розглянув приятеля трохи ближче, то виявилось, що він властиво не самовар велів подавати, а велів подавати надхнення, або спружину, що пускала в рух цю таємничу силу. Я спершу дивувався, звідкіля, із якого джерела випливають у нього такі величезні вірші, а виявилось, що "ларчикъ просто отворялся".

Ми прожили з ним укупі ввесь великий піст, і не було в місті не тілько панночки, дами, навіть старенької, якій би він [не написав] до альбому не якесь чотирьохстишшя (він дрібницями гордував), а цілу важенну ідилію. Якщо ж альбому не знаходилось у якоїнебудь чарівниці, як наприклад, у старенької Дорохової, вдови відомого ґенерала 1812 року, то він підносив їй просто на шістьох і більше аркушах найсентиментальніше посланіє.

Та це все нічого. Хто з нас хиб не має? А суть діла в тому, що, коли довелось нам платити дань "володареві" "Цареграду", то в товариша по ремеслу готової дані не знайшлося. І я мусів заплатити, не рахуючи іншого спожиття, за самий локомотив, що пускав у рух надхнення, 23 карбованці сріблом, яких, не зважаючи на дружнє слово чести, я й досі не одержав. Ось чому я на ділі пізнав вплив шипучого самовара на моральні сили людини.

У моєму становищі натурально, що я раз-у-раз нуждався копійкою. І я писав до нього двічі до Києва про згадані 23 карб[ованці], та він навіть віршами не відповів. Я так і подумав, що гай-гай! Росія втратила другого Тредяковського. Але я помилився. Минулої зими в фелєтоні "Р[усскаго] Инвалида" бачу на безконечних шпальтах безконечний український вірш з нагоди... не памятаю, з якої власне нагоди. Памятаю тілько, що [були це] гидкі й підлі лестощі російській зброї. Бач! думаю собі, чи не мій це приятель так пописується? Дивлюсь, — справді він, А. Чужбинський. Так ти, мій любий, живий і здоровий та ще й падлючити навчився! Бажаю тобі успіху на вибраному полі, але зустрітися з тобою не бажаю.

Не памятаю, хто саме, але якийсь глибокий серцезнавець сказав, що найпевніший дружбометр — це гроші, і він сказав правду. Правдива, справжня приязнь, що виявляється тілько в критичних, трудних випадках, і та навіть потребує цього холодного мірила. Найживіша, надхненна мова приязні — це гроші, і що більша нужда, то щиріша приязнь, яка проганяє цю голодну відьму. Я був такий щасливий у своїм, можна сказати, коловоротнім житті, що не раз вкушав плоду від цього райського древа. І в теперішній, мені здається, найкритичніший час, я дістаю [від Лазаревського] 75 карб., — за що? за яку послугу? Ми з ним бачились усього двічі. Вперше — в Орській Кріпості; вдруге — в Оренбурзі. Пошли, Господи, всім людям таку дружбу й такого друга, як Лазаревський. Але викоріни цей бурян, що виріс на ниві найблагороднішого почуття. Викоріни таких друзів, як Афанасєв, Бархвіц та Апрєлєв. Правда, і Бархвіц, і Афанасєв — це погань, дрібнота, але Апрєлєв — це значна, показна людина, це не якийнебудь чугуївський улан чи лінійний поручник-запивайло, а ротмістр Кавалєрґардського Її Величества полку, відомий у столиці сибарит і обжера. Це, як то кажуть, видатна особа. З цією видатною особою спізнався я в 1841 році в одного мого земляка, в такого собі Соколовського. Перше вражіння було на його користь. Молодий, свіжий, румяний черевань (я, не знаю чому, особливо вірю в добротність людей такої комплєкції та кольориту). І щоб довершити своє зачарування, я уявив собі його ще й лібералом. Ось ми знайомимось, потім заприязнюємося, переходимо на "ти" і нарешті входимо у фінансові стосунки. Він мені замовляє свій портрет. І я йому дозволяю приїздити до мене на сеанси з власним фриштиком, що склався з двохсот устриць, чверті холодної телятини, шести пляшок портеру й однієї пляшки джину. Все це зїдалось і виписалось підчас сеансу в найбільшій приязні. Третій сеанс почався в нас на "ти" і скінчився шампанським. Я був захоплений другом-аристократом. Скінчилися сеанси, пішов я до друга за мздою, — друг зайнятий, нікого не приймає, вдруге — те саме, втретє, вчетверте... і так до десяти разів — все те саме. Я плюнув другові на поріг та й ходити перестав. Таких друзів у мене було багато, і як дібрав — все люди військові. Я певний, що, коли б Афанасєв не був перше уланом, він міг би писати вірші [і] без допомоги самовару, і ми б із ним попрощались інакше.

Віра без діл — мертва єсть. Так і дружба без істотних доказів — пусте, лукаве слово. Блаженні, стократ блаженні друзі, що їх життя було осяяне райдужним сяйвом усміхненого щастя, і голодна нужда своїм залізним жезлом проби ні разу не постукалась у двері їх безкорисливої дружби! Блаженні, — вони й у могилу зійдуть, благословляючи один одного!

3 [липня]. Сьогодні вві сні бачив я Лазаревського. Нібито він приїхав за мною до форту, і, не зважаючи на мої доводи, що мені не можна покинути форту без перепустки, вивіз мене силоміць, не дозволивши попрощатись навіть із Мостовським. Незабаром опинились ми в якомусь російсько-татарсько-німецькому місті, подібному до Астрахані. І верблюди, і анґлізовані коні по вулиці ходять, і фонтани бють, і кумис продають, і фабрика цигарок, і театр... нарешті — вечір, ніч... Лазаревський сховався. Шукаю його, питаю і прокидаюсь... Прокинувшись, я зрадів, що це тілько сон і що я, хвалити Бога, не дезертир. А то б ізнов мене озброїли літ на десять "за престолъ и отечество". Треба буде зайти до сотника Чеґанова — подивитись до сонника, що означає бачити вві сні самовільний вихід.

Сьогодні, себто 4 липня, коли я, як звичайно, встав у третій годині, загрів свій чайник, налляв шклянку чаю і взявся за перо, почали збиратись дощові хмарки. А за кілька хвилин пішов тихий, меланхолійний дощик. І я, покинувши всяке писання та мрії, милуюся цим прекрасним і тут надзвичайно рідким явищем. Вітер — з Астрахані, себто норд-вест. Можна сподіватися, що дощик припустить і задлиться за південь. Яка б була благодать для цієї безводної пустині!

4 [липня]. Ночував на городі, в коменданській альтанці. Це моя теперішня резиденція. Незабаром після того, як протуркотів вечірній сиґнал, пішов тихий дощик, і з цієї нагоди я раніше, ніж звичайно, ліг спати. Під тихий гармонійний шум дощових крапель, що спадали на дах альтанки, я солодко задрімав. І бачив у сні покійного Карла Павловича Брюлова й разом із ним товариша свого Міхайлова. Спочатку в якійсь величезній ґалєреї, де не було нічого, крім якогось ескізу Ґвідо Рені, що його Міхайлов збирався копіювати. Потім перейшли ми разом із Карлом Павловичем до майстерні, що в портику. Тут теж нічого не було, крім великого на всю залю, натягнутого й заґрунтованого, полотна, як це робиться для декорацій, та до стіни приліпленої грубо розмальованої літоґрафії Калама з підписом Ріо-де-Жанейро. Потім Карло Павлович запросив нас на лукіянівський ростбіф, як це бувало в часи незабутні. Але вдарив грім, і я прокинувся. Пустився заливний дощ. Зачинивши двері й вікна альтанки, я знову заснув. У другому сеансі побачив я в Москві Михайла Семеновича Щепкина, такого самого свіжого й бадьорого, яким бачив я його востаннє 1845 року. Розмовляли про театр, про літературу. Я йому завважив, чому він не продовжує своїх "Записок артиста" початок яких надрюковано в першій книжці "Современника" за 1847 рік, на що він мені відповів, що його життя проминуло так тихо, щасливо, що нема про що й писати. Я хотів йому щось заперечити, але ми опинились у Новопетровському форті й зустрілись із П. О. Кулішем, що збирав якісь хирляві рослини. Я, як господар, почав клопотатися про обід і пішов шукати польових шпараґ, що їх тут і сліду нема. Але новий удар грому розбудив мене, і я вже не міг заснути.

Від недавнього часу мені почали ввижатись у сні давно бачені мною милі серцю предмети й особи. Це, мабуть, через те, що я про них тепер раз-у-раз думаю. Лягаючи спати вчора, я думав про "Осаду Пскова" і про "Ґензеріха" Брюлова. І побачив у сні самого їх великого творця. Годі! ранок після нічної бурі тихий, свіжий, рідкий у тутешній палючій пустині ранок. І я буду неабияким тетерваком, якщо просижу його над своїм журналом.

5 [липня]. Голий ох, а за голим — Бог. З моєї бібліотеки, що її я всю на память знаю і що вже давно спакував у скриньку, не знайшлося книжки, гідної бути мені сопутницею в моїй радісній, самотній подорожі Волгою. "Исторія Донского войска" Ригельмана видалась мені занадто старою сопутницею, і я запакував її аж на спід. Що ж робити без книжки в такій повільно-спокійній подорожі, як плавба Волгою від Астрахані до Нижнього? Це завдало мені турботи. І справді, що я буду робити цілий місяць без хоч якоїсь книжки? Але фортуна, ця горда повелителька повелителів світу, ця безока цариця царів, сьогодні — мій льокай. Гірше — бердичівський фактор.

Натішившись прекрасним, свіжим ранком на городі, я в девятій годині пішов до форту. Мені треба було взяти хліба в артільника й оддати насушити [з нього] сухарів на дорогу. Прихожу до ротної канцелярії, дивлюсь, на столі поруч із зразковими чобітьми лежать три досить грубі книжки в сірій потріпаній обгортці. Читаю заголовок. І що ж я прочитав? "Estetyka, czyli umnictwo pikne, przez Karola Libelta". В казармах — естетика! - "Чиї це книжки?" — питаю я писаря. — "Каптенармуса, унтер-офіцера Куліха". Знайшов я вищеназваного унтер-офіцера Куліха, і на питання моє, чи не продасть він мені "Umnictwo pikne", він відповів, що воно належить мені, що Пшевлоцький, виїжжаючи з Уральського до рідного краю, передав йому, Куліхові, ці книжки з тим, щоб той передав їх мені, і що він, Куліх, приніс їх із собою сюди, поклав до цейхгавзу й забув про їх існування, та що тілько вчора вони впали йому в око і що він дуже радіє, що тепер може їх передати кому слід. Для вящої радости я послав по горілку, а книжки поклав до своєї подорожньої торби.

Очевидне, дотикальне діло рук послужливої факторки-фортуни! Отже, з ласки цієї сліпої цариці царів я маю що читати в дорозі, на що я зовсім не надіявся. Читання, правда, не зовсім мені до смаку, але що робити: на безрибї й рак — риба. Я, помимо своєї щирої любови до прекрасного в мистецтві та в природі, почуваю непоборну антипатію до філософій та естетик. І це почуття я завдячую спочатку Ґалічеві й остаточно — шановному Василеві Івановичу Григоровичу, що читав нам колись лєкції з теорії красних мистецтв, гасло яких було: якнайбільше міркувати й якнайменше критикувати. Чисто платонівська сентенція.

З Лібельтом я трохи знайомий з його "Орлєанської Діви" та з його критики й філософії. З першого погляду він мені видався містиком і непрактиком у мистецтві. Побачимо, що далі буде. Боюсь, коли б зовсім не роззнайомитись.

6 [липня]. Бачив у сні Академію Мистецтв. Міхайлов показував мені якусь нескінчену копію, а потім десь мені подівся разом із копією. Із Академії я вийшов на Великий проспект і, не доходячи до церкви Андрія Первозваного, зустрівся з родиною тутешнього коменданта і з радости прокинувся.

Позавчора ввечері я був випадковим глядачем, здається останньої, сцени з водевіля під назвою "Недошита блюзка". Я не хотів вписувати до мого журналу цієї балаганної сцени, але через те, що вона несподівано викликала поважні наслідки, я й заношу її докладно з усіма гидкими подробицями до моєї незмінної хроніки.

Ця подія сталася 5 дня біжучого місяця. Коли батька нареченої не було вдома, у нареченого виринула спасенна думка — почастувати свою майбутню дружину серенадою з усіма гонорами. Для цього зібрав він із двох рот співаків також із усіма гонорами: з бубном, тарілками, ложками, трикутником і ще з якимись брязкалами. І коли був проспіваний, розуміється з танцями, ввесь репертуар салдатських пісень і навіть "Посл батюшки остался сиротою молодецъ" із невеликими змінами, — нареченому, захопленому цією останньою піснею, що змальовувала до певної міри його власне становище, забагнулося, щоб хлопці трошки його погойдали. Чому й ні? Хлопці взялися за діло, і, — о, лиходійко-доле! — коли вірні й запопадливі хлопці вдесяте почали раз-у-раз вигукувати "ура!", на воротях показався комендант, — протяжливе голосне "ура!" враз увірвалось, а вірні, незрадливі хлопці кинули свого батька-командира серед улиці, а самі поховалися, де хто міг. Становище нареченого [було] справді критичне, і тим більше критичне, що він, без ніжної опіки своєї улюбленої нареченої, не міг стати на ноги — з немудрої радости, або простіше — він був пяний, як ніч.

Другого дня вранці зявляється з рапортом до коменданта батько нареченої і просить, на законній підставі, визволити його ославлену дочку, а також і всю його родину від гидкого й бешкетного пяниці-нареченого — підпоручника Чарца. На таку законну вимогу резолюція ще не настала.

Якжеж бути порядній і сімейній людині комендантом цього закордонного кубла безмежних мерзенств! бути суддею і слідчим цих безконечних щоденних паскудств! А він, як начальник, обовязаний калятися в цьому смердючому багні. Огидний обовязок!

7 [липня]. Сьогодні бачив у сні Москву; не зустрів нікого із знайомих — і храма Спаса не бачив. Був на Красній площі — і Василя Блаженного не бачив. Шукав у гостиннім дворі іванівського полотна на сорочки — і не знайшов. Так і прокинувся. Прокинувшись, я, як звичайно, загрів свій чайник, всипав чаю й почав витирати шклянку, коли прибігає до мене мій "дядька" й оголошує мені наказ фельдфебеля, щоб я негайно прибув припасувати муніцію. — "Та ж її недавно припасовували", — кажу я. — "Не можу знати, наказано", — відповідає він. І так ради неділі не пощастило мені чаєм поласувати. Прихожу до форту й довідуюсь, що вчора прийшов якийсь татарин із Астрахані з казенним провіянтом і пустив чутку, що наприкінці серпня місяця в Астрахані чекають великого князя Костянтина Миколаєвича і що з цієї нагоди в Астрахані чинять великі приготування до зустрічі Авґустійшого гостя. Капітан Косарєв, що завідує двома ротами першого батальйону, притьмом узяв на розум, що робити і, щоб не набратися сорому, вчора ж таки за допомогою писаря Пєтрова призначив почесну варту, до якої за протекцією писаря Пєтрова був зачислений і я. Це морочливе завдання сяк-так було вирішене вдосвіта, а на світанку (не вважаючи на неділю) наказано припасувати муніцію і, як буде готова, вивести людей на перегляд перед теляче лице капітана Косарєва й вірного його сподвижника писаря Пєтрова.

Сказано — зроблено: до сьомої години все було готове. У повній муніції вивели людей на полянку, в їх гурті й мене. У сьомій годині зявився сам капітан Косарєв у всій своїй ослячій величі і після гордовитого привітання підійшов просто до мене, милостиво ляснув мене по плечі і сказав: — "Що, брате, одставка? Ні! Ми ще з тебе зробимо взірцевого правофланґового, а потім із Богом!". І тут же наказав капральному єфрейторові зайнятися зо мною машеруванням і вправами з рушницею годинки з чотири в день. Я жахнувся, почувши цей милостивий наказ. От тобі й безтурботна самота на городі!

Той самий татарин разом із фактурою привіз комендантові лист із Астрахані, в якому його повідомляють, що адмірал Васілєв одержав вістку з Петербурґу, щоб Його Високости в Астрахані не чекали і, значить, не тремтіли. Комендант, довідавшись про розпоряження запобігливого капітана Косарєва, втер йому носа і навіть загрозив йому гавптвахтою, коли він і надалі осмілиться турбувати людей без його відома. На тому все й скінчилось. І я, мов нічого й не було, встав сьогодні, як звичайно, в третій годині ранку, загрів свій чайник, оправив нове перо і записав цей неймовірний казус до моєї вірної Хроніки. Господи, чи настане нарешті для мене година визволення? Чи настануть колинебудь для мене ті блаженні дні, коли я буду читати ці гидкі правдиві оповідання, як неправдивий сон, як небувалу небилицю?

8 [липня]. Сьогодні відійшов поштовий човен до Ґурєва. Вітер зюд-вест. У середу або в четвер він повинен бути на Стрілецькій Косі, в 15 верствах від Ґурєва. В суботу прийме останню оренбурзьку пошту. Неділю посвяткує і в понеділок — назад. Якраз за тиждень. За сприятливого вітру його треба сподіватись 17-го або 18-го дня, і ніяк не далі 20-го. Невже він мені нічого не привезе? Не може бути. Це вже було б умисне тиранство.

Сьогодні ж уранці запросив я до себе на город унтер-офіцера Куліха, того самого, що приніс мені з Уральського "Umnictwo pikne" Libelta. Розмова наша, звичайно, крутилася біля батальйону й особливо біля 2-ої роти, що два роки тому відійшла звідсіля й тепер сюди вернулась. І тоді й тепер я маю нещастя належати до цієї роти. Починаючи від бувшого тоді ротного командира поручника Обрядіна, ми перебрали поодинці всю роту і, нарешті, дійшли до рядового Скобєлєва. Цей рядовий Скобєлєв, помимо свого прізвища, був мій земляк родом із Херсонської ґубернії й особливо [впав] мені в памятку українськими піснями, що їх він співав своїм мяким тенором навдивовижу просто і прекрасно. З особливою вимовністю він співав пісню:

 
 Тече річка невеличка
 З вишневого саду.
 

Я забув, що я в казармі, слухаючи цієї чарівливої пісні. Вона мене переносила на береги Дніпра, на волю, до мого любого рідного краю. І я ніколи не забуду цього смуглявого, напівголого бідолахи, що, латаючи свою сорочку, переносив мене своїм простим співом далеко-далеко з задушливої казарми.

Статурою й манєрами він не був подібний до бравого салдата, за що я його особливо поважав. Але він користувався в роті славою чесного й тямущого салдата. І хоч мав він лице смугляве, незграбне й віспою поцятковане, воно сяяло відвагою й благородством. І я любив його, як земляка і як чесну людину, незалежно від пісень. Він був, як казав мені потайки, збіглий кріпак. Зловили його, як волоцюгу, він прикинувся, що не памятає ані де родився, ані рідні, і його віддали до війська, де й прозвали Скобєлєвим на честь знаного балакуна -_ "Русскаго Инвалида" Скобєлєва. І ось про цього нещасного Скобєлєва Куліх мечі розповів таку обурливу повість.

Незабаром після прибуття 2-ої роти до м. Уральського командир роти поручник Обрядін узяв до себе за постійного вістовця рядового Скобєлєва, як тверезого й надійного салдата, але малоздатного фронтовика. А рядовий Скобєлєв невмисне став повірником сердечних таємниць свого командира й постійним льокаєм його коханки. Не минуло й півроку, як незграбний льокай Скобєлєв також невмисне став коханцем коханки свого володаря. І якось у хвилини сердечних звірень лукава зрадниця відкрила Скобєлєву, що два місяці тому на його імя Обрядін одержав із Москви 10 карбованців сріблом від якогось його колишнього товариша (мабуть по мандрах), тепер крамарчука. І на доказ правди своїх слів показала йому коверт із пятьма печатками. А поручника Обрядіна, ще коли був він адютантом батальйону і скарбником, не тілько підозрівали, але й доводили навіть йому крадіж таких пересилок. Та він якось умів ховати кінці в воду і мав взагалі славу порядної людини. Скобєлєв, довідавшись про таку штуку "батька-командира", зявився до нього з порожнім пакетом у руці, домагаючись [звороту] вийнятих із нього грошей. Батько-командир почастував його поличником, а він батька-командира — ляпасом. Якби це було сам-на-сам, то на тому б і скінчилось; але тому, що ця сцена відбулася при благородних глядачах, при офіцерах, то засоромлений поручник Обрядін, заарештувавши рядового Скобєлєва, подав командирові батальйону рапорт про те, що сталося. Внаслідок рапорту переведено слідство, а внаслідок слідства поручникові Обрядінові наказано податись в одставку, а рядового Скобєлєва віддали під військовий суд. А за присудом військового суду рядовий Скобєлєв пройшов, як кажуть салдати, крізь "зелену алєю" - [себто] крізь 2.000 шпіцрутів і був засланий на сім літ до арештанських рот до Омського. Сумна і, на нещастя, не єдина така подія!

Бідний Скобєлєв! ти народився й виріс у неволі. Заманулося тобі покуштувати широкої солодкої вольної волі, і ти залетів до Едикулю (так звичайно салдати називають Новопетровський форт), співучою пташкою з України залетів ти до моєї семилітньої тюрми немов на те тілько, щоб своїми солодкими, тужливими піснями нагадати мені мій любий, мій бідний рідний край. Бідний, нещасний Скобєлєв! ти чесно, благородно вернув поличника благородному злодієві — грабіжникові, і за це чесне діло пройшов ти крізь шпіцрути і поніс тяжкі кайдани на береги пустинного Іртиша й Ому. Чи зустрінеш ти у своїй новій неволі такого уважливого і вдячного слухача, товариша твоїх тужливих солодких пісень, яким був я? Зустрінеш і не одного такого самого, як і ти, невільника-сірому, земляка-варнака натаврованого, що проллє сльозу вдячности на твої тяжкі кайдани за потішливі, серцю милі рідні звуки... Бідний, нещасний Скобєлєв!

9 [липня]. Перед заходом сонця заштиліло. А присмерком піднявся свіжий вітер від норд-осту, просто в чоло нашому поштовому човнові. Він тепер у відкритім морі закотвичився, а коли підійме котвицю — Бог його знає. Вітер норд-ост тут панує. Він може довго потривати і продовжити мою й без того довгу неволю далеко за визначену мною межу, себто за 20 липня. Сумно, невимовно сумно. Цілу ніч я не міг заснути. Мене гризла й ганяла круг городу, як на припоні, найлютіша нудьга. На світанку я пішов до моря, скупався і тут таки на піску й заснув. Бачив у сні покійного Аркадія Родзянка в його Веселому Подолі, біля Хоролу. Показував він мені свій надто вже вигадливий садок. Говорив про високу простоту й ідеал у мистецтві взагалі і в літературі зокрема. Лаяв на чому світ брудного циніка Гоголя й особливо "Мертві душі" картав немилосердно; потім частував [мене] якимись герметично залюгованими кильками і своїми наймаснішими малоросійськими віршами на зразок Баркова. Гидкий дідок! Розбудив мене дрібний, тихий дощик, і я прибіг на город мокрою куркою.

Кажуть, про що наяві думаєш, те й уві сні приверзеться. Це не завжди так. Я, наприклад, Аркадія Родзянка бачив один-єдиний раз, і то випадково, в 1845 році, в його селі Веселий Поділ, і він мені за кілька годин так докучив своєю дурною естетикою й малоросійськими наймаснішими та предурними віршами, що я втік до його брата Платона, до його найближчого сусіди і, як звичайно буває, найлютішого ворога. Я забув навіть, що я бачився колись із цим масним віршомазом, а він мені сьогодні вві сні приверзся. Який же звязок між моїми вчорашніми сумними мріями та між цією давно забутою мною людиною? Примха нашої моральної природи і ніякісінького лоґічного звязку. І оракул сотника Чеґанова ледве чи витолкує загадку таких снів. Піду, одначе, на всякий випадок погляну в це дзеркало захованих таємниць натури.

10 [липня]. Вітер усе той самий. Нудьга — та сама. Дощ і далі обмиває новий місяць. Рідко коли трапляється, щоб він так довго був чемний. Я нерухомо пролежав увесь день в альтанці і слухав одноманітної тихої мелодії, що її вистукували дрібні й рясні краплі дощу на деревяному даху альтанки. Намагався кілька разів дрімати, та невдало. Прокляті мухи з усього городу позлітались до альтанки й не дають спокою. Заходився кілька разів будувати надхмарні замки на своїх майбутніх естампах акватінта — також невдало. "Ґензеріх" і "Осада Пскова" Брюлова мені особливо не вдавались. Треба уникати на перший раз наготи. Потрібен досвід і досвід, а то з цієї чарівної брюловської наготи на естампі вийде бридота. Я не хотів би, щоб мої майбутні естампи були подібні до паризького естампу акватінта з картини "Останній день Помпеї". Незграбний, гидкий естамп! Зганьблено, спотворено ґеніяльний твір!

У такому поганому настрої зажуреної душі згадав я про "Umnictwo pikne" Лібельта й почав жувати — жорстко, кисло, нудно. Справжній німецький суп-васер. Як, наприклад, людина, що так поважно трактує про надхнення, простосердо вірить, нібито Йосиф Верне звелів себе підчас бурі привязувати на марсах до щогли, щоб викликати надхнення. Яке мужицьке розуміння цього невимовно божественного почуття. І в це вірить людина, що пише естетику, трактує про ідеальне, високо-прекрасне в духовій природі людини! Ні, і естетика сьогодні мені не далася. Лібельт, він тілько пише по-польському, а почуває (чого я непевен) і думає по-німецькому, або, принаймні, просякнув німецьким ідеалізмом (колишнім, — не знаю, як тепер). Він скидається на нашого В. А. Жуковського в прозі. Він так само вірить у позбавлену життя красу німецького кволого й довготелесого ідеалу, як і покійний В. А. Жуковський.

1839 року Жуковський, вернувшись із Німеччини з величезним портфелем, начиненим творами Корнеліюса, Гессе та інших світил мюнхенської школи малярства, признав, що твори Брюлова занадто матеріяльні та що вони пригнітають до грішної землі божественне, високе мистецтво. І, звертаючись до мене й покійного Штернберґа, що саме був у майстерні Брюлова, запропонував зайти до нього полюбуватись і повчитись у великих учителів Німеччини. Ми не занехаяли скористатися цим щасливим випадком і другого ж таки дня зявилися в кабінеті ґерманофіла. Та, Боже! що ми побачили в цьому величезному портфелі, що розгорнувся перед нами? — Довготелесих, мертвих мадон, оточених ґотицькими худими херувимами та інших справжніх мучеників — і [то] мучеників живого усміхненого мистецтва. Побачили Гольбейна, Дюрера, але ніяк не представників малярства девятнадцятого століття. До якої міри, одначе, з глузду зїхали ці німецькі ідеалісти-живописці! Вони не помітили, що в архітектурі Клєнце, для якої вони творили свої бридкі ґотицькі твори, і тіні немає того, що нагадувало б ґотицьку архітектуру. Дивне, незрозуміле запаморочення!

"Umnictwo pikne" Лібельта сховав я в дорожню торбу і знов надав своїй постаті поземе положення. Що далі буде, — не знаю.

Незабутні, золоті дні! Промайнули ви світлим, радісним сном передо мною, зоставивши по собі незагладний слід чарівливого спогаду. Ми були тоді з Штернберґом юнаками, що ледве в пірячко вбилися, і, розглядаючи цю єдину колєкцію ідеальної бридоти, висловлювали голосно свої думки і своєю простодушністю довели лагідного, делікатного Василя Андрієвича до того, що він назвав нас зопсованими учнями Карла Павловича та хотів був уже зачинити портфель перед нашими носами, аж увійшов до кабінету князь Вязємський і перешкодив доброму намірові Василя Андрієвича. Ми й далі із спокійною байдужістю перегортали портфель, і нагородою за терпеливість нам був первісний ескіз "Останнього дня Помпеї", накреслений по-мистецькому пером і злегка поцяткований сепією. За цим ґеніяльним нарисом, майже не зміненим у картині, ішло кілька незграбних рисунків Бруні, що вжахнули нас своєю витверженою одноманітною бридотою. І де, і з якого отруйного джерела зачерпнув і засвоїв п. Бруні цю ненатуральну манєру? Невже це єдине бажання — бути ориґінальним так страшно спотворило твори невтомного Бруні? Жалюгідне бажання. Сумний наслідок. І ця людина мріяла ще зрівнятись з Карлом Великим (так звичайно називав Брюлова В. А. Жуковський)!

Один мій знайомий, не маляр і навіть не завзятий, а так собі звичайний аматор мистецтва, дивлячись на "Покрову Божої Матері", образ Бруні в Казанському соборі, сказав, що коли б він був матірю цієї негожої дитини, що валяється на передньому плані образу, то він не те що взяти на руки, — боявся б підступити до цього маленького кретина. Заввага надзвичайно справедлива і влучно висловлена. А "Мідний змій" його? Це — юрба бридких і найнезугарніших акторок та акторів. Я бачив цей образ, коли ще він був тілько підмальований, і він пройняв мене жахом. Прикре, та все таки вражіння! Викінчена ж, ця величезна картина не викликала в мені навіть і цього прикрого почуття. Але ж ціль її була знищити "Останній день Помпеї". Колосальний, та ба! — невдалий намір.

11 [липня]. О півночі перемінився вітер. Відійшов до норд-весту. Я налюбувався, як зникають хмарки, і ліг спати. Прокинувся до схід сонця. Небо було чисте. Тілько одна-єдина зірочка, як алмаз, горіла високо на сході. Це, мабуть, Аврора. Сонце не встигло виглянути з-за обрію, як вона щезла. Я весело взявся за свій чайник. І коли все було готове для мого ранішнього самотнього бенкету, я оправив уважно перо, розгорнув свій журнал і, як той мовляв, півбукви не міг написати, так мені раптом стало весело! І я, напившись чаю і наслухавшись щебетання веселих ластівок, пішов до форту замовити торбу для сухарів та взяти другий том Лібельта. Зайшов до Мостовського; він мені запропонував шклянку чаю, від якого я не мав сили відмовитись, бо чай був із цитриною — нечувана радість у цій пустині. Підчас чаювання він розповів мені, що почалось слідство над нареченими. Слідство почалось медичним оглядом нареченої, як ведеться, в присутності свідків. При цьому лікар Нікольський пустив дотеп, усталивши, що молода — нерозтлінна, що дало привід до масних жартів над нареченим. Гидота!

Замовивши торбу для сухарів, я остаточно спакував свою мізерію, взяв другий том Лібельта і три останні циґари з тих 25 циґар, що прислав мені Лазаревський разом із сепією. Чудові циґари, справжні гаванські. Вернувшись на город, я, як звичайно, до обіду лежав під своєю улюбленою вербою й читав Лібельта. Сьогодні й Лібельт мені видався поміркованим ідеалістом і більше схожим на людину з тілом, ніж на безтелесого німця. В одному місці він (звичайно обережно) доводить, що воля й сила духа не може проявлятися без матерії. Лібельт рішуче покращав у моїх очах. Та все ж таки він школяр. Він пренаївно доводить наявність всемогутнього Творця всесвіту у всьому видимому й невидимому нами світі. І так клопочеться про цю стару, як світ, істину, немов би це його власний винахід.

За обідом було веселіше, ніж звичайно. Комендант кпив з моїх зборів у похід; інші йому вторували більш-менш увічливо; але взагалі вся компанія була, як кажуть, у своїй тарілці. По обіді я, також, як звичайно, заснув під своєю фавориткою-вербою. А надвечір одягнув чистий китель, соломяного саморобного бриля та й пішов на туркменські "бакчі" (баштани) і, не зважаючи на вбогість зелені, мені й бакчі сподобались. Я зайшов до господарів в аул. Коло кибіток гралися з козенятами голі, смугляві діти; в кибітках верещали жінки, мабуть лаялись, а за аулом чоловіки творили свій намаз перед заходом сонця. Вечір був тихий, світлий. На обрії чорніла довга смуга моря, а на березі його горіли в червонястому сяйві скелі, і на одній із скель блищали білі стіни другої батерії й цілого форту. Я милувався своєю семилітньою вязницею. Вертаючись на город, натрапив я на стежку, на вже засохлому болоті якої виднілись відбитки мініятюрних дитячих ніжок. Я любувався й слідкував за цим дрібненьким дитячим слідом аж поки він зник у степовій поляні разом із стежкою. На город прийшов я до вечірнього чаю і почастував Іраклія Олександровича (коменданта) й Миколу фремовича [Бажанова] (завідувача півшпиталю) своїми заповідними циґарами й сам запалив останню. Всі, почавши від Наташеньки, немало були здивовані, побачивши, що в мому обличчі стирчала й курилася циґара, а нянька Авдотя, уральська козачка, та зовсім у мені розчарувалась. Вона до цього часу гадала, що я принаймні "часовенный", а я такий самий єретик "щепотникъ", як і інші. Всі ж взагалі вважали, що мені циґара до лиця і що з циґарою в зубах я подібний до вояжера порядного тону. Такого влучного порівняння я й не думав заперечувати і думкою перелітав на чардак пароплаву "Меркурія" чи "Самолета", а за скромну "расшиву", за бурлацькі пісні, за перекази про Стєньку Разина забув і думати.

 
 Ужъ сколько разъ твердили міру,
 Что лесть гнусна, вредна; все не впрокъ.
 

Запаморочений лестощами, я всупереч своєму звичаєві і, розуміється, на шкоду шлункові, не мав сили відмовитися від пельменів. Пельмені були по-мистецькому зготовані, і я віддав їм невдавану пошану. По вечері я довго прохожувався навколо городу і, звільняючись потроху від впливу амбіції, привів нарешті свій гордий дух до нормального стану та тихо заспівав гайдамацьку пісню:

Ой, поїжжає по Україні та козаченько Швачка...

Від цієї улюбленої моєї пісні я непомітно перейшов до другої, не менш улюбленої:

Ой, ізійди, зійди ти, зіронько та вечірняя...

Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я й молода дружина Кулішева співали на два голоси цю чарівну пісню. Це було другого дня після їх весілля, в фатальному 1847 році. Чи побачу я цю прекрасну бльондинку? Чи заспіваю з нею цю сердечну пісню?

Спомини мене заколисали, я солодко заснув. І бачив у сні Новгород-Сіверський (мабуть, унаслідок недавнього читання "Алекся Однорога"). По вулиці їздили в старосвітському величезному берлині величезні руді пяні ченці, і між ними опинився мій тверезий друг Семен Гулак-Артемовський. Це все пельмені так наметаморфозили.

12 [липня]. Одинадцятим нечітним, але щасливим для мене числом скінчився перший місяць мого журналу. Який добрий ґеній підшепнув мені тоді цю думку? Ну, що б я робив напротязі цього минулого, без краю довгого місяця? Хоч і це зайняття мимохідне, та все таки воно відбирає у невідчепної нудьги кілька годин дня. А це тепер важлива для мене послуга. Перші дні не подобалась мені ця робота, як не подобається всяке діло, поки ми його собі не засвоїмо, не змішаємо з нашим насушним хлібом. Спочатку я брався за свій журнал, як за обовязок, як за "пунктики", як за рушничні вправи. А тепер, і особливо від того щасливого дня, як придбав я собі мідний чайник, журнал для мене став необхідний, як хліб із маслом до чаю. І якби не це нестерпне чекання, [не] ця тяжка бездіяльність, мені б і на думку ніколи не спало завести собі цю еластичну меблю, на якій я тепер щоранку так безтурботно відпочиваю. Справедливо кажуть: лихо не без добра.

Сьогодні вранці, записавши щасливе одинадцяте число, я задумав покуштувати шинки власного виробу. Для цього я випив фундаментальну чарку горілки, закусив молодою редькою, потім уже приступив до власного виробу. Виявилося, що шинка дуже добра, свіжа, не вважаючи на те, що заготовлена ще в січні місяці. Першого січня цього року дістав я перший радісний лист із Петербурґу від графині Толстої. І з того самого дня почав лаштуватись у дорогу. З огляду на те, що подорожувати мені треба було — може й тепер ще буде треба — срібними берегами Уралу, де благочестиві уральці, а особливо уралки, нашому братові [не] старовірові води напитись не дадуть, я й припас на тяжку дорогу цей необхідний вужений виріб. Не знаю, чим захоплюється в уральцях цей статистик-гуморист і в додаток брехун Нєбольсін? Бруднішого, брутальнішого за цих запеклих старовірів я нічого не знаю. Сусіди їх, степові дикуни — киргизи, в тисячу разів привітніші, ніж ці прямі нащадки Стєньки Разіна. А згаданий брехун захоплений їх громадським життям і вигаданою гостинністю. Певне йому пяному в брудній корчемці якийсь Желєзнов диктував статейку під заголовком "Уральскіе Казаки", а він під веселу руку записав та ще й присвятив В. І. Далеві. Безсумлінні, шкідливі і врешті підлі такі списувачі!

Покуштувавши дорожнього продукту та признавши його за більше ніж задовільний, я, самовдоволений, заспокоївся під своєю фавориткою-вербою і взявся за Лібельта. Він сьогодні мені зовсім подобається. Або він і справді хороший, або він мені тілько здається таким через те, що мені ось уже другий день навіть зовсім непривабливі речі видаються привабливими. Блаженний стан! Лібельт, наприклад, дуже справедливо завважує і коротко, артистично та ясно висловлює цю, щоправда, не так уже молоду на вигляд істину, що реліґія у стародавніх і нових народів завжди була джерелом і двигуном красних мистецтв. Це правда. А ось це вже не зовсім: він, наприклад, людину-творця в ділі красних мистецтв взагалі, зокрема й у малярстві, ставить вище за натуру. Тому, мовляв, що природа діє в визначених їй незмінних межах. А людина-творець — нічим не обмежена у своїй творчості. Чи не так? Мені здається, що вільний артист остільки ж обмежений природою, що його оточує, оскільки природа обмежена своїми вічними, незмінними законами. А нехай спробує цей свобідний творець на волосинку відступити від вічної красуні-природи, то він стає боговідступником, моральним виродком, подібним до Корнеліюса й Бруні. Я не кажу про даґеротипне наслідування природи. Тоді б не було мистецтва, не було б творчости, не було б справжніх малярів, а були б тілько портретисти на зразок Зарянка.

Великий Брюлов одної риски не дозволяв собі провести без моделі. А йому, як сповненому творчої сили, це, здавалось би, було дозволене. Але він, як палкий поет і глибокий мудрець-серцезнавець, зодягав свої високі, світлі фантазії в форми непорочної, вічної правди. І тому саме його ідеали, повні краси й життя, здаються нам такі милі, такі близькі, рідні.

Лібельт сьогодні мені зовсім подобається. Десять літ я, крім степу й казарми, нічого не бачив і, крім салдатської рабської мови, нічого не чув. Страшна, вбийча проза. І тепер випадковий розмовник Лібельт — найчарівливіший мій співбесідник. Щира, сердечна моя подяка унтер-офіцерові Куліхові.

Як почався приємно, так приємно і скінчився для мене цей другий день. Вечір був тихий, прекрасний. Для моціону я двічі обійшов форт. Почав був і третій обхід, але біля другої батерії спинив мене уральський козак своєю старовинною піснею про Іґнашу Степанова сина Булавіна. Перший рядок пісні мені надзвичайно подобається:

 
 Возмутился наш батюшка
 Славный, тихій Донъ
 Отъ верховьица
 Вплоть до устьица.
 

Ця пісня властиво донська, але вона засвоєна й уральцями, як братами з походження. Я чимало здивувався, почувши вперше тут цю пісню, бо уральці, що приїздять сюди на службу, здебільшого народ бувалий у Москві й у Петербурзі і співають усе модні ніжні романси, запозичені ними в сальонах "на Козих" та в Міщанських і Подячеських улицях. Тому я дуже здивувався, почувши цього відступника від закону моди.

Любо слухав я незримого співака, поки він замовк і, мабуть, заснув, а слідом за ним так само мудро повівся й я. На світанку приснилося мені, нібито до Новопетровського форту приїхав фельдмаршал Сакен укупі з другом своїм, митрополитом київським вгенієм і наказав мені прийти до себе. Але тому, що в мене не знайшлося салдатського одягу, крім шинелі, та й та без еполєт, то, поки нашивали еполєти, я прокинувся й сердечно радів з цієї невдачі.

13 [липня]. Сьогодні субота; вітер усе той самий — норд-вест. Це добре. Значить, хоч-не-хоч човен мусить дочекатися оренбурзької пошти. Що ближче до мене ця радісна подія, то нетерпеливіший і боязкіший роблюся. Сім тяжких літ у цьому безвихідному засланні не видавались мені такі довгі й страшні, як ці останні дні іспиту. Але все від Бога. Приглушивши в собі в міру можливости цей отруйний сумнів, я взявся за свого незмінного друга Лібельта і з насолодою порозмовляв із ним до самого вечора. Увечері пішов я знов до другої батерії, сподіваючись почути вчорашнього Бояна. Але вчорашній Боян обдурив мої сподівання. Я вернувся на город, поклався під своєю заповідною вербою і — сам не знаю, як це сталося — заснув і прокинувся вже вдосвіта. Рідка, надзвичайна подія! Такі дні й такі події я повинен заводити до своєї хроніки, бо я взагалі мало спав, а останні дні сон мене зовсім покинув.

14 [липня]. Сьогодні неділя. Вітер усе той самий. Чи не час відійти до норд-осту? О, як би він мене порадував, коли б хоч до завтра відійшов. Краще рішучий удар обуха, ніж тупа деревяна пила дожидання.

В полудень вітер подужчав і відійшов до норду. Добрий знак. Сьогодні третя доба, як я не відвідував вертепу мерзот, себто форту. І це тепер моє єдине щастя, що я безкарно можу так переховуватись. І щоб іще добу не бачити незграбної декорації вертепу та його пяних розбійників, я не поголився й не пішов на службу Божу. А надвечір, уникаючи зустрічі з тими самими розбійниками (вони святами мають звичай порушувати спокій мешканців городу), я, натягнувши чистий, білий чехол на кашкет та поклавши в кишеню огірок і редьку, пішов до Філємона й Бавкіди. Філємон, всупереч своєму звичайному настроєві, був не в доброму гуморі. І Бавкіда, всупереч своїй постійній усмішці, була теж не в доброму гуморі і навіть не показала мені свого нового соломяного капелюха, про якого я чув стороною. Я згадав приказку: "не в пору гість — гірше за татарина" і взявся за кашкет. Але Філємон спинив мене, просив сідати і також просив свою сумну Бавкіду подати на пробу недавно одержаного з Астрахані варення, а сам приніс кухлик холодної води і після першої апробації розповів мені своє горе. Необережний чи зажерливий лоцман, що взявся приставити йому товар із Астрахані, навантажив свій хисткий човен так важко, що за першого свіжого вітру мусів половину вантажу викинути в море. На лихо Філємона й Бавкіди, їх крам лежав на чардаку і складався із двох скринь хмільних напоїв і 30 мішків борошна і, звичайно, перший полетів за облавок. Зацілів тілько нікчемний дрібязок, як наприклад: варення, цитрини, солені огірки й соломяний капелюшок. Щира розмова, наче сповідь, потішає наше зажурене серце. Старенькі, розповівши мені про лихо, що їх спіткало, прийшли до свого нормального стану. Філємон простодушно почав брехати про якийсь бій із французами в 1812 році, а Бавкіда показала мені капелюх і навіть мантильку та, на прощання, подарувала мені цитрину, з якою я маю радість сьогодні, себто в понеділок, пити чай, записуючи цю візиту й сумну подію, що сталася на шкоду торговлі моїх Філємона й Бавкіди.

Учора, як я сьогодні довідався, не вважаючи на те, що була неділя й гарна погода, ніхто з тих, що мають офіцію, не зявлявся на городі. Дивна, незрозуміла антипатія до пахучої зелені! Вони воліють куряву й нестерпну смердючу духоту в форті, ніж холодок, квіти і свіжу зелень на городі. Незрозуміла затверділість орґанів. Справжні суворі сини Беллони. Одне, чим я можу витолкувати собі цей брак нюху й зору в суворих дітей Беллони, — це всепереможна владичиця горілочка. На городі, бачте, хоч і можна пропустити чарочку, другу, бо сам комендант частує, та не можна налигатись як слід. Не тому, що це було б непристойно, а тому, щоб не опинитися в Калабрії, себто на гавптвахті. То що ж, справді, за приємність одвідувати город? Чи не краще вдома нишком налигатися так, щоб в очах позеленіло. Оце тобі й город із квітками та пахощами!

Незалежно від цієї глибокої політики москаль має прирожденну антипатію до зелені, до цієї живої блискучої ризи усміхненої матері-природи. Московське село це, як висловився Гоголь, навалені купи сірих колод із чорними дірами замість вікон. Вічна грязюка, вічна зима! Ніде пруточка зеленого не побачиш, а побіч непрохідні ліси зеленіють. А село ніби навмисне вирубилось на великий шлях з-під тіні цього непрохідного саду, простяглося у два ряди біля великого шляху, вибудувало заїзди, а на відшибі — каплицю й шиночок, і йому більш нічого не треба. Незрозуміла антипатія до краси природи.

На Україні зовсім не те. Там село й навіть місто сховали свої білі привітні хатки в тіні черешневих і вишневих садків. Там убогий, неусміхнений мужик сповив себе пишною, вічно усміхненою природою і співає свою журливу, сердечну пісню в надії на кращу долю. О, мій бідний, мій прекрасний, мій любий рідний краю! Чи скоро я зідхну твоїм цілющим, солодким повітрям? Милосердний Бог — моя нетлінна надія.

15 [липня]. Вітер усе той самий — норд. Хоч би на одну чверть румба відійшов до осту, — все б мені легше було. Впродовж двохлітнього плавання по ще недосліженому Аральському морі я ані разу не глянув на компас, а за ці останні без краю довгі дні й ночі я вивчив його в усіх найменших напрямках. О вітре, вітре! якби ти міг співчувати моєму невсипущому лихові, ти б іще позавчора відійшов до норд-осту! І сьогодні я вже сидів би з олівцем у руці на чардаку — арґонавтом татарського корабля, що йде до берегів Колхіди, себто до Астрахані, і востаннє рисував би краєвид своєї тюрми. Добре, якби так, а як інакше, — тоді що? Тоді я й сам не знаю — що...

Вчора ввечері обійшов я двічі форт і, прийшовши на город, приліг утомлений під своєю заповідною вербою з твердим наміром подрімати хоч із півгодини. Я вже другу добу очей не стулюю. Але Морфей, як звичайно, зрадив мене, і я лежав собі під вербою й неуважно слухав балачки городників, що недалеко від мене розташувалися на травиці. Серед них був уральський козак, він саме й керував розмовою чи балачкою. Після всяких випадків, що сталися з оповідачем підчас різних походів, звів він розмову на чаклунів, мерців і, нарешті, на самогубців. Він оповів історію про якогось самогубця, що мене зовсім не цікавила; але мене зацікавило реліґійне повіря уральських козаків про душу самогубця, яке він при цій нагоді розповів. Самогубця ховають без жадних церковних обрядів і не на спільному цвинтарі, а виносять геть у поле й закопують, як падло. У поминальні дні родичі нещасного або просто добрі люди виносять і посипають його могилу пашнею: житом, пшеницею, ячменем і іншим для того, щоб пташки клювали це зерно й молили Бога про відпущення гріхів нещасному. Яке поетично-християнське повіря!

За моєї памяті на Україні на могилах самогубців відбувався не менше поетичний і справді християнський обряд, та його, як обряд поганський, наказали знищити наші вищі, освічені пастирі.

На Україні самогубців ховали також у полі, але конче на роздоріжжі. Протягом року, хто йшов чи їхав повз нещасного покійника, повинен був щонебудь кинути на його могилу, — хоч рукав сорочки відірвати й кинути, як не було чого іншого. Через рік, у день його смерти, а частіше в Клечальну суботу (напередодні Зелених Свят) сміття, що назбиралося, спалюють, як очищальну жертву, правлять панахиду і ставлять хрест на могилі нещасного.

Чи може бути чистіша, вища, Богові миліша молитва, як молитва за душу грішника, що не покаявся? Реліґія християнська, як ніжна мати, не відкидає навіть і злочинних дітей своїх. За всіх молиться і всіх прощає. А представники цієї кроткої, повної любови реліґії відкидають саме тих, за яких повинні б молитись. Де ж любов, заповідана нам на хресті нашим Спасителем чоловіколюбцем? І що поганське знайшли ви, лжевчителі, в цій християнській жертві всепрощення?

У Требнику Петра Могили є молитва, що освячує наречене, або хрестове братство. В новішому Требнику цю справді християнську молитву замінено молитвою про вигнання нечистого духа з одержимого цією вигаданою хворобою і про очищення начиння, запаскуженого мишею. Це навіть і не поганські молитви. Богомудрі пастирі церкви до девятнадцятого віку намагаються прищепити дванадцятий вік. Пізненько схаменулись.

Туркмени й киргизи святим своїм ("ауліє") не стовлять таких пишних "абу" (гробниць), як "батирям": на труп святого вони навалюють безформну купу каміння, накидають верблюжих, кінських і баранячих кісток — останки жертов. Ставлять високу деревяну віху, іноді увінчану списом, обмотують цю віху різнокольоровим лахміттям, і на цьому кінчаться замогильні почесті святому. Грішникові ж, відповідно до багатства, що він залишив, ставлять більш або менш пишну гробницю. Проти гробниці на двох невеликих оздоблених стовпчиках ставлять каганчики; ближчі родичі в одному ночами палять баранячий лій, а до другого вдень наливають води для пташок, щоб вони, напившись води, помолились Богу за душу грішного й любого небіжчика. Мовчазна, поетична молитва дикуна! А наших освічених архипастирів, мабуть, огорнув би сумнів щодо її чистоти та величности, і вони заборонили б [її], як поганське блюзнірство.

16 [липня]. Після заходу сонця заштиліло, і в першій годині ночі вітер піднявся від зюд-осту, вітер тихий і рівний, саме такий, якого треба нашому поштовому човнові. Дочекавшись світанку, я вдерся на найвищу прибережну скелю і просидів там, аж доки мені схотілось їсти, себто до полудня. Не побачивши на обрії ні заповідного, ні якого іншого вітрила, я, зажурений, прийшов на город і, дожидаючи обіду, взявся за свою подорожню шинку. Вужений продукт мій з кожним днем зменшується. Ще кілька днів дожидання, — і від нього зостануться ні до чого не придатні руїни. Добре, як я поїду через Астрахань. Там є крамниці сарептських колоністів, а між ними, мабуть, і ковбасні; без ковбаси німець і дня не проживе; отже, вужений продукт можна поповнити. А що, як доведеться прогулятися через Ґурєв та Уральське злачними і срібними берегами благочестивого Уралу? що тоді? Апетит — у торбу, а зуби — на полицю. Або, уникаючи голодної смерти, удавати ворожбита, а найліпше — мученика за віру, розстригу попа. Тоді, як по щучому велінню, все зявиться перед тобою, починаючи від каймака та джурмиці і кінчаючи "свальнымъ" гріхом. Мати єдину дочку свою запропонує святому мученикові за віру для нічної розваги. Гидко! Гірше всяких поган!

1848 року, після трьохмісячного плавання по Аральському морі вернулись [ми] до гирла Сир-Дарї, де мали зимувати. Коло форту на острові Кос-Аралі, де стояли залогою уральські козаки, ми вийшли на берег. Уральці, побачивши мене з широкою, наче лопата, бородою, зараз узяли на розум, що [це] напевне мученик за віру. Тої ж хвилини донесли своєму командирові, осаулові Чартороґову. А той, не бувши дурний, закликав мене в очерет та й бух передо мною навколішки: — "Благословіть, — каже - пан-отче. Ми — каже — вже все знаємо". Я, теж не бувши дурний, догадався, в чому річ, розмахнувся та й познаменував [його] старовірським хрестом. Захоплений осаул поцілував мою руку і ввечері справив нам такий бенкет, що нам і не снився.

Незабаром після цього казусу, вже зголивши бороду, подався я до Раїму, тоді головного форту на березі Сир-Дарї. У Раїмі зустріли мене уральці з погамованою радістю. А начальник їхнього відділу, полковник Марков, теж не бувши дурний, попросивши в мене благословення, запропонував мені 25 карбованців, від яких я нерозважливо відмовився. І цією, на їх думку, безприкладною безкорисливістю спонукав благочестиву душу старого висповідатися потай у табуні, в кибітці, та, якщо буде змога, запричаститися під такого безприкладного пастиря, як я.

Щоб не набратися клопоту з цими сивими безприкладними дурнями, я яко мога швидше покинув форт і вже акуратно, двічі на тиждень, голю собі бороду. Якби ця дурна і смішна подія сталась десь на берегах Уралу, де були б [і] жінки, я не відчепився б так легко від цих бузувірів. Увесь фанатизм, уся ця мерзота гніздиться в їх розпусних дочках і жінках. В Уральському тюрма завжди напхана втікачами-салдатами, їх ніби-пресвитерами. І не дивлячись на очевидні докази, вони благоговіють перед цими розбійниками й волоцюгами. І це не прості, а почесні ранґові козаки. Незрозуміла зашкарубілість!

Після полудня вітер відійшов до зюд-весту. Просто в чоло поштовому човнові.

17 [липня]. Вітер усе той самий, наче заворожений. Надвечір у напрямі Астрахані на обрії показався пароплав. У форті заметушились, побачивши це несподіване явище, а особливо капітан Косарєв із своєю почесною вартою та ординарцями. Але кого несе пароплав? Ніхто напевне не знає. Але всі, навіть найпоміркованіші фантасти, догадувались, що коли не великого князя Костянтина Миколаєвича, то неодмінно адмірала Васілєва, астраханського ґубернатора. Останнього здогаду чи припущення капітан Косарєв спочатку й слухати не хотів, але, вважаючи на доводи свого вченого друга, лікаря Нікольського, про неможливість такої чисто історичної події в такому темному кутку імперії, як наш форт (учений муж підкріпив свою думку історичними фактами, зазначивши, що після Петра Великого [ніхто] з членів царської родини не відвідав не тілько півострова Манґишлака, а навіть і славного портового міста Астрахані, — проти цього арґументу сказати було нічого), — все таки догадливий капітан Косарєв викрутився і сказав: — "Ну що ж, хоч і не великий князь, то, принаймні, ґубернатор, — все ж особа з ґенеральським титулом, і почесна варта - необхідна". На таке нібито й просте слово навіть і вчений муж сягнув до кишені за запереченням. та ба! поки вчений ескулап корпався у своїй розумовій кишені, таємничу загадку було розгадано: прибіг козак із пристані і доніс комендантові, що на пароплаві, крім його командира, лєйтенанта Поскочина, нема нікого. Гора привела мишу.

Комендант послав тарантас по командира пароплаву і звелів його просити до себе на город. А я, щоб мій похід до форту не був даремний, зайшов до казарми й поголився. Потім зайшов до Мостовського. Посміявшися з того, що сталось, ми з нагоди такої самої події, що трапилась 1847 року в Орській кріпості, перейшли на розмову про Орську кріпость, як йому, так і мені добре памятну. І Мостовський своїм немальовничим стилем так мальовничо описав цю немальовничу пустинну кріпость, що я його заслухався. І перші темні дні моєї неволі просвітліли й усміхнулись у моїх споминах. Невже й для теперішнього мого становища прийде колись світлий усміхнений спогад? Факт перед очима, а проте — не віриться.

У девятій годині ввечері вернувся я на город і застав іще моряків, що галасливо залицялися до комендантші. Але мені так остогидли ці пусті хвальки-астраханські моряки, що я, зачувши здалека їх гучні голоси, зробив півкруга вправо і, поки подали вечірній сиґнал, обійшов форт навколо. Несвоєчасна прохідка втомила мене і передчасно, на велику мою втіху, поклала спати, за що я в душі подякував чемним астраханським морякам.

Сон мій, одначе, не був такий спокійний, як я сподівався. Вночі я кілька разів прокидався і стежив за вітром. Перед світанком вітер стих, і я в надії на його несталість заспокоївся й заснув. Снились мені Куліш, Костомарів і Семен Артемовськкй. Ніби я зустрів їх у Лубнях підчас успенського ярмарку. Куліш і Костомарів були в звичайних, а Артемовський в якомусь театральному вбранні. В цьому фантастичному одязі він представлявся Петрові Великому, а я тут таки малював Кулішеві молодого сліпого лірника в тирольському вбранні. Продовженню цієї нісенітниці перешкодив мій послужливий "дядька". Він приніс мені на город новий китель і розбудив мене, за що я його нагородив великим огірком і редькою.

Вітер не зрадив моїх надій. На ранок відійшов до зюд-осту. Пароплав уранці вийшов із пристані й попрямував до Кизляру. Я провів його очима до обрію, взявся за свій чайник і потім за журнал.

18 [липня]. Скінчивши оповідання про вчорашню подію, я [подумав] про чарку горілки та про невеличкий шматок шинки, аж ось присилає за мною Бажанова й просить на чашку кави. Мені в те й грай. Пішов я. Прихожу. Тут і комендантша. Після привітання мова почалась про вчорашніх гостей. Я запитав про ціль їх короткого перебування на наших берегах. І на просте моє питання дістав відповідь досить кручену й переплетену, як звичайно, недоречними відступленнями. Одне слово, я вислухав із милих уст такі теревені, що їх не всякому доведеться почути й у модному сальоні. Гостей було не двоє, як я гадав, а пятеро; крім моряків — командира пароплаву та його штурмана, дуже освіченої (як казали оповідачки) молодої людини, ще троє цивільних: двоє вчених, а третій — лікар; [оповідали] теж, що пароплав ходить біля наших берегів для якихось дослідів і що цивільні вчені, мабуть, не вчені, а просто політичні шпиги, бо говорили все про вплив на тутешню Туркменську орду. Один із них, молодший, бльондин із довгим волоссям a la мужик, може й справді вчений, бо вкупі з Данилевським та іншими брав участь в експедиції Бера. І що він так само, як і Бер, збирає степовий полин та інші трави, і що питав про мене, але так двозначно, що милі розмовниці навіть посередньо не зуміли задовольнити його цікавости. І, як я здогадуюсь, спритно замявши це, на їх думку, дражливе питання, вони, як звичайно, перевели свою балаканину до Астрахані, просто на перські крамниці з канаусом та ішими недорогими матеріялами.

Коли це була хоч трохи порядна людина, то якої думки була вона про наш бомонд, про сметанку тутешнього дамського товариства? Забрезкла, прокисла сметанка!

Зібравши такі певні відомості про вчорашніх таємничих гостей, я, звичайно, перестав про них думати і до самого обіду лежав під вербою та читав Лібельта. Про вітер я також намагався не думати. Він із мене душу висотає, цей проклятий зюд-вест! Хоч би на одну добу, на півдоби відійшов він до осту, і я — вільний. Нестерпна мука!

За обідом знов розпочалась розмова про таємничих мандрівників, і, завдяки комендантові, загадкова подія наполовину вияснилась. Серед учорашніх гостей не було головного причинця всієї цієї метушні, а саме астронома, що зостався на пароплаві й робив обчислення. Звіздочота цього прислав гідроґрафічний департамент перевірити на барегах Каспійського моря астрономічні пункти, означені минулого року якимсь не геть то тямущим звіздочотом. Ось справжня ціль, для якої несподівано прийшов пароплав до нашого берега. А два мужі, що зробили честь своїми відвідинами городові та його милим мешканкам, [но хто інші,] як: один — урядовець (нібито політичний аґент), що їхав на службу до гебрійського міста Баку, а другий — учитель словесности в астраханській ґімназії, що користувався вільним вакаційним часом, і трохи чи не земляк мій, бо передав мені привіт через тутешнього плац-адютанта, за що я йому сердечно вдячний.

Таємнича подія, на велике здивування наших романічних дам, вияснилась дуже просто й навіть прозаїчно. Але новина, що її оповів комендантові урядовець, що плив до Баку, мені здається просто вигадкою майбутнього великого адміністратора. Він оповів, і то навіть із подробицями, що утворилась комерційна компанія пароплавства по Каспійському морі на основах Трієстського Ллойду, і що вона вже закликає морських офіцерів служити на своїх пароплавах із правом підвищування в ранзі, і що вже призначено трьох директорів, і що він, оцей майбутній великий адміністратор, їде до Баку зайняти місце помічника при директорі, якомусь бароні Вранґелеві, з платнею 1500 карбованців сріблом на рік. Що буде робити цей Ллойд на Каспійськім озері? І яку справу довірить цьому помічникові директора, випущеному в цьому році (як він каже) із петербурзького університету?

По заході сонця вітер відійшов до зюд-осту але тихий, безнадійний. Чи скінчиться, нарешті, це паскудне животіння, це одноманітне записування найодноманітніших нескінченних днів?

19 [липня]. По заході сонця вітер подужчав і відійшов до норду. Зрадівши такому несподіваному явищу, я почав ходити круг форту і, поки подали сиґнал, обійшов чотири рази. Отже, я зробив 12 верстов, не присідаючи. Прохідка чимала, але я ані на крихту не відчув утоми. Ніч місячна, прекрасна, і я не переніс свого табору до альтанки, зоставивши його під вербою, щоб зручніше було стежити вітер за флюґером, що крутився на голубнику. У форті годинник продзвонив 12-ту. Вітер не перемінився й не ослаб. Добрий знак. У надії на добрий знак я задрімав і на крилах чарівника Морфея [перелетів] до Орської кріпости і в якійсь татарській халупі знайшов М. Лазаревського, Левицького та ще якихсь земляків, що грали на скрипки та співали українських пісень. Я прилучив свій тенор до капелі, і ми співали влад і дружно:

У степу могила з вітром говорила.

Не скінчивши цієї пісні, ми почали другу, а саме "Петруся", і я так голосно проспівав вірші:

 Люблю, мамо, Петруся,
 Поговору боюся...,
 

що капеля замовкла, а я на останній ноті прокинувся. Пробуркавшись од цього солодкого сну, я подивився на флюґер: вітер, слава Богу, все той самий, не змінився. Покрутився, прочитав скільки памятаю віршів із пісні про щасливого, білолицього суперника Гриця й знов заснув, благаючи [М]орфея продовжити перерваний милий сон.

Морфей сповнив мою молитву, та не цілком. Він переніс мене до якогось східнього міста, пообтиканого, як голками, високими мінаретами; в тісній улиці цього східнього міста буцімто зустрічаю ренеґата Миколу Еваристовича Пісарєва в зеленій чалмі і з довгою бородою. А безрукий Бібіков і поруч нього Софія Гаврилівна Пісарєва сидять на балконі і теж у турецькім убранні. Вони щось говорили про київський пашалик. Але мені на лице стрибнула холодна жаба, і я прокинувся. Перенісши одр свій до альтанки, я знов був скорчився під шинелею, але, хоч як намагався заснути, — не міг. У мене саме снувався перед очима ренеґат Пісарєв із своїм всемогутнім протектором і з своєю бездушною красунею-дружиною. Де він? Що тепер з цим ґеніяльним хабарником і з його ціломудреною помічницею? Я чув тут уже, що його з Києва перевели до Волоґди на цивільного ґубернатора і що в Волоґді якийсь підлеглий йому урядовець публічно в церкві підчас служби Божої дав йому поличника. І після цієї воїстину урочистої сцени так голосно викритий хабарник невідомо куди подівся.

Дожидаючи ранку, я на цьому важенному фундаменті збудував кістяк поеми на зразок "Анджело" Пушкіна, перенісши місце дії на схід, і назвав її "Сатрап і Дервіш". За кращих обставин я таки виконаю цей удатно запроєктований план. Шкода, що я кепсько володію російським віршем. А цю ориґінальну поему треба написати конче по-російському.

Маю ще на запас один план, заснований на події в оренбурзькій сатрапії. Чи не додати його, як яскравий епізод, до "Сатрапа й Дервіша"? Не знаю тілько, як мені з жінками бути. На сході жінки — безсловесні невольниці. А в моїй поемі вони повинні грати перші ролі. Їх треба вивести, якими вони й справді були, — німими, бездушними спружинами ганебної дії.

Якби я знав, що ця оскубана "Ластівка" (назва поштового човна) не принесе мені волі, я ще сьогодні забрався б до діла всупереч приказці: тихше їдеш, далі будеш.

Поки я записував свої сни, вітер відійшов до весту, і "Жайворонок" (другий поштовий човен) на всіх вітрилах полетів до Ґурєва. Нестерпний вітер, томлива невідомість!

20 [липня]. Св. Іллі. Ілля — волохатий, так описується його в Біблії. Мабуть, цей біблійний цинік був неписьменний, бо не залишив після себе, як інші пророки, писаного пророцтва. Палестинські магометани (якщо вірити Норову) його так само почитають, як і жиди та християни.

Св. Іллі. Іллінський ярмарок у Ромні. Тепер, здається, в Полтаві. 1845 року я випадково бачив це знамените торжище. Три дні поспіль ковтав порох і валявся в шатрі покійного Павла Вікторовича Свічки. Сам він себе називав тілько недогарком великої свічки, і то лойовим недогарком. Це був син того самого полковника Свічки, що жартома закупив підчас контрактів у Києві все шампанське вино без жадної комерційної цілі, а так, щоб пошити в дурні польських панів, які приїхали до Києва з єдиною метою — погуляти. А в своєму містечку Городищі (Пирятинського повіту) він поставив рогачку, щоб не пропускати нікого — ні тих, що йдуть, ані тих, що берлином їдуть, не нагодувавши їх донесхочу та не напоївши "до положенія риз". Натурально, що після таких жартів од великої свічки залишився ледве маленький недогарок, та й той хутко погас. Земля тобі пером, мій благородний друже!

Тоді ж таки я вперше бачив ґеніяльного актора Соленика в ролі Чупруна ("Москаль-Чарівник"). Він видався мені натуральніший і делікатніший за незрівняного Щепкина. І московських циганів теж таки я вперше й востаннє чув і бачив, як вони пописувалися перед ремонтерами та іншою пяною публікою і як, наприкінці свого дико-брудного концерту, вони хором проспівали:

 
 Не пылитъ дорога,
 Не дрожатъ листы.
 Подожди немного,
 Отдохнешь и ты,
 

натякаючи цим своїм пяним протекторам, що їм теж не шкодило б відпочити трохи та набратися сили для завтрішнього пянства.

Чи думав великий німецький поет, а за ним і наш великий Лєрмонтов, що їх глибоко-поетичні вірші будуть огидливо-дико проспівані пяними циганками перед собором найпяніших ремонтерів? Їм і вві сні не снилась ця брудна пародія.

Що ж я ще бачив тоді прикметного на цьому славному торжищі? Здається, нічого більше. Познайомився з розпусним дідком Якубовичем (батьком декабриста) і з його меншим сином Квазімодо, якому дав на слово чести до завтра два півімперіяли, що, звичайно, пропали. Ще познайомився з одним із незліченних членів родини Родзянків. І на третій день мого перебування в Ромні купив якоїсь матерії на камізельку, фунт донського балика і з уже згаданим Родзянком виїхав із цієї баюри на Ромоданів шлях.

Ось і все, що з приводу Іллі я пригадав на дозвіллі про роменський ярмарок.

20-те липня — день, коли я гадав попрощатись із моєю тюрмою. Так написав і Лазаревському, і Кухаренкові, а вітер, ця втілена доля, розпорядився інакше. Що робити? Посидимо ще за морем та підождемо погоди. На Іллю ввесь день і всю ніч вітер не ворухнувся. Мертва тиша.

21 [липня]. Записавши роменські спогади, я, з нагоди неділі, пішов до форту поголитись і від унтер-офіцера Куліха від першого почув, що в девятій годині ранку прийшов поштовий човен. Поголившись, я, приборкавши серце, вертався на город та, виходячи з форту, зустрів завідувача півшпиталю Бажанова, і він перший привітав мене з Свободою: 21 липня 1857 року в одинадцятій годині ранку.

У першій годині одержав я від Залєського листа з 30 травня.

Від третьої години пополудні до третьої години попівночі пили ми з Фіялковським під вербою чай і цитринівку та навманя прочитали кілька уривків з Лібельта і ствердили, що такі книги пишуть для арештантів, яким навіть Біблії не дають читати. Зауваження досить гостре й майже правдиве, але про це — на дозвіллі.

22 [липня]. З нагоди такої радісної для мене події можна б зоставити невеличку прогалину в цій прозаїчній хроніці. Але тому, що в фізичній моїй діяльності, або краще сказати бездіяльності, не настало рішучої зміни і, як здається, раніше 8 серпня не можна й чекати такої зміни, то, уникаючи повної бездіяльности, а паче — спокусливої цитринівки, я буду, не порушуючи заведеного порядку, щоранку нагрівати свій чайник і день-у-день, наче струнку салдатську шеренґу, вести свій журнал. З безділля і це — рукоділля.

Сьогодні комендант сказав мені, що він не може дати мені перепустки з Новопетровського форту через Астрахань до Петербурґу, бо він не має наказу корпусові про моє звільнення. І, якщо такий наказ не прийде з найближчою поштою, то задумана мною мальовнича, спокійна й дешева подорож Волгою не відбудеться. Та цю біду можна направити. В Оренбурзі за допомогою друзів моїх Бюрно і Герна я відновлю свої вичерпані фінанси. Шкода тілько, що непотрібне віддалення від простого шляху примушує мене відмовитися від бажання бачити в цьому році мистецьку виставу в Академії. Спізнюсь. А ще більше шкода, що я мушу відкласти радісне побачення з Лазаревським та іншими моїми земляками-друзями. А ще більше шкода мені, що зовсім зайві 1000 верстов оддалять від мене хвилину найблаженнішого щастя, — хвилину, коли я сердечною сльозою вдячности змочу руку моєї найблагороднішої заступниці графині Настасії Іванівни та її великодушного чоловіка — графа Федора Петровича. О, мої незабутні добродії! Без вашого чоловіколюбного заступництва, без вашого теплого, братерського співчуття до моєї сумної долі, мене б задушив всемогутній Сатрап у цьому безрадісному засланні. Дякую вам, мої заступники, мої визволителі. Вся радість, усе щастя все моє світле майбутнє — це ваше нетлінне добро, мої єдині, мої святі заступники!

Графові Федорові Петровичу я з цією самою поштою напишу листа. О, як би мені не хотілося писати цієї бездушної базгранини, що висловлює саму тілько суху чемність і нічого більше. Графині Настасії Іванівні я не можу тепер писати. Все, що б я не написав їй, не висловить і тіні того захоплено-солодкого почуття вдячности, якого сповнене моє серце і яке я можу вилити тілько сльозами, коли особисто побачуся з нею.

Лазаревському замість листа пошлю ці два зшитки мого журналу, хай читає з Семеном [Артемовським], дожидаючи мене, свого щирого щасливого друга.

На сьогодні — досить. Піду до форту, дістану свіжого чорнила в Куліха, нове перо та паперу для третього зшитку свого журналу. Наступила нова доба в моєму старому житті. Треба, щоб усе було нове.

23 [липня]. Куліх, наділивши мене папером, пером та чорнилом, запропонував мені з собою пообідати, може востаннє. На такий зворушливий арґумент нічого було сказати, і я тим охочіше згодився, що й Фіялковський, веселий і розумний хлопець, також тут трапився і також не відмовлявся від салдатської трапези. Куліх, як каптенармус, до звичайного капусняку та каші додав шматок печеної баранини, я добув із кишені великого огірка (без цих ласощів я не йду до кріпости), а Фіялковський теж дістав із кишені і поставив на стіл пляшку горілки. Не пишно, але з апетитом і так щиро, весело ми пообідали, що дай Боже всім добрим людям так щодня обідати. За обідом і після обіду Фіялковський потішно кепкував з Куліха, з його ранґи та особливо з його тепленької посади. Куліх, щоб одчепитися від невичерпного Фіялковського, звернувся до мене з питанням, як мені подобається книжка, що він приніс для мене з Уральського. Я, звичайно, відповів, що дуже подобається. На це Фіялковський страшенно зареготався і голосно назвав Лібельта звичайним дурнем за те, що він написав таку книгу, Пшевлоцького за те, що він купив цю книгу, а Куліха дубельтовим дурнем за те, що він 500 верстов цю безглузду важенну книгу ніс на своїх плечах. Куліх не в жарт образився за таку безцеремонну критику і зажадав ясних доказів на цей грубіянський наклеп. Щоб утихомирити сварку, що починалась, я запросив приятелів до себе на город пити чай. Запрошення прийнято, і ми пішли під мою вербу. Лібельт лежав у мене під подушкою, і я, дожидаючи чайника, запропонував Фіялковському прочитати вголос сторінку з цього великого твору. Він охоче це виконав. Куліх не повірив тому, що почув. Він думав, що Фіялковський імпровізує і продовжує кепкувати над його тяжкою ношею. Він видер у нього з рук книгу і прочитав сам увесь параґраф про фантазію. — "Що?" — запитав Фіялковський наївно здивованого Куліха. — "Пшевлоцький — відповів той — цивілізований дурень, от і все". Фіялковський почав знову з неменшим завзяттям кепкувати, поки не спинив його своїм приходом спільний наш приятель Кампіоні. Цей безсовісний пяниця задля чарки цитринівки не посоромився підійти до нас і привітати мене з визволенням. Ми встали й розійшлись у різні сторони, зоставивши до повного розпоряження непроханого гостя чайник і пляшку з цитринівкою. Чемність за чемність.

Ніч була місячна, тиха, чарівна ніч. Я довго прохожувався по городі. А ніжні наші дами (комендантша й Бажанова), боячись застудитися, сиділи при лойовому недогарку у смердючій киргизькій кибітці і, звичайно, пліткували. Їм би запропонувати естетику Лібельта, що б вони з неї зробили? Напевно папільйотки. І це природно. Для матеріяліста, що йому Бог відмовив святого радісного почуття розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси, для такої напівлюдини кожна теорія краси ніщо більше, як дурне базікання. Для людини ж, наділеної цим божественним розумом-чуттям, така теорія теж порожня балаканина та ще гірше — дурисвітство. Коли б ці бездушні вчені-естети, ці хірурґи прекрасного, замість теорії писали історію красних мистецтв, — у цьому була б очевидна користь. Вазарі переживе цілі лєґіони Лібельтів.

24 [липня]. Удосвіта пройшов сильний дощ із грозою, і коло городу в загачену балку налилось із камяних ярів стільки води, що можна плавати чималим човном, що ми й спробували з Іраклієм Олександровичем по обіді. Шкода, що в цій лощині піскуватий ґрунт, і вода на поверхні її не може довго вдержатись. А яка б була окраса і користь для цієї безводної місцевости!

Увечері капітан Косарєв повідомив мене, з претенсією на вдячність, що він з розпоряження коменданта видав наказ півбатальйонові про моє звільнення, за що я низенько подякував пану комендантові.

25 [липня]. Увесь день я провів у гостині в Мостовського на близькій пристані. Він на тиждень заарештований з розпоряження окружного начальника артилєрії ґенерала Фреймана, через ябеди свого цейхвахтера, препаскудного надворного совітника Мєшкова. Арешт Мостовського ніщо інше, як маска, а надворному совітникові наказано податись в одставку й передати свою підполковницьку посаду простому салдатові, якомусь феєрверкерові Михайлові Іванову. Це свого роду маска.

Надвечір приїхав на пристань комендант і взяв мене з собою на город. А ввечері ще раз попливали ми човном по дощовому ставку.

26 [липня]. Сьогодні цілий день і до півночі працював я над листом до графа Федора Петровича й не міг дати собі ради з цим листом, що не вдавався. Мені хочеться висловитись якнайпростіше і найблагородніше, а воно виходить або високомовно до смішного, або сентиментально до безглуздя, або, нарешті, улесливо до підлоти, але ніяк не вдається те, чого б мені хотілось. Це, мабуть, тому воно в мене не йде на лад, що я ще не опамятався з радости. Треба почекати. Ще маю час. Раніше 8 серпня пошта не відійде з форту. Ще маю час. Хіба записати чернетку для памяті та помаленьку на дозвіллі виправити, щоб не було, як у тій приказці: "поспішиш — людей насмішиш", як це я зробив був своєю відповіддю на лист графині Настасії Іванівни з 12 жовтня минулого року, яким вона перша повідомила мене про прийдешню свободу і на який я втяв таку надхненну нісенітницю (звичайно, нашвидку), що я їй здався або божевільним, або просто пяним. А щоб цього й тепер не сталось, то напишу спочатку чернетку листа, а, прохолонувши трохи, напишу й начисто.

 
 "Ваше Сіятельство,
 Графе Федоре Петровичу!
 

Вашому великодушному заступництву і святому чоловіколюбному співчуттю Графині Настасії Іванівни завдячую я моє нове життя, моє радісне оновлення. Я тепер такий щасливий, такий невимовно щасливий, що не знахожу слів достойно висловити Вам мою сердечну, мою безмірну подяку. Без Вашого чоловіколюбного, християнського співчуття моїй безрадній долі мене задушили б у цій широкій тюрмі, у цій безкраїй, безлюдній пустині. А тепер я вільний, тепер незалежно ні від чиєї волі я будую свою райдужну будучину, своє безтурботне майбутнє. Яка радість, яке повне щастя наповняє мою душу, коли подумаю, що я знов побачу Академію, побачу Вас, мого єдиного приятеля, і сльозами радости і вдячности змочу ваші чудотворящі руки. Благаю Милосердного Господа скоротити путь і час до цього безмежного щастя. А тепер, Боже Всемогущий, вислухай мою чисту, щиру молитву й надовго-довго продовж Ваші безцінні дні, на славу Божественного мистецтва та на щастя людей, що близькі Вашому люблячому серцю.

21 липня одержали тут офіційну звістку про моє звільнення. У цей самий день я просив коменданта дати мені перепустку через Астрахань до Петербурґу, та він без волі вищого начальства не може цього зробити. І я, щоб отримати цей дорогоцінний пашпорт, мушу побувати ще раз в Оренбурзі і зробити для цього 1000 зайвих верстов майже пустинею. Та Господь милосердний, що помагав мені цю безлюдну пустиню ісходити у всіх напрямках, не покине мене й на цій тепер короткій путі. Сумно тілько, що ця непотрібна подорож оддалить принаймні на місяць радісну хвилину побачення з Вами і з Графинею Настасією Іванівною, головною причинницею мого щастя.

Всемогущий і Премилосердний Господь не відмовив мені здоровя підчас цієї довголітньої і суворої проби; і любов до прекрасного мистецтва, яку я змалку чув несвідомо, тепер посилає Він мені свідому та світлу й міцну, немов діямант. Малярем-творцем я не можу бути, — про це щастя нерозумно було б і помишляти. Але я після приїзду до Академії, з Божою поміччю і з поміччю добрих і освічених людей, буду ґравером a la acquatinta. І, покладаючись на милость і поміч Божу та на Ваші ради й протекцію, сподіваюсь зробити щось гідне укоханого мистецтва. Поширювати через ґравюру славу славних мистців, поширювати в громадянстві смак і любов до доброго і прекрасного, це найчистіша, найугодніша молитва до Чоловіколюбця Бога й по змозі некорислива прислуга людству. Це мій єдиний, незмінний порив. На більше я надіятись не можу. І тілько буду просити не позбавити мене Вашої освіченої допомоги в цій моїй милій, променистій надії.

Цілую руки моєї святої заступниці Г[рафині] Н[астасії] І[ванівни], цілую Вас, Вашу родину, цілую все, що близьке Вашому доброму серцю, і зостаюсь до гробу вдячний.

Художник Т. Шевченко.

Я не міг собі відмовити радости підписати під цим черновим листом: "Художник Т. Шевченко". 10 літ я писався й підписувався "рядовий Т. Шевченко". І сьогодні вперше написав я це втішне для душі звання.

27 [липня]. Сьогодні за обідом Іраклій Олександрович розповів мені важливу мистецьку новину, яку він вичитав у "Русскомъ Инвалид". Новина ця для мене цікава своєю неновизною. "Инвалидъ" сповіщає, що колосальне чудо малярства, картина Іванова "Іван Христитель", нарешті закінчена й була виставлена перед римською публікою підчас перебування в Римі імператриці-вдови Олександри Федорівни, і, як оповідає сам маляр (у часописі сказано - "скромний"), викликала захоплення, якого він не сподівався. Дай Боже нашому теляті вовка зїсти. Але мені чомусь страшно за автора "Марії Магдалини". Чи двадцятилітня праця зберегла соковитість і свіжість життя? Чи не зівяла вона, неначе південна розкішна квітка від довгого й непотрібного поливання? Чи не заплісніла вона, неначе хмільне пиво від довгого шумування? Борони Боже кожного мистця від такої сумної й запізненої науки.

Ще бувши в Академії, я багато чув про цю колосальну, тоді вже майже закінчену, працю. Художники з ваганням говорили про неї. Аматори рішуче захоплювались, між іншим і покійний Гоголь. Карло Павлович Брюлов ніколи ні слова не говорив про картину Іванова, самого ж Іванова жартома називав німцем, себто "корпуном". А корпання, за словами великого Брюлова, певна ознака бездарности, з чим я не можу згодитись щодо Іванова, дивлячись на його "Марію Магдалину".

Повний захвату лист Гоголя нічого не сказав про цей твір ані маляреві, ані навіть досвідченому знавцеві. Теоретики всі одним миром мазані. Граф де-Кенсі написав дуже добрий трактат лро Юпітера Олімпійського, статую Фідія. Видав його in folio, препишно для свого часу (на початку цього століття) і, якби не додав до свого розкішного видання рисунків, мистці подумали б, що душа самого великого Фідія промовляє устами надхненного графа. Та незграбні зрадники-рисунки попсували всю справу. Як після цього вірити цим надхненним теоретикам? Говорить нібито й те, що треба, а робить чорт-зна-що. Шановному графові, мабуть, подобались ці бридкі рисунки, коли він додав їх до свого вченого трактату.

Який би я був радий, коли б картина Іванова збила моє упереження. До колєкції моїх майбутніх естампів a la acquatinta приєднався б іще один розкішний естамп.

Про картину Моллєра "Іван Богослов проповідує на острові Патмосі підчас свята бакханалій", про яку я випадково прочитав у "Русскомъ Инвалид", що вона публічно виставлена в Петербурзі на користь ранених у Севастополі — не знаю чому, я маю ліпшу думку про картину Моллєра, ніж про многолітній твір Іванова.

28 [липня]. Ще вчора, себто в суботу ввечері, умовились ми з Фіялковським провести сьогоднішню неділю десь далі від осоружного форту; і для цієї самотньої радости призначили місце в балці, у глибокому дикому яру, верстов за пять від форту, де можна знайти і захист від сонця під скелями, і джерельну свіжу воду. Умовились ми йти туди рано і провести цілий день в ущелинах цього темного яру. Щодо харчів умовились, щоб він узяв шматок сирої баранини фунтів із пять для кебабу, відповідню кількість хліба та пляшку горілки, а я чайник чаю, цукор, шклянку й пять огірків. Усе було полагожене якнайкраще, — і дешево, і запасливо. І я вже, за своїм звичаєм, сибаритував думкою в обіймах темного яру. Минула ніч, настав ранок, і сонце зійшло, а Фіялковський не зявляється на город, як ми умовились. Я жду не діждусь, а його все нема та й нема. Я загрів чайника і взявся до чаю, безперестанно поглядаючи на форт. Нарешті лайнув я зрадника добренько й заходився записувати новий зшиток. А Андрій Обеременко (городник із "походной команды" і близький мій земляк), що його я запросив із собою в балку за товариша й міхоношу, випивши, замість шклянки чаю, чарку горілки, почав лаяти "проклятущого нечестивого ляха".

Насумнівавшись доволі в вартості многолітньої праці Іванова, я закрив зшиток і пішов до форту розвязувати задачу, що мені загадав пан Фіялковський. Прихожу, а він сидить на ґаночку біля казарм і лає Дахмищина, салдата-жида, за те, що він не дає йому більше, як 20 копійок за койку. — "А що ж ти, — кажу — про балку забув?" — "Почекай, дай скінчити гандель", — каже він. Скінчивши гандель, він признався мені, що від заходу до схід сонця тягнув штоса і протягнувся до снаги. Куліх навіть подушку взяв. Поспівчувавши трохи його невдачі, я знов запропонував подорож до балки вже в третій годині по обіді, взявши на свій кошт і хліб, і мясо, і горілку. Він охоче згодився, і ми, сказавши один одному: "неодмінно", — розійшлись. Узяв я в артільника в борг пять фунтів баранини, стільки ж фунтів хліба і, вернувшись на город, послав Обеременка до шинку по горілку.

По обіді я, як звичайно, здрімнув трохи під вербою, і рівно на третю годину зібрались ми з Обеременком у дорогу. Зібравшись, сіли ми знов під вербою. Пробила четверта година, — нема нашого пана Фіялковського. Андрій мовчки подивився на мене і взявся знов за свою люльку-буруньку. Пробила й пята година, а пана Фіялковського не видко. Андрій знову глянув на мене і вже не вдержався, плюнув. Минуло ще півгодини, і Андрій почав розташовувати торбу з харчами і, виймаючи баранину, говорив:

— "Понапрасну тілько добро знівечили. Сказано - лях", — додав він ніби про себе. — "Невіра! То так і пропаде, так і здохне невірою".

Я не вважав за потрібне переконувати Андрія в противному, звелів йому віддати баранину до коменданської кухні і просити кухаря засмажити її на вечір, а сам пішов до ближчої пристані відвідати увязненого друга Мостовського.

Проходячи повз першу батерію, чи флаґ-шток, я побачив унизу під скелею купку салдатів, що грали в орлянку. Спочатку я не звернув уваги на цю звичайнісіньку картину. Але мені ніби шепнув хтось: "чи не тут Фіялковський?" Придивляюся й очам не вірю. Мій Фіялковський, спустивши з правого плеча шинелю, із зручністю знавця діла кинув щось догори; грачі в гурті швидко піднесли голови і потім поволі опустили, гукнувши: "Орел!". Фіялковський нахилився, щоб очистити кін, а я, побажавши йому успіху, пішов далі.

Погостювавши в Мостовського до сходу ледве надщербленого місяця, я зібрався в поворотну дорогу. Прощаючись, він дякував мені за відвідини та ще за те, що два роки тому я не прийняв його благородної пропозиції оселитися в нього на кватирі. Аж тепер він зрозумів, яку підлу каверзу міг витягнути Мєшков із нашого співжиття. У нього не здригнулася б рука скористуватися силою військових карних законів, де сказано, що офіцер, який дозволить собі бути за панібрата з "рядовим", іде під військовий суд. Аж тепер він побачив прірву, від якої я його відвів, краще знаючи паскудного надворного совітника Мєшкова.

Ніч місячна, тиха, чарівна ніч. Як прекрасно, правдиво гармоніювала ця чарівна пустинна картина з чарівними віршами Лєрмонтова, які я мимоволі прочитав кілька разів, як найкращу молитву Творцеві цієї невимовної гармонії у своєму безконечному світотворенні. Не доходячи до форту, на камянистому горбку, я сів одпочити і, дивлячись на освітлений місяцем, теж камянистий шлях, ще раз прочитав:

 
 Выхожу одинъ я на дорогу,
 Предо мной кремнистый путь блеститъ.
 Ночь тиха, пустыня внемлетъ Богу,
 И звзда съ звздою говоритъ.
 

Відпочиваючи на камені, я дивився на похмуру батерію, що високо вирисовувалась на скелі і багато-багато згадував із мого минулого невільницького життя. Наприкінці подякував всемогущому Чоловіколюбцеві, що подарував мені силу душі й тіла пройти цей похмурий тернистий шлях, не зранивши себе й не принизивши в собі людської гідности.

Заспокоївши себе святою молитвою, я подибав тихенько на город, порушивши глибоку тишу чарівної ночі піснею:

 
 Та нема в світі гірш нікому,
 Як сіромі молодому.
 

Не доходячи з півверстви до городу (це вже було в першій годині ночі), я зустрів Андрія Обеременка, що мене запитав: "Де це вас Бог носить до такої доби?". — "У гостях — кажу — був". — "Та я бачу, що в гостях, бо добрі люди, тілько йдучи з гостей, співають". — Я, ніби не чуючи його слів, заспівав:

 
 Іде багач, іде дукач,
 Пян шатається,
 Над бідною голотою
 Насміхається.
 

— "Та годі вже вам — перебиває мене лагідно Андрій — ідіть лучче та покладіться спать", — а я продовжую:

 Один веде за чуприну,
 Другий стила бє:
 Не йди туди, вражий сину,
 Де голота п'є.
 

Андрій, переконавшись, що я зовсім пяний, обережно взяв мене під руку, привів до верби, розстелив свою шинелю, нарвав і наклав під голову буряну, поклав мене, перехристив та й пішов. Мені не хотілося розчаровувати старого в його боговгодному подвизі, а тим паче виявляти перед ним свої лицедійські прикмети. Я від душі мовчки подякував йому і, недовго покрутившися, заснув.

29 [липня]. Бачив у сні Семена Артемовського з жінкою; він виходив після служби Божої з церкви Покрови. На Сінній площі нібито насажено парк, дерева ще молоді, але величезні. Особливо вразила мене своїми розмірами папороть. Справжній китайський ясень. У парку зустріли Куліша теж із жінкою і разом пішли в гостину до Михайла Лазаревського.

Усе, що серцю дороге, скупчилось цим разом у моєму сні. І якби не проклятущі курчата, що своїм докучливим цокотанням мене розбудили, я певне побачив би ще когось із любих моїх друзів. І не досить того, що бігають коло тебе, пищать, цокочуть, — ні, треба ще тобі на лице скочити та за ніс ущіпнути. Маєш щастя ти, хоробрий молодче, що не попався мені під руку, а то б я відірвав сміливу голову, щоб ти знав, як клювати доброго чоловіка, коли він спить і бачить у сні такі втішні, милі серцю лиця.

Розбужений так не в пору чубатеньким нахабою, я встав і пішов до альтанки з твердим наміром продовжувати прекрасне видіння. Та, хоч як я цього бажав, цей проєкт мені не вдався. Сонце, що інколи так мляво, поволі встає з-за обрію, тут, як на сміх, швидко вискочило, ніби потураючи нелюдському вчинкові чубатого нахаби й бажаючи підняти на ноги мухи, що тихенько дрімали по кутках. Нічого робити. Тяжко проти рожна перти. Нічого робити, — я встав, приготував собі трапезу, себто чай, і пішов шукати чоловіколюбного Андрія, що з такою любовю поклав мене спочити під вербою. Щоб такий милосердний подвиг достойно оцінити, я хотів його почастувати

 
 Чаю шклянкою
 І горілки чаркою.
 

Та ба! цей добрий намір мені не вдався. Андрій (чого я ніяк не сподівався) спав сном праведного у своїй темній землянці. Знаючи з недавнього досвіду, як нечемно й негарно порушувати чужий спочивок, я дав йому спокій, бувши зовсім певний, що старий дозволив собі вчора зайву чарку, що з ним, як і трапляється, то дуже й дуже рідко. Артилєрійський городник, його друг і товариш у землянці, приємно розвіяв мою не зовсім добру гадку про Андрія. Він сказав мені, що минулої ночі Андрій був черговим нічним сторожем городу і, звичайно, всю ніч не спав. Так от тепер і надолужує.

Нічого робити. Чаю шклянку й горілки чарку відклав до іншого разу, а тепер напишу кілька рядків до свого журналу на памятку про тебе, мій правдивий, простий, благородний земляче.

Незабаром після того, як я прибув до форту, помітив я серед салдатської публіки (іншої публіки в фортах немає), серед цієї одноманітної, бідолашної публіки, зовсім не салдатську постать. Хода, обличчя, навіть шапка-чабанка, все в ньому виявляло мого земляка. Питаю, що це за людина така? Мені відповідають, що це Андрій, шпиталевий слуга й "хахол". А мені цього й треба. Обличчя його видалось мені суворіше, аніж взагалі в земляків моїх. Тому то я почав до нього наближуватись здалека й обережно. Упевнившись через його найближче начальство: унтер-офіцера Іґнатєва й капітана Балаґурова, завідувача півшпиталю, що Андрій Обеременко прикладно чесна і твереза людина, я почав шукати нагоди побалакати з ним віч-на-віч по-своєму. Але він ніби помітив мої маневри і, здавалось, намагався відхилити від себе цю честь. Це мене ще більше підштовхувало до зближення.

Більшу частину безсонних ночей у Новопетровському форті провів я, сидячи на ґаночку офіцерської офіцини. Якось — це було взимі в годині третій уночі — сижу я, як звичайно, на ґаночку, дивлюсь, — із шпиталевої кухні виходить Андрій. Він тоді був за пекаря та квасника. (Завидну посаду городника я йому виклопотав). — "А що — кажу — Андрію, і тобі, мабуть, не спиться?". — "Та не спиться, матері його ковінька", — відповів він. Я затремтів, почувши його чисту, непопсовану, рідну вимову. Я попросив його посидіти трохи зо мною, на що він неохоче погодився. Розмову почав я, як це звичайно буває між салдатами, спитавшись, якої земляк ґубернії, тощо. На мій запит Андрій відповів, що він ґубернії київської, повіту звинигородського, із села Різаної — "тут коло Лисянки, коли чували", — додав він, а я додав, що не тілько чував, а сам бував і в Лисянці, і в Різаній, і в Русалівці, і всюди. Одне слово, виявилось, що ми найближчі земляки. — "Я сам бачу, — сказав він — що ми свої, та не знаю, як до вас приступити, бо ви все то з офіцерами, то з ляхами, тощо. Як тут, думаю, до його підійти. Може воно й сам якийнебудь лях та так тілько ману пускає". Я почав знов запевняти його, що я справжній його земляк, — щиро бажав продовжувати розмову, але пробила третя година, і він пішов топити піч для хлібу та квасу.

Так почалось наше особисте знайомство з Андрієм Обеременком. І що далі, то більше пізнавали ми один одного й більше прихилялися один до одного. Але зовнішні відносини наші зостались ті самі, що й за першої нашої зустрічі. Він собі не дозволяв ні одного кроку зовнішнього зближення, ні тіні запобігання, як це робили інші. Підозріваючи в мені, не знаю чому, багача земляка і навіть родича комендантового, Андрій нарівні з іншими вірив у все це та при інших він навіть не здоровкався зо мною, щоб не подумали, що він накидається мені в друзі. Місцем наших постійних побачень був згаданий ґаночок, а час — ніч, коли все, крім вартових, що перегукувалися, спало. Спокійно-холодний і навіть суворий вигляд його зражував у ньому людину шорстку, байдужу. Але це — маска. Він пристрасно любить маленьких дітей, а це певна ознака серця лагідного, незлобивого. Я часто, як маляр, милувався його темнобронзовим вусатим обличчям, коли воно ніжно тулилося до рожевої щічки дитини. Це була одна-єдина радість в його суворому, самотньому житті. Незалежно від його простої, благородної вдачі, я полюбив його за те, що він за двадцять літ нудного, гидкого салдатського життя не опоганив і не принизив своєї національної і людської гідности. Він геть у всьому зостався вірний своїй прекрасній національності. А така риса облагороднює навіть і неблагородну людину. Якщо коли й мигнули світлі хвилини в моєму темному довголітньому засланні, то ці солодкі хвилини я завдячую йому — моєму простому, благородному другові Андрієві Обеременкові.

Нехай Господь пошле тихий кінець твоєму іспитові, мій незмінний друже! І хай поможе тобі Пресвятая Мати всіх скорбящих перейти ці безводні пустині, напитися солодкої Дніпрової води і вдихнути у змучені груди живуще повітря нашого прекрасного, нашого любого рідного краю!

Увесь день я не бачився з Андрієм. Перед вечором пішов я намалювати вид першої батерії з того самого місця, з якого я вночі милувався нею, вертаючись од Мостовського. Колинебудь зроблю акварельний малюнок. Уже стемніло, коли я вернувся на город. Під вербою сидів Андрій і зустрів мене таким запитом: — "А що ми будемо робить з отим мясом?" - "З яким?" — "А що на льоді другий день валяється". — "Собакам його викинуть. А як не смердить, то повечеряєм". — "Я вже вечеряв". — "А я не хочу вечеряти", — сказав я і вже хотів іти до альтанки. — "А знаєте що?" — сказав Андрій, спиняючи мене. — "Не знаю що." — "Ходімо з отим мясом завтра раненько в балку та поснідаєм доладу". — "Добре, ходімо." — "Та не беріть з собою отого цигана, отого проклятого ляха. Нехай він сказиться!" — "Добре, не возьмемо нікого." — І ми розійшлись. 

СЕРПЕНЬ 1857 

5 [серпня]. У пятій годині ввечері прибув я на хисткому рибальському човні до міста Астрахані. Усе це так несподівано і так швидко сталось, що я ледве вірю тому, що сталося. Немов у сні пригадую тепер прогулянку мою до балки з Андрієм Обеременком, після якої другого дня, себто 31 липня, Іраклій Олександрович раптом погодився дати мені перепустку до Петербурґу. Другого ж дня він додержав свого слова, а третього, себто 2 серпня, в девятій годині ввечері я покинув Новопетровський форт і після трьохденної щасливої плавби морем і однією з численних проток Волги прибув до Астрахані.

6 [серпня]. Астрахань — це острів, оточений одною з проток Волги, перерізаний рядом смердючих болот, що називаються річкою Кутумом, та каналом, нічим за річку Кутум не ліпшим. Півострів цей оточений густим лісом щогол і обставлений мальовничими бідними хатками та сірими, дуже немальовничими, деревяними будиночками з мезонінами, неподібними до хаток тому тілько, що з них виглядають моряки та взагалі офіційні обличчя. Всю цю величезну безладну сіру купу сміття вінчають зубчасті білі стіни Кремлю і стрункий, пишний, з пятьма банями собор московської архітектури XVII століття. Отаке то місто Астрахань. Але не таким воно мені уявлялося, коли я, підпливаючи до Бірючої Коси (головна застава в гирлах Волги), побачив сотні, щоправда бридких, кораблів, навантажених здебільшого хлібом; мені уявлялась Венеція часів Дожів, а виявилось — гора мишу привела. А доплив Волги, що оточує Астрахань і сполучується з Каспійським морем, глибиною й шириною перед Босфором не поступиться. Але протока ця оминає не Золотий Ріг, а величезну купу смердючого гною. Де ж причина цього убожества (зовнішнього) й огидного бруду (теж зовнішнього та, мабуть, і внутрішнього)? Де ця причина? Чи в вірмено-татарсько-калмицькому населенні, чи в якій іншій політично-економічній спружині? Останнє правдивіше; тому правдивіше, що й інші наші ґуберніяльні міста нічим не кращі за Астрахань, з вийнятком Риґи.

З численних приватних пароплавів тепер, через Макаріївський ярмарок, в Астрахані немає ні одного. Пароплав "Меркурій" вернеться до Астрахані не раніше 15 серпня, а коло 20 серпня навантажиться та попливе до Рибінського й довезе мене до Нижнього. А покищо мимохіть роблюся оглядачем цього вельми брудного міста.

7 [серпня]. От тобі й Астрахань! От тобі й портове місто! Жадного трахтиру, де можна було б хоч якнебудь пообідати, а про помешкання в готелі нема що й казати. Зайшов сьогодні до одного з так званих готелів на Косі Герап (на астраханському "Золотому Розі"), загадав чогонебудь зїсти, і замурзаний, верткий прислужник відповів мені, що все, що замовите, все є, крім чаю. А в дійсності виявилось, що нічого нема, крім чаю, — навіть звичайної юшки. Це в Астрахані, — в місті, що половину величезного російського царства годує осятриною! І коли б не приїхав сюди у службових справах за два місяці передо мною плац-адютант Новопетровського форту Бурцев, то мені довелося б ночувати коли не на вулиці, то в калмицькій кибітці. Вони тут не чистіші за брудні хатки, але гостинніші. Спасибі Бурцеву, він дав мені притулок і нагодував у цьому негостинному улусі.

8 [серпня]. На людину, що ниділа, як я, сім літ у голій пустині, кожне, навіть богоспасаєме місто Бєлєбєй (найнікчемніше містечко оренбурзької ґубернії), повинно було б зробити приємне вражіння. Зо мною сталося не так. Виходить, я ще не зовсім здичавів. Це добре. Сьогодні вранці вийшов я на місто з наміром розшукати ковбасню, щоб запастись сухими харчами на дорогу та пильніше приглянутись до зовнішнього вигляду міста. Коли я проходив Московською вулицею ("Невський проспект"), прикре вражіння почало затиратися. Вулиця хоч куди. Будинки здебільшого трьохповерхові, оздоблені знизу, як звичайно, написами — переважно блакитними з золотом. Із крамниць, переважно ґалантерійних, ліниво виглядають гарні вірменські, а зрідка й перські виразисті обличчя. Купецький двір, не вважаючи на масивність, — будинок легкий і навіть ґраціозний, будинок на манір Ґваренґі. Ґубернаторський дім теж будова важка в порівнянні з приватними домами, белєтаж a la ренесанс виглядає весело, наче бонтонний готель. Його піддержує масивна ґалєрія аркад, під якими містяться крамниці з деяким благородним крамом, між іншим і з кумисом. Спочатку мене це вразило своєю дисгармонією: в домі представника найвищої влади — крамниці з усяким крамом, між іншим і з кумисом. Дивно. Але тому, що мирна промисловість не може інакше процвітати, як під покровом влади, — я з цією думкою погодився й пішов далі. Обійшовши навкруги покритий пилом сквер, я вийшов на другу, паралєльну Московській, улицю, вже менш оздоблену вивісками та вірменами. З цієї нічим неприкметної вулиці я взяв ліворуч і, перейшовши деревяний міст, опинився за Кутумом.

Пройшовши кроків зо сто вулицею, [бачу] — перед деревяним одноповерховим будинком із бельведером, що виглядом своїм нагадує загородній трахтир середньої руки, по широкій ґалєрії, яка оточує бельведер, похожає вусатий кавалєр в сірому пальті-"сак" із срібним Ґеорґієм та поважно поглядає на плєбеїв калмиків і татар, що тут сновигають. Справжній ґренадер під фірмою [са]лон-льокая [?]! Чи це не дворянський астраханський клуб? — подумав я й хотів іти далі, коли в мене мигнула перед очима жовта табличка над ворітьми з написом: "Дом Сапожнікова". Коли б Олександер Олександрович Сапожніков не був діямантовою зіркою астраханського обрію і дармовим астраханським метрдотелем, я зайшов би до нього, як до старого знайомого, але ці його пишні вади мене спинили.

За домом і садком Сапожнікова видко оподалік халупи. Я, як маляр, люблю блукать по цих брудних мальовничих заулках, але, як людина, що щиро любить людину, я перед домом мільйонера зробив ліворуч навкруг і незабаром опинився в центрі міста.

У центрі міста, себто на Московській улиці, зайшов я до готелю під фірмою "Москва", загадав "пару чаю" та усадовився в товаристві татар і вірмен. Машину накрутив якийсь хлопець у салдатській шинелі, і вона задеренчала увертюру з "Роберта Диявола". Хоч бракувало всякої гармонії, мене зворушила, і до сліз зворушила, ця скалічена красуня-мелодія. Виходить, що я давно вже не слухав чогось подібного до музики. Барабан і сурма зачерствили мій слух, але не зачерствили серця, що сприймає прекрасне.

Після увертюри з "Роберта" машина зашипіла: "Ужъ какъ ветъ втерокъ..." Я й це шипіння прослухав із насолодою та, майже помирившися з Астраханню, заплатив 15 копійок за чай і вийшов на вулицю.

"Московська вулиця"... Чи існує хоч одне ґуберніяльне місто в Росії без Московської вулиці? Мабуть, ні. А без ковбасні існує багато ґуберніяльних міст, між іншим і портове місто Астрахань. Дрантиве, нікчемне, портове місто Астрахань! Я обійшов усі головні та неголовні вулиці, прочитав усіх кольорів великі й малі вивіски, що оповіщали здебільшого про продаж чихирю й панського краму, але жадна з них не сказала про продаж вужених ковбас. Гей, німці, німці сарептські! І ви акліматизувались, а я з такою певністю важив на вашу непохитну ковбасолюбиву вдачу!

По обіді, за порадою Авдоті, куховарки Бурцева, пішов я шукати німецької пекарні, де, як вона каже, продають і німецькі ковбаси. Топоґрафія міста вже мені більш-менш відома. І я, за вказівками тієї самої Авдоті, без особливих труднощів знайшов німецьку пекарню. Добряче кругле обличчя німця витягнулось і обережно усміхнулось, коли я замість булки зажадав ковбаси. Але через те, що я не жартома питав, то німець не жартома й відповів мені, що він — пекар, а не ковбасник і що ковбасника в місті нема ні одного, та що коли в сарептській крамниці я не знайду цього краму, то до самого Саратова я не побачу жадної ковбаси. З огляду ж на те, що сарептська крамниця, за оповіданнями того ж таки німця, дуже далеко від осередку міста, я й відклав мої розшуки до завтра.

Сьогодні 8-е серпня. Сьогодні відійде поштовий човен з Новопетровського форту до Ґурєва Городка і возьме з собою Фіялковського та інших, що їх звільнено вкупі зо мною. Бажаю тобі, Фіялковський, кращої будучини; ти її вповні вартий. На прощанні він і Мостовський дали мені свої майбутні адреси, та ледве чи в нас розпочнеться колинебудь листування — тому що я не належу до касти базікалів, а вони, як люди практичніші від мене, теж не будуть переливати з пустого в порожнє. Але я назавжди збережу спомини про вас, мої благородні друзі!

9 [серпня]. У пятій годині ранку пішов я знечевя "на косу" (пристань) відвідати моїх новопетровських арґонавтів, що так швидко переплили зо мною Хвалинське море. Рибу свою вони продали, купили хліба і з цим золотим руном відпливуть завтра до пустинних берегів півострова Манґишлака. Бажаю вам щасливої плавби, відважні пловці! Поклоніться від мене побережним скелям, на яких я провів стільки безсонних ночей. Поклоніться від мене комендантові й благородному Мостовському, і більше нікому.

Попрощавшись із арґонавтами, я пішов на малі ісади (харчовий базар). Крім овочів, городини й печеного хліба на цих ісадах я нічого не побачив; мяса не продають, бо піст, а рибу продають на човнах. Базарна публіка, як і скрізь: перекупки, кухарі й куховарки, зрідка трапляється гладка купчиха-ґастрономка й така сама на вигляд особа духовного стану, сугубо дбайлива про плоть гріховну. У червонобородого чепуруна-кизилбаша купив я за пять копійок сріблом пять голівок часнику (це добро привозиться сюди з Персії) і пішов у Кремль полюбуватися зблизька красунем-собором. Він, як чепурун XVII віку, пишається в мереживі перед усім містом.

З чуток знаю я про існування книги під назвою: "Описаніе города Астрахани". Та про те, щоб її тут на місці купити, нема що й думати. Місто не має книгарні, отже й читачів не має. А як би доречі було мати тепер у руках оцю книгу! Там, мабуть, подані документальні відомості про час збудування Кремлю й Собору, як головних окрас міста. Хто ж мені замінить цю дорогу книгу? До кого мені звернутись із моєю цікавістю? І тому, що рання служба Божа ще не скінчилась, я пішов просто до собору, щоб зустрінути там священика і звернутись до нього з моєю антикварською допитливістю. На моє щастя, я зустрів самого ключаря собору, отця Гавриїла Пальмова (так він мені зарекомендувався), але задовольнити мою цікавість сьогодні він не міг за браком часу і призначив мені побачення в соборі в неділю після пізньої служби Божої. Підожду.

10 [серпня]. Ходив до контори "Меркурія" довідатись, чи скоро прилетить цей син Юпітера? І мені відповіли, що його чекають не раніше 15 серпня, а коло 20 серпня піде він назад до Нижнього. Дожидання, як усяке дожидання, нестерпне. Але до цього дожидання прилипають ще й витрати, які я сподівався усунути, приліпившись у Бурцева на кватирі. А він, на лихо, задумав женитися (це загальна слабість новопетровської залоги). 17 серпня в нього весілля, і я, звичайно, став цілком зайвою людиною. Щоб знайти собі куток на кілька днів, пішов я блукати провулками навколо контори "Меркурія". Тут усе позамикане, крім шпаківень на високих тичках, що вказують на мешкання меломанів. Постукався я навманя до кількох замкнених воріт, бо карток тут над ворітьми не чіпляють, як це ведеться в путящих містах. Після довгої шуканини пощастило мені знайти найману комірчину з мініятюрним вікном, що виходило просто на помийну яму. На безрибї й рак риба, на безлюдді й Хома чоловік, каже приказка. Внаслідок цієї мудрої приказки від завтра я "кочую" в комірчині за 20 коп. сріблом на добу; 6 карбованців у місяць комірчина з помийною ямою! Та це хоч і в Сан-Франціско, так під пару!

Давши завдаток, я прийшов до Бурцева і, через духоту та куряву на вулиці, пробув цілий день у кімнаті. Написав радісні листи друзям моїм Лазаревському й Гернові. Кухаренкові напишу завтра. Сподіваюся від нього відповіді на "Москалеву Криницю". Не знаю, що означає його мовчанка!

Надвечір вийшов я — і себе, мовляв, показать, і на людей подивитись. Вийшов я на набережжя каналу. Це тут "Англійське" набережжя з морального погляду, а з фізичного — деревяне, дощане. Канал сам по собі ка-зна-що. Але як діло приватної особи, це твір велетенський, капітальний. Я не міг допевнитись, коли саме його збудовано, дізнався тілько, що його збудував своїм коштом якийсь багатий грек Варваці. Честь і слава покійному еллінові! Отже, на цьому набережжі вечорами хизується цвіт тутешнього громадянства. Жінки тутешні ненатурально білі й здебільшого сухітні. Чоловіки назагал у білих кашкетах з кокардою, не виключаючи й цивільної офіції. Незрозуміла любов до лівреї. Часто трапляються леви й левиці. Ці всюдисущі хижаки не акліматизуються. Вони й тут такої самої масти, як і в Арханґельському, як і скрізь. Плєбейська ж фізіономія калмика або татарина тут рідко покажеться: її місце на ісадах та в брудних провулках. Вдивляючись пильніше в вузькооке обличчя калмика, що тут переважає, я знахожу в ньому прямодушний, лагідний вираз. І оця прекрасна риса облагороднює цей негарний тип. Найвірніші слуги й найкращі робітники тут — це калмики. Улюблений кольор — жовтий та синій, їжа — всяка, не виключаючи й здохлини. Житло — кибітка, а зайняття — рибальство і взагалі чорна праця. Мені подобались ці предки монгольського племени.

11 [серпня]. Після пізньої служби Божої в соборі послужливий отець Гавриїл показав мені соборну ризницю, в якій речей не багато, але вони дуже рідкі та прикметні якістю виробу й старовинністю. Перше, що він мені показав, це — плащениця часів Івана Лютого, вишита шовком і золотом, і, як кажуть перекази, відбита у Марії Мнішек. 2. Друкована, зле збережена вангелія 1606 року. 3. Вишитий шовком та золотом саккос єпископа Йосифа, що його вбив Разін. 4. Фелонь, вишитий шовком і золотом, того самого єпископа. 5. Архиєрейський жезл надзвичайно тонкої роботи, дар царя Бориса Ґодунова. 6. Срібний корець мистецької роботи, дар царя Петра Першого 1701 року. Величезний потір венецької роботи, 1705 року. Час закладин собору — 1698 рік, а посвячення — 1710 року 14 серпня. На моє запитання, хто був архітектором цього колосального й прекрасного собору, отець Гавриїл відповів: "простий російський мужичок". Не вадило б Костянтинові Тонові повчитися будувати собори в цього російського мужичка! Я, звичайно, не сперечався й запитав його про час вибудування Кремлю. Він відповів: "[Його збудував] Борис Ґодунов; а малий Троїцький собор збудував цар Іван Лютий незабаром після того, як здобув Астрахань у татар", — додав він, замикаючи ризницю. І за те спасибі.

12 [серпня]. У 7 годині вранці прибув згори пароплав "Князь Пожарскій", що належить товариству "Меркурій". Я пішов до контори довідатися про його поворотний рейс. Певного мені в конторі не сказали нічого. Хотів купити квиток, та й його не дали, бо не було головного "прикащика". В надії на скорий відїзд та що не було дуже душно, пішов я блукати з вулиці до вулиці не без надії знайти хоч якунебудь ковбасню. Та ба! крім пилу, смороду й вічної вивіски: "продаж чихирю", я не зустрів нічого.

Що далі в ліс, то більше дров. Вертаючись із сарептської крамниці, в якій усе є, крім вуженої ковбаси та сарептської гірчиці в слоїках, лайнув я моїх приятелів німців (звичайно, вийшовши на вулицю). Полюбувався химерно-незграбною старою архітектурою церкви Різдва Богородиці, морської офіції, і за порадою отця Гавриїла пішов шукати міську бібліотеку. Проти ґубарнаторського скверу прочитав я на блідо-блакитній табличці: "Публічна бібліотека-читальня". Славно, подумав я: в Астрахані — публічна бібліотека! Виходить, і читачі є. Замурза-хлопчик показав мені вхід до цього святилища, і я побожно піднявся на другий поверх та ввійшов до єдиної салі бібліотеки. Бібліотекар у сурдуті з червоним коміром і з ґренадерськими вусами, якого я прийняв за урядовця з поліції, сказав мені, що книги Рибушкіна "Описаніе города Астрахани" тепер у бібліотеці немає і що вона в бухгальтера громадської опіки Васілєва. Я пояснив йому, що я нетутешній, але він усе таки послав мене до "приказу" громадської опіки. Нічого робити! пішов я до згаданого бухгальтера Васілєва, і цей шановний дідусь подав мені надію, що прочитаю книжку Рибушкіна завтра в девятій годині ранку.

13 [серпня]. Переночував сяк-так у новій кватирі, або, точніше, в комірчині. Вранці пішов відчинити віконницю, і якийсь гладкий бородач обілляв мене помиями з полоскальної миски — та ще й вилаяв за те, що мене чорт носить під вікнами спозаранку. Я вилаяв його старим бородатим ослом і пішов до Бурцева пити чай. Після чаю написав Кухаренкові листа, навмисне невеличкого, і з клаптиком паперу та цурпалочком олівця пішов до "Публічної бібліотеки-читальні". Бібліотекар із червоним коміром і ґренадерськими вусами заявив мені, що бухгальтер Васілєв не повернув іще потрібної мені книжки. Я зостався дожидати, бо бухгальтер Васілєв вчора сам мені пообіцяв принести книжку до бібліотеки неодмінно на девяту годину.

Дожидаючи "Описанія города Астрахані" Рибушкіна, я зажадав каталоґу Публічної Астраханської Бібліотеки; каталог теж був удома в якоїсь важної особи (чи не в Сапожнікова?). Отже, без каталоґу в руках, я побачив на полицях припорошений "Встникъ Европы», довгу фаланґу "Московскаго Телеграфа", в кількох екземплярах: графа Хвостова, Дєржавіна, Карамзіна, "Духъ законовъ" і "Сводъ законовъ" з додатками, а решта полиць була завалена творами Дюма та Сю, не в ориґіналі. Про рукописи, що торкалися історії міста та краю, мені, не знаю чому, ніяково було запитати.

Та що було для мене о цій Публічній Біблотеці найцікавіше, це "Русскій Встникъ", журнал, що вже кілька років виходить, а я його сьогодні вперше бачу. В якій же я дикій пустині досі животів!

Перша попалась мені до рук книжка "Русскаго Всткика" за 1856 рік; оглав мені подобався. Там були виставлені імена Гоголя, Соловйова, Аксакова, імена добре відомі в нашій літературі. Я розгортаю книжку, і мені попалась літературна хроніка; читаю, і що ж я читаю? Наша славна-преславна Савур-могила — розкопана. Знайшли з ній якісь золоті та інші дрібнички, що не свідчать навіть, чи справді це була могила одного із скитських царів.

Я люблю археолоґію. Я поважаю людей, що присвятили себе цій таємничій матері історії. Я зовсім розумію користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савур-могили... Дивне й навіть нерозумне привязання до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:

 
 У степу могила
 З вітром говорила:
 Повій, вітре буйнесенький,
 Щоб я не чорніла!
 

14 [серпня]. Цілу ніч була злива. І на ранок замість запорошеної, сірої Астрахані я побачив Астрахань чорну, брудну. Озброївшись туркменським чапоном, я пішов до Бурцева пити чай, потім одніс лист на пошту й рушив до бібліотеки. Але ця публічна бібліотека, мабуть через дощ і болото, була замкнена. І я, вклонившись дверям цього неприступного таємничого святилища, пішов "во свояси съ миромъ, дивяся бывшему".

І що мені цей Рибушкін так увяз у зубах? Найцікавіше в Астрахані я й без його вказівок бачив (соборну ризницю), а про решту чи варт турбуватися? Не варт.

15-го [серпня]. У день Успіння Пр[есвятої] Б[ого]р[одиці] зустрів я в Астрахані свого колишнього професора київського університету, найдорожчого й найулюбленішого нашого поета, і зустрів я його з величезною радістю в такій далекій стороні; зустрів, як батька, як брата, як найбільшого друга, і мав щастя прожити з ним кілька днів майже вкупі.

Вихованець київського університету

Іван Клопотовський.

16-го [серпня]. Того самого дня і я був ущасливлений зустріччю з улюбленим і поважаним мною поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, з яким я провожу ці дні, що зоставить у мені глибокий спомин назавжди.

Вихованець того ж університету

Степан Незабитовський.

Я запишу у своєму щоденнику, що 16 серпня я провів день з поетом України Шевченком.

Євген Одинцов.

Серпня 16. З душевною радістю я зустрівся та провів кілька годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Григоровичем Шевченком, за що вельми дякую Богові, що він привів мене бути вкупі з ним.

Федір Чельцов.

17 [серпня]. Іван Роґожин з приязні до Перфіла пішов за нього на півроку в салдати; та хоч який хитрий і викрутний був біс, але ніяк не міг пристосуватися до порядку, і його бідного шпарили, як Сидорову козу, так що коли минуло вже півроку, йому соромно було показатися до свого старшого. Бідний біс, не зміркував, що як начепить ранець, то виходить хрест, отже йому воїстину довелось нести хрест Господній, а Перфіл, коли почув від нього оповідання про службу, сказав йому: "у чужі сани не пхайся". Від того часу ані один біс уже не хотів служити в салдатах; а ти ж то, батьку, десять літ пробув у них. Офіцери, як почули від Перфіла про те, що Роґожин за нього пробув півроку, висловили своє захоплення словами: "Славно: і біс побував у наших руках".

Скріпив Іван Роґожин.

Фельфебель Перфіл.

18 [серпня]. В. Кішкін. Зустріч із старим знайомим.

19 [серпня]. Lekarz Karol Nowicki

Pawel Radziejowski

Tytus Szalewicz.

20 [серпня]. Krasnomowstwo niewielu otrzymalo w udziale, mnie zas, pozbawionemu tego boskiego daru, pozostaje w milczeniu tylko podziwiac i hodowac tworczej twej potedze, swiety narodowy wieszczu-meczenniku Malej Rosji. Twoja dzisiejsza przytomnosc wsrod nas zupelnie szczesliwym mnie czyni i chwile obecne nigdy sie w mej pamieci nie zatra. O, stokroc, stokroc blogoslawie ten drogi dzien, w ktorym niebo pozwolilo mi osobiscie poznac sie z toba, gorliwy i nieulekly opowiadaczu slowa prawdy. Niechze slow tych kilka przypominaja ci, poeto-malarzu, gleboka czcia powazajacego ciebie Tomasza Zbroka.

23 [серпня]. Від 15 до 22 серпня було в мене в брудній і запорошеній Астрахані таке світле, прекрасне свято, якого ще не було в моєму житті. Земляки мої, здебільшого кияни, так щиро, радісно, по-братерському привітали мою свободу й до того поширили свою гостинність, що позбавили мене свободи самому вести свій журнал і взяли цей обовязок на себе. Дякую вам, благородні, безкорисливі друзі мої! Ви обдарували мене такою радістю, таким повним щастям, яке я ледве вміщаю у своєму вдячному серці. І память про ці найщасливіші дні я вписую не до прозаїчного журналу свого, — я занесу [її] до скарбниці свого серця.

Цього ж таки 15 серпня ввечері Зброжек випадково пробовкнувся у Сапожнікових, що я в Астрахані. І 16 серпня я відновив старе знайомство з Олександром Олександровичем. Це вже був не пустун-школяр у дитячій курточці, якого я бачив востаннє в 1842 році. Це вже був мужчина, муж і, нарешті, батько прекрасної дитини. А понад усе це я зустрів у ньому просту, високо-блогородну й добру людину. Риса, що характеризує родину Сапожнікових: він, не знаю, на як довго, покидає Астрахань і до Нижнього Новгороду запропонував мені каюту на замовленому ним пароплаві "Князь Пожарській". Квиток за пять карбованців, що я купив був, повернув я конторі пароплавного товариства "Меркурій" з умовою, щоб його віддали задармо першому-ліпшому бідакові. Капітан пароплаву "Князь Пожарскій" Володимир Василєвич Кішкін розпорядився так, що замість одного бідного помістив на баржі пять бідаків, що не могли заплатити за місце до Нижнього навіть по карбованцю. Риса практично-благородна.

25 [серпня]. Буфетник пароплаву "Князь Пожарскій" Олексій Панфилович Панов, відпущений на волю п. Крюковим.

27 [серпня]. Ночі місячні, тихі, чарівно-поетичні ночі! Волга, як безкрає дзеркало, затягнута прозорим туманом, мяко відбиває в собі чарівну, бліду красуню-ніч і сонний крутий берег, пообставлюваний ґрупами темних дерев. Солодкий спокій навіває ця розкішна декорація. І вся ця краса, вся ця зрима німа гармонія наповняється тихими задушевними звуками скрипки. Три ночі зряду цей визволеним раб-чудотворець безмездно підносить мою душу до Творця вічної [краси] принадними звуками своєї дешевенької скрипочки. Він каже, що на пароплаві не можна тримати доброго інструменту, але і з цього недоброго він добуває чарівні звуки, особливо в мазурках Шопена. Я ніколи не наслухаюсь цих загально-словянських, сердечно, глибоко тужливих пісень. Дякую тобі, кріпаче-Паґаніні! Дякую тобі мій випадковий, мій благородний! Із твоєї вбогої скрипки вилітають зідхання зневаженої кріпацької душі і зливаються в один протяглий, понурий, глибокий стогін мільйонів кріпацьких душ. Чи швидко долетять ці пронизливі зойки до Твого оливяного вуха, наш праведний, невмолимий, невблаганний Боже?

Під впливом скорботних, розпачливих звуків цього безталанного визволеного раба пароплав у нічному похоронному спокої мені ввижається якоюсь велетенською, глухо ревучою потворою з роззявленою величезною пащею, готовою проковтнути дідичів-інквізиторів. Великий Фультоне й великий Ватте! Ваша молода дитина, що росте не днями, а годинами, незабаром пожере канчуки, престоли й корони, а дипломатами й дідичами тілько закусить, пограється, як школяр цукерком. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те довершить по всій нашій планеті ваша колосальна ґеніяльна дитина. Моє пророцтво безсумнівне. Молю тілько довготерпеливого Господа вмалити малу частину своєї бездушної терпеливости. Молю його хоч раз уповні прихилитися своїм оливяним ухом до зойку своїх щирих, простосердих молителів, зойку, що пронизує душу.

28 [серпня]. Від дня виходу пароплаву з Астрахані, себто від 22 серпня, я не можу ні за що, навіть за свій журнал, взятись акуратно, як це було в Новопетровському форті. Я все ще не можу й не хочу визволитися з-під того вражіння, яке зробили на мене в Астрахані мої земляки, і того чудового вражіння, яке повторив Олександер Олександрович Сапожніков і всі його родичі та друзі, що з ним подорожують. Всі вони, починаючи від господині (Ніни Олександрівни) й господаря, всі вони такі по-дружньому прості, такі уважливі, що я з надмірного захвату не знаю, що з собою робити та, звичайно, тілько бігаю сюди й туди по чардаку, немов школяр, що вирвався із школи. Аж тепер тілько я зрозумів огидний вплив десятилітнього приниження. Аж тепер тілько я вповні відчуваю, як глибоко в мені засіла казарма з усією її принизливою буденщиною. І такий швидкий і несподіваний контраст не дає ще мені опритомніти. Коли зо мною просто по-людському поводяться, це мені здається тепер чимсь надприродним, неймовірним.

Береги Волги від Царіцина та Дубовки з кожною годиною робляться вищі, більш мальовничі, чарівніші. І я не зробив ще ні одного ескізу. Ніколи. Всі книжки всіх російських журналів за цей рік найдобріший Олександер Олександрович віддав до моїх послуг, і я аж сьогодні почав читати "Королеву Варвару" Попова. І тілько почав. А журнал свій, що в ці дні повинен був би наповнитися такими чарівними подіями, я зовсім покинув, виправдуючи себе тим, що чардак дрижить і не дає змоги писати. О, як би я хотів продовжити цей солодкий стан, це почуття животворчої, чарівної бездіяльности!

Я покинув пекучий степ у кителі та туркменському верблюжому чапані. В Астрахані я думав тілько про заслону від комарів. А північ, до якої я прямую, мені й на думку не спадала. І сьогодні я міг би бути добре покараний за неуважливість до біловолосого Борея, коли б не виручив мене Олександер Олександрович. Цілу ніч дув свіжий норд-ост, і надранок стало досить холодно, так холодно, що не відмовився б і від кожуха. А в мене, крім кителя та згаданого чапана, зовсім нічого не знайшлося. Олександер Олександрович, спасибі йому, запропонував мені своє тепле пальто, штани й камізельку. Я з подякою прийняв це все, як дар, посланий мені з неба, і за хвилинку зявився на чардаку, преображений у справжнього денді. Хай Бог нагородить тебе, мій добрий Сашо, за це по-братерському дружнє преображення!

29 [серпня]. Береги Волги з кожною годиною стають вищі та принадніші. Я спробував зробити ескіз одного місця з чардака пароплаву, та ба! немає ніякої змоги. Чардак дрижить, і контури берегів швидко міняються. І я із своєю давньою новопетровською думкою рисувати береги матушки-Волги мушу тепер розпрощатися. Сьогодні від півночі і до схід сонця пароплав вантажився дровами коло Камишина, і я ледве встиг зробити легенький нарис камишинської пристані з правим берегом Волги. Дров набрано до Саратова, отже я ближче, ніж у Саратові, нічого не зроблю. 60 верстов вище Камишина, на правому березі Волги боцман пароплаву показав мені горб Стєньки Разіна. Це було на світанку, і я не міг добре розглянути цю прикметну, та немальовничу місцевість. Я не знаю, чому цей історичний горб називають горбом? Він і на вершок не вищий за околичню місцевість. І якби лоцман мені не показав його, я не помітив би цієї нікчемної твердині славного лицаря Стєньки Разіна, цього волзького барона і, нарешті, постраху московського царя та перського шаха. Явні, великі грабіжники злякались скритого нічного злодюжки! Так білоголового велетня хижака-беркута, лякає іноді нікчемний кажан.

Найбанальніший суздальський образ прославленого предмету так само цікавий, як і найартистичніший малярський твір. Тому що я розумів цю правду, мені ще прикріше було, що я не міг зробити навіть абиякого нарису цього вельми прославленого горба. Сонце ще не сходило, а горб зостався вже верстов із десять за нами, і мені довелося задовольнитись коротким фантастичним оповіданням неговіркого лоцмана.

Волзькі рибалки та взагалі простий нарід вірять, що Стєнька Разін живе досі в одному з надволзьких ярів, недалеко від свого горба, та що (як каже лоцман) минулого літа якісь матроси, що плили з Казані, спинялись коло його горба, ходили до яру, бачилися й розмовляли з самим Степаном Тимофієвичем Разіном. Увесь він, оповідали матроси, обріс волоссям, неначе звір який, а говорить по-людському. Він уже почав був розповідати щось про свою долю, як настав південь, і з печери виповз змій та почав ссати його за серце, а він так страшно застогнав, що матроси з жаху розбіглись, хто куди міг. А за те його, додав лоцман, щоденно змій за серце ссе, що його проклято по всіх соборах, а проклято за те, що вбив астраханського архиєрея Йосифа. А вбив він його за те, що той противився його чарам.

Як каже той самий оповідач, Разін не був розбійником, а він тілько на Волзі брандвахту держав і збирав мито з кораблів та роздавав його бідним людям. Виходить — комуніст.

30 [серпня]. З поваги до іменинника та до заведеного звичаю обдаровувати іменинників, я сьогодні подарував Олександрові Олександровичу портрет його тещі, m-me Козаченкової. Портрет зроблений за один сеанс білим і чорним олівцем досить таки незугарно, але не позбавлений виразу. Іменинник, як звичайно, був веселий і привітний, а гості його (до них і нас, Господи, прилучи!), також задніх не пасли, і нецеремонна мила гармонія панувала на чардаку "Князя Пожарскаго".

Надвечір од саратовської пасажирки, одної дуже милої дами Тетяни Павлівни Соколовської, випадково довідався я, що М. І. Костомарів поїхав закордон, а мати його живе в Саратові. Я попрохав у неї адресу Костомарової і...

31 [серпня]. ...ледве встиг пароплав спинитися коло саратовського набережжя, я був уже в місті і за вказівками послужливої m-me Соколовської, як по-писаному, без допомоги дорогого візника, знайшов помешкання Тетяни Петрівни Костомарової. Добра бабуся, вона пізнала мене по голосу, але, глянувши на мене, завагалась щодо свого здогаду, та, переконавшись, що це справді я, а не хто інший, вона привітала [мене] радісним поцілунком і щирими сльозами, як рідного сина.

Пароплав простояв на саратовській пристані до другого ранку. І я від полудня до першої години ночі провів час у Тетяни Петрівни. І, Боже мій, чого ми з нею не згадали, про що ми з нею не перебалакали! Вона мені показувала листи свого Ніколаші з закордону та пелюстки фіялок, що син їй прислав в одному з листів із Стокгольму з 30 травня. Ця дата пригадала нам фатальне 30 травня 1847 року, і ми, як діти, заридали... У першій годині ночі я розпрощався з найщасливішою і найблагороднішою матірю найпрекраснішого сина. 

ВЕРЕСЕНЬ 1857 

1 [вересня]. Петро Улянович Чекмарьов.

Новий місяць почався новим дуже приємним знайомством. Півгодини перед підняттям котвиці зявилась до капітанської каюти та мого тимчасового житла людина з негарним, але привабливо-симпатичним обличчям. Промовивши монотонно: "Петро Улянович Чекмарьов", він сказав із надхненням: — "Марія Григорівна Солонина, незнайома вам ваша мила землячка й поклонниця, доручила мені передати вам свій сердечний сестрин поцілунок та привітати вас із пожаданою свободою". І тут таки назнаменував мою лисину двома важенними поцілунками: одним за землячку, а другим — за себе та за саратівську братію. Довго я не міг опамятатись від цього несподіваного щастя, а опамятавшись, я витяг із своєї вбогої комори якусь пісеньку та попросив свого нового приятеля передати цю лепту моїй милій сердечній землянці. Незабаром почали підіймати котвицю, і ми розпрощались, давши один одному слово побачитися тої зими в Петербурзі.

2 [вересня].

 
 Пятнадцать лђтъ не измђнили насъ,
 Я прежній Сашка все, ты также все Тарасъ.
 Олександер Сапожніков.
 

Сьогодні в 7 годині ранку випадково зібрались ми в капітанській каюті і слово за словом від буденної розмови перейшли до сучасної літератури та поезії. Після недовгої гутірки я запропонував О. О. Сапожнікову прочитати "Собачій пиръ" (із Барбє) Бєнєдіктова, і він по-мистецькому його прочитав. Прочитавши переклад, прочитали ориґінал і одноголосно вирішили, що переклад вищий за ориґінал. Бенедіктов, співець кучерів і такої всячини, не перекладає, а відтворює Барбє. Незбагненно! Невже від смерти цього, за висловом Іскандера, величезного нашого Тормаза, поети воскресли, оновились? Іншої причини я не знаю. З приводу "Собачьяго пира" наш добрий, милий капітан Володимир Василєвич Кішкін витягнув із свого заповідного портфеля цього самого Бєнєдіктова "Входъ воспрещается". І з почуттям поклонника рідної оновленої поезії прочитав нам, уважним слухачам. Потім прочитав його ж таки "На Новый 1857 Годъ". Я дивувався й не вірив тому, що чув. Багато ще дечого пружно-свіжого, живого прочитав наш милий капітан. Але я всю свою увагу та подив зосередив на Бєнєдіктові, а решту ледве слухав.

Отже, в нас сьогодні із звичайної гутірки вийшов надзвичайно ефектовний літературний ранок. Приємно було б повторювати таку імпровізацію. Наприкінці цих поетичних сходин О. О. Сапожніков запалився надхненням і написав двохстишшя — ґраціозне і по-братерському щире.

Вночі проти міста Волзьке (місце центральної контори дому Сапожнікових) пароплав на кілька годин спинився. О. О. зійшов на берег і незабаром вернувся на пароплав із своїм головним управителем Тихоном Зиновієвичем піфановим. Білий з чорними бровами, свіжий і на диво гарний дідусь із прекрасними манєрами, що й тіні не нагадували російського купця. Він мені живо нагадав своїм чепурним виглядом мого дядька Шевченка-Гриня.

3 [вересня]. Не забувайте люблячого Вас І. Явленського.

Їв, пив, спав. Уві сні бачив Орську кріпость і корпусного єфрейтора Обручева. Я так перелякався цього мерзенного єфрейтора, що з ляку прокинувся й довго не міг очуматись од такого паскудного сну.

4 [вересня]. Цілу ніч пароплав вантажили дровами проти міста Хвалинського. Це єдина місцевість на березі Волги, що нагадує стару назву Каспійського моря. Надранок, як підняли котвицю, зібрались ми в каюті нашого доброго капітана, і після коротенької прелюдії знову склався в нас літературно-поетичний ранок. Послужливий Володимир Василєвич прочитав нам із свого заповідного портфеля кілька животрепетних віршів невідомих авторів і між іншим "Кающуюся Россію" Хомякова. Цей глибоко-сумний вірш я записав до свого журналу на память про наші ранішні бесіди на пароплаві "Князь Пожарскій".

 
 КАЮЩАЯСЯ РОССІЯ.
 Не уклони сердце твое въ словесах лукавствія
 неищевати [вины] о грђсђхъ твоих.
 Тебя призвалъ на брань святую,
 Тебя Господь нашъ полюбилъ,
 Тебђ далъ силу роковую,
 Да сокрушишь ты волю злую
 Слђпыхъ, безумныхъ, буйныхъ силъ.
 Вставай, страна моя родная!
 За бротьевъ! Богъ тебя зоветъ
 Чрезъ волны гнђвнаго Дуная -
 Туда, гдђ, землю огибая,
 Шумятъ струи эгейскихъ водъ.
 Но помни, быть орудьемъ Бога
 Земнымъ созданьямъ тяжело;
 Своихъ рабовъ Онъ судитъ строго,
 А на тебя, увы! какъ много
 Грђховъ ужасныхъ налегло!
 Въ судахъ черна неправдой черной
 И игомъ рабства клеймена,
 Безбожной лести, лжи тлетворной,
 И лђни мертвой и позорной,
 И всякой мерзости полна.
 И, недостойная избранья,
 Ты избрана! Скорђй омой
 Себя водою покаянья,
 Да громъ двойного наказанья
 Не грянетъ надъ твоей главой!
 Съ душой колђнопреклоненной,
 Съ главой, лежащею въ пыли,
 Молись молитвою смиренной
 И раны совести растлђнной
 Елеемъ плача исцђли!
 И встань потомъ, вђрна призванью,
 И бросься въ пылъ кровавыхъ сђчъ!
 Борись за братьевъ крђпкой бранью,
 Держи стягъ Божій крђпкой дланью.
 Рази мечомъ — то Божій мечъ!
  А. Хомяковъ.

5 [вересня]. Береги Волги все більш і більш змінюються та набирають одпоманітности й суворости. Плескуваті узгіря правого берега покриті лісом, здебільшого дубовим. Де-не-де зрідка проблискують білі стовбури берез і сірі, матові стовбури осик. Листя дерев помітно жовкне. Температура повітря змінюється, холоднішає. Коли б вона мене не захопила зненацька! Сьогодні був перший приморозок. Ноги промерзли. Треба буде в Самарі купити кинді та чинений кожушок. Нічого не читаю й не рисую. Рисувати не дає машина своїм невгамонним шумом та дрижанням, а читати — чудові береги Волги. Уві сні бачив церкву святої Анни в Вильні та любу Дуню, чорнобриву Гусіковську, як молилась у цій церкві. Це, мабуть, унаслідок читання про королеву Варвару Радивилівну. Пан Попов — історик нового й прекрасного стилю. Він, здається, учень Соловйова. Треба будо прочитати в "Русскомъ Встник" його "Турецкую войну при цар Федор Алексевич". Мені тепер багато треба прочитати. Я цілком одбився від нової літератури. Які гарні "Губернскіе Очерки" Салтикова, а між ними й "Мавра Кузьмовна", і як чудово їх читає Панченко (домовий лікар Сапожнікова) — без тіні декламації. На мою думку, такі глибоко сумні твори інакше й читати не можна. Монотонне, одноманітне читання сильніше, релєфніше змальовує цих бездуших, холодних, цих гидких гарпій. Я благоговію перед Салтиковим. О, Гоголю, наш безсмертний Гоголю! Якою радістю зраділа б благородна душа твоя, побачивши навколо себе таких ґеніяльних учнів своїх. Друзі мої, щирі мої! Пишіть, подайте голос за цю бідну, брудну, запаскужену чернь! за цього зневаженого, безсловесного смерда!

6 [вересня]. У десятій годині ранку "Князь Пожарскій" закотвичився при набережжі міста Самари. Здалеку ця першої ґільдії отроковиця — дуже, дуже таки немальовнича. Я вийшов на берег і пішов поглянути ближче на цю бундючну молоду купчиху та купити кинді. На вулиці здибав я І. Явленського, і ми разом пішли оглядати місто. Рівне, гладеньке, вибілене, нафарбоване, до млости одноманітне місто. Жива представниця царювання "неудобозабываемаго" Миколи Тормаза.

З цікавости, а також і через вопіющий апетит (сталося це коло другої години), ми звеліли візникові їхати до найліпшого в місті трахтиру; він і поїхав і привіз нас до найкращого "заведенія", себто трахтиру. Тількощо ступили ми на сходи цього "заведенія", як обидва в один голос промовили: "Здсь русскій духъ, здсь Русью пахнетъ", себто салом, чимсь горілим і всяким паскудством. Ми все ж здобулися на відвагу замовити собі котлєти, та ба! не стало терпцю дочекатись цих безконечних котлєт. Явленський жбурнув прислужникові коповика, трохи лайнув [його], на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми вийшли з "заведенія". Величезна збіжева пристань на Волзі, приволзький Новий Орлєан! а не має путнього трахтиру. О, Русь!

Після ніби-сніданку ми поїхали до крамниць: у крамницях, навіть у крамничках не знайшлось такого краму, якого мені було треба (кинді), і ми подались на пароплав.

У капітанській каюті на підлозі побачив я зімяту сторінку давнього знайомого, "Русскаго Инвалида"; підняв його і знечевя почав читати фелєтон. Там говорилось про китайських повстанців і про те, яку промову виголосив Ґонґ, ватажок повстанців, перед штурмом Нанкіна. Промова починається ось як: "Бог іде з нами. Що ж зможуть проти нас демони? Мандарини ці — годована на заріз худоба, здатна тілько на жертву нашому небесному отцеві, найвищому Владиці, єдиному істинному Богові". — Чи окоро можна буде про російських бояр те саме голосно сказати?

У Самарі живе багатий купець Свєтов, голова секти молоканів. Уряд (лагідними засобами) примушував його прийняти православіє, але він, не вважаючи на "лагідні" засоби, рішуче відмовився від православія й виявив бажання прийняти кальвінізм, на що одначе уряд не погодився і дав йому спокій, заборонивши йому і його секті торгувати (один із "лагідних" засобів).

7 [вересня]. У десятій годині вранці під міцним нордом із дощем та снігом ми покинули Самару. Угору від Самари лівий берег Волги починає вищати; це плескуваті узбіччя Жиґулівських гір. За дві години ми підійшли до брами Жиґулівських гір. Це межигіря звузило Волгу до однієї верстви; за горами, мов за рямцями, відкрилась перед нами нова, досі невидана панорама, помережана темносиніми смугами; це мешканець півночі — сосновий ліс. На перший план цієї панорами з-за ущелини, порослої чорним лісом, висунулась гола самотня гора. Це Царів Курган. За народнім переказом, Петро Перший, подорожуючи Волгою, спинявся на цім місці і виходив на цю гору, через що вона й дістала назву Царевого Кургану.

Гора ця своєю формою та розміром нагадала мені таку саму гору біля Звинигородки київської ґубернії в селі Гудзівці. Можливо, що й Гудзівську гору якийсь помазаник-пройдисвіт освятив своїм вшестям, та земляки мої якось туго заховують у своїй памяті подібні посвячення. Вони (земляки мої) чи не здогадуються часом, що, коли цар зійде на таку гору, то мабуть не даремне, а либонь для того, щоб неситим оком окинути околицю, — скільки на ній (коли він полководець) за одним разом можна вбити вірнопідданих. А коли він, борони Боже, аґроном, то це ще гірше; особливо, коли околиця покажеться неродюча, то він височайше звелить зробити її родючою, і тоді потом і кровю кріпака угноїться яловий солонець. Земляки мої, мабуть не без причини, не освячують у своїй памяті таких урочищ.

Не міг я довідатися, за яким народнім переказом покійний князь Воронцов назвав у своїх Мошнах звичайну гору Святославовою горою, звідки цей пяний варяг-розбійник нібито любувався на свою ватагу, що своїми розбійницькими човнами збивала піну на святому Дніпрі. На мою думку, це просто фантазія сіятельної голови та більше нічого. Сіятельному анґломанові просто забагнулося прикрасити свій пишний парк вежею на шталт маяка, от він і вигадав народній переказ, пристосувавши його до місцевости, а незграбну свою вежу назвав вежею Святослава. А Михайло Грабовський (не в осуд хай буде сказано) мало-мало не доказав документально, що переказ про Святославову гору — народній.

Капітан наш, спасибі йому, догадався сьогодні, послугуючись повстинами, зробити з своєї ажур-каюти каюту темницю та спорудив у ній чавунну грубку, і я тепер перебуваю буквально в теплих обіймах друга.

От тобі й волзькі комарі, яких я так боявся!

8 [вересня]. Ранок ясний, тихий, морозяний. Лівий берег Волги від самого Царевого Кургану помітно нижчає, і сьогодні вранці я його побачив таким самим, як і перед Самарою: рівним, плескатим, одноманітним. Правий берег, як і досі, понурий, високий і поріс дрібним лісом. Коли б і можна було рисувати, то зовсім нема чого, крім хіба величезної "расшивы", закотвиченої посередині Волги, немов на дзеркалі.

Я сподівався, що казенні, парадні чоботи послужать мені принаймні до Москви, а вони й до Сімбірського не дотягнули; зрадили, прокляті, чи то пак казенні. Іван Никифорович Явленський помітив цей ущербок у моєму дуже нечепурному одязі і запропонував мені свої чоботи із запасових, за що я йому сердечно вдячний. Його чоботи прийшлись мені до ноги, і я тепер хизуюся майже в нових чоботях та ще й на високих закаблуках, що мені не зовсім до вподоби, але дарованому коневі в зуби не заглядають. 

9 [вересня].

 
 Симбирскъ-отъ видишъ,
 А недђлю йдешь.
 Бурлацька приказка.

При сході сонця далеко на положистій височині, що врізується в Волгу, показалося Сімбірське, себто кілька білих цяточок невиразної форми. Вартовий матрос, указуючи мені на білесенькі цяточки, промовив бурлацьку приказку, яку я зараз і записав. Від Сєнґілєя до Сімбірського 50 верстов, і цю віддаль проплили ми не за тиждень, але за десять годин із гаком. "Князь Пожарскій" сьогодні якось особливо поволі посувався наперед. А може це мені так здалося тому, що не сходило з обрію Сімбірське, де мені хотілось побувати засвітла, подивитися на памятник Карамзінові. Сімбірське ж замість того, щоб наблизитись до мене, гай-гай, цілком сховалося за непрозористою завісою, зітканою з дощу і снігу. Цього паскудства було щораз більше, вечір швидко наближався, і я втрачав надію бачити на місці музу історії, що її бачив тілько в глині в майстерні незабутнього Ставассера. Чого я боявся, те й сталося. Ледве коло пятої години "Князь" закотвичився біля якоїсь дощаної пристані. Решта декорацій була закрита дощем із снігом. Не вважаючи на це все, я зважився зійти на берег. Моя рідна черноземна грязюка — по коліна, і ні одного візника. Промочивши в калюжах та в грязюці ноги, я вернувся — не можна сказати, щоб щасливо — на пароплав.

Вдруге проїжжаю повз Сімбірське й удруге не вдається мені бачити памятника двірському історіоґрафові. Уперше в 1847 [році] провіз мене повз Сімбірське фельдєґер. Тоді було не до монументу Карамзіна. Тоді я ледве встиг пообідати в якійсь харчівні або, точніше сказати, в шинку. Мене (як я потім довідався) пильно потребували в Оренбурзі, і тому фельдєґер "неудобозабываемаго" Тормаза не дрімав. Він мене з Пітера на восьму добу приставив до Оренбурґу, замордувавши за всю дорогу тілько одного поштового коня. А тепер, 1857 року, замість поспіху — ніч та ще й з такими препоганими варіяціями, що нерозумно було б і думати про монумент Карамзіна.

З нагоди двадцятиодноліття подружнього життя Катерини Никифорівни Козаченкової ми за сніданком подолали двох велетнів, що звуться пироги, з різними дивовижними начинками, і через цю надзвичайну обставину обідали пізно, рівно в сьомій годині; і рівно в сьомій годині поруч "Князя" закотвичився пароплав "Сусанинъ". Капітана "Сусанина" Якова Осиповича Возніцина сам господар запросив на обід. Тому, що не вдалося бачити Сімбірське та монумент Карамзіна, в мене народився і швидко виріс чудовий проєкт: за обідом напитися; та, на жаль, цей чудовий проєкт удався тілько наполовину.

По обіді зайшли ми до капітанської світлиці (так називають волзькі пловці-матроси капітанську каюту над чардаком) і взялися до чаю. Між іншими цікавими розмовами за чаєм Возніцин сказав, що він, після закриття волзької навіґації, їде до свого маєтку (тверської ґубернії) з нагоди визволення кріпаків. Він, хоч і ліберал, але, як дідич, оповів про цю прекрасну новину без якогобудь задоволення. Помітивши це філантропійне почуття в дідича тверської ґубернії, я вважав за зайве здіймати з дідичем розмову про таку слизьку для нього справу. І, не поділивши захвату, що його збудила ця велика новина, я загорнувся в свій чапан і заснув сном праведного.

У 6-ій годині ввечері приходив до капітана нашого якийсь гер Ренненкампф, аґент компанії фірми "Меркурій", гидка, льокайсько-німецька фізіономія і нічого більше; та між іншим, ця двірська, льокайська фізіономія належить статському совітникові й голові якоїсь "палати", трохи чи не "казенної"!

10 [вересня]. Мій чудовий вчорашній проєкт, що вдався наполовину, сьогодні (і то вже, слава Богу, тілько ввечері) удався й удався до найменших подробиць, з болем голови та іншою такою всячиною. 

11 [вересня][1].

12[вересня]. Погода — препогана. "Князь Пожарскій" і "Сусанинъ" закотвичилися на ніч у Спаському затоні. Це зимівля для пароплавів компанії "Меркурій". Тут побудовані майстерні, кватирі для капітанів, помешкання для майстрів, школа й шинок. Місцевість прекрасна, оточена молодими дубовими гаями; і хоч стоїть холодна погода, в гаях збереглася свіжа зелень і деякі квіти, з яких я назбирав маленьку китицю, і, як справжній Тірсіс-Посошков, підніс її наймилішій баронесі Медем, одній із пасажирок "Князя Пожарскаго", жінці одного з капітанів Меркуріївської компанії. Мила, приваблива жінка.

Ранок ясний, з морозом до 5 ступнів. Коло полудня погода, як і вчора, перемінилась: почав падати дощ із снігом. "Князь Пожарскій" щасливо пройшов Красновидівську переміль і в одинадцятій годині ввечері закотвичився за десять верстов од Казані. 

13 [вересня].

Казань-городокъ -

Москвы уголокъ.

Цю приповідку чув я вперше в 1847 році на поштовій станції в Сімбірській ґубернії, коли мене фельдєґер віз до Оренбурґу. Якийсь годований сімбірський степовик, описуючи моєму поводиреві величну красу міста Казані, закінчив свій опис цією влучною приповідкою. Сьогодні вранці побачив я здалека Казань, і давно почута приповідка сама собою пригадалась, і я її мимоволі повторив. Ледве пароплав закотвичився, вискочив я на берег, примостився за "четвертака" в татарському візочку й подався до міста. Як здалека, так і зблизька, і всередині Казань надзвичайно живо нагадує собою куточок Москви, починаючи від церков і дзвіниць аж до "сайок" і калачів, — скрізь на кожному кроці бачиш вплив білокаменної Москви. Навіть вежа Сумбеки, безсумнівний памятник часів татарських, видалась мені рідною сестрою Сухаревої вежі. Велика вулиця (звичайно, Московська), що веде до Кремлю, скидається на Невський проспект своєю претенсійністю та деревяним бруком. На початку цієї вулиці стоїть будинок університету, оздоблений трьома ґрандіозними іонійськими портиками. Шкода, що перед цією прекрасною будівлею бракує майдану; вона б багато виграла, монумент співця Катерини не лишався б у дворі в мініятюрному садочку, і на нього не дивилася б меланхолійно руда корова.

Намилувавшись, укупі з рудою коровою, монументом сплітача урочистих од та інших мерзенних лестощів, я, проходячи через двір, зустрів студента з добре таки синім підборіддям, а тому й зміркував, що він не новак у тутешній авдиторії. Тому я й запитав його, чи не памятає він Посяди й Андрузького, переведених 1847 року з київського університету до казанського. Він сказав, що не памятає, і порадив мені звернутися до старого сторожа Іґнатєва. Я ввічливо подякував йому за науку, але, не вважаючи за потрібне скористати з цієї милої науки, вийшов на вулицю. Вийшовши на вулицю, я почув глухий туркіт барабану й побачив густу юрбу, що провожала на страту злочинця. Щоб не зустрінути цієї огидливої процесії, я звернув у провулок і побачив серед тих, що бігли дивитись на цю процесію, молоду дівчину з катеринкою за плечима й обірваного хлопчика з тамбурином у руках. Мені стало не сумно, а якось особливо погано, і я знов узяв за "четвертака" татарсьний візочок і вернувся на пароплав.

Вертаючись на пароплав, я побачив праворуч од дороги памятник, поставлений на кістках убитих підчас здобуття Казані царем Іваном Лютим. Ця зрізана піраміда з портиками поставлена нібито на тому місці, де стояло шатро лютого царя. Сумний памятник!

14 [вересня]. Приймаючи новий вантаж, пароплав наш простояв при казанському березі до 11 години ранку. Користуючись цим рідким випадком та, хоч і похмурою, але не мокрою погодою, я вийшов на берег і зробив два нариси: загальний вид Казані та вид на Волгу проти Казані й села Услон. Вертаючись на пароплав, купив я в гарненької перекупки соленого вареного ляща і, прийшовши на пароплав, справив собі справжній плєбейський бенкет. Крім ляща й новопетровської шинки, закінчив я свій бенкет головкою часнику з житнім хлібом і засмердів не тілько капітанську світлицю, але й усього "Князя Пожарскаго". Сопутники мої тікали від мене, як чорт від ладану. Одна тілько мила господиня та предобра її матуся Катерина Никифорівна Козаченкова признали, що часник хоч і смердить, та не так нестерпно, щоб при зустрічі зо мною конче треба було затикати носа; і що більше; щоб довести тим панам, які не люблять часнику, що часник річ не тілько не гидка, але навіть приємна, обіцяли загадати обід з часником і обгодувати гудіїв. Премила Катерина Никифорівна!

Проти міста Свіяжського пройшли ми щасливо Василіївську переміль і зустріли пароплав "Адашевъ", теж Меркуріївської компанії. Він буксирує дві баржі з дровами і одну з них посадив на мілину. "Князь Пожарскій" спробував був стягнути її з мілини, та без успіху, і, пройшовши кілька верстов наперед, закотвичився на ніч, боячись сісти на Вязівській перемілі. Вище гирла Ками Волга стала помітно вужча й мілкіша.

15 [вересня]. Проспав я рівно до девятої години ранку. Треба думати, що це сталось зо мною під глухий гуркіт "Князя Пожарскаго", бо давніше зо мною цього не траплялося, навіть і під нетверезу руку. Це навдивовижу довге спання закінчилося препоганим сном: нібито Дубельт із своїми помічниками Поповим і Нордстремом у свому затишному кабінеті перед запаленим коминком даремне навертав мене на путь істини, загрожував тортурами, та врешті плюнув і назвав мене недолюдком. Ледве встиг він промовити цей милий епітет, як зявився в парадному мундурі капітан Косарєв і зробив мені догану, мало не бючи мене за те, що я спізнився на вправи. Тим і закінчився цей ганебний сон. Мене збудив брязкіт котвиці, а власне ланцюга, що спадав перед Ураківською переміллю.

Користуючись цією недовгою зупинкою і довгою, повільною переправою через цю Ураківську переміль, я нарисував білим і чорним олівцем, досить вдало, портрет Михайла Петровича Комаровського, майбутнього капітана майбутнього пароплаву О. Сапожнікова, — за те, що він подарував мені свої оксамитові теплі чоботи.

У десятій годині ввечері "Князь Пожарскій" закотвичився перед Ґрємячівською переміллю.

За вечерею Ніна Олександрівна наївно розповідала зміст "Дон Жуана" Байрона, що його вона цими днями прочитала у французькому перекладі. І ще миліше й наївніше просила свого чоловіка вчити її анґлійської мови. 

16 [вересня].

 
 СОБАЧІЙ ПИРЪ.
 (Изъ Барбье).
 Когда взошла заря и страшный день багровый,
 Народный день насталъ;
 Когда гудђлъ набатъ и крупный дождь свинцовый
 По улицамъ хлесталъ;
 Когда Парижъ взревђлъ, когда народъ воспрянулъ,
 И малый сталъ великъ;
 Когда въ отвђтъ на гулъ старинныхъ пушекъ грянулъ
 Свободы звучный кликъ!
 Конечно, не было тамъ [видно] ловко сшитыхъ
 Мундировъ нашихъ дней;
 Тамъ дйствовалъ напоръ, лохмотьями прикрытый,
 Запачканныхъ людей,
 Чернь грязною рукой тамъ ружья заряжала,
 И закопченнымъ ртомъ
 Въ пороховомъ дыму тамъ сволочь восклицала:
 "..... мать, умремъ!"
 А эти баловни въ натянутыхъ перчаткахъ
 Съ батистовымъ бђльемъ,
 Женоподобные, въ корсетахъ на подкладкахъ,
 Тамъ были ль подъ ружьемъ?
 Нђтъ! ихъ тамъ не было, когда, все низвергая
 И сквозь картечь стремясь,
 Та чернь великая и сволочь та святая
 Къ безсмертію неслась!
 А тђ господчики, боясь громовъ и блеску
 И слыша грозный ревъ,
 Дрожали гдђ-нибудь вдали за занавђской,
 На корточки присђвъ!
 Ихъ не было въ виду, ихъ не было въ поминђ
 При общей свалкђ тамъ.
 Затђмъ, что, видите ль, свобода не графиня
 И не изъ модныхъ дамъ,
 Которая, неся на истощенномъ ликђ
 Румянъ карминныхъ слой,
 Готова въ обморокъ при первомъ падать крикђ,
 Подъ первою пальбой.
 Свобода — женщина съ упругой, мощной грудью,
 Съ загаромъ на щекђ,
 

17 [вересня]. Учора мені ніщо не вдалося. Вранці почав рисувати портрет . А. Панченка, домового лікаря О. Сапожнікова. Не встиг зробить контурів, як покликали снідати. Після сніданку пішов я до капітанської світлиці з твердим наміром продовжувати початий портрет, коли почало показуватися з-за гори місто Чебоксари. Малесеньке, але мальовниче місто. Церков у ньому буде стільки, скільки й домів, коли не більше. І все старовинної московської архітектури. Для кого й для чого їх збудовано? Для чувашів? Ні, для православія. Головний вузол давньої московської внутрішньої політики — православіє. "Неудобозабываемый" Тормаз з дурного розуму свого хотів затягнути цей ослаблий вузол та й перетягнув: він тепер на одній волосинці держиться.

Коли сховалися від нас мальовничі, брудні Чебоксари, я знов узявся до портрета; але взявся мляво, неохоче, взявся для того, щоб його закінчити і, звичайно, закінчив погано.

Через цю першу невдачу я з досади ліг спати і проспав прекрасний вид села Ілїнського. Увечері, коли "Князь Пожарскій" закотвичився на ніч, і все втихомирилось, я, щоб хоч чимнебудь надолужити дві невдачі, заходився переписувати "Собачій Пиръ", аж ось у світлицю ввійшов О. С[апожніков] з К[ішкіном] та П[анченком], і ненароком відбувся в нас літературний вечір. Капітан наш витягнув із схованки "Полярную Звђзду" 1824 року і прекрасно прочитав нам уривки з поеми "Наливайко", О. Сапожніков — уривки з поеми "Войнаровскій" Потім О[лександер] О[лександрович] запросив нас вечеряти. А тому, що це сталося в дванадцятій годині, то при вечері трапилась іменинниця, а саме бабуся Любов Григорівна Явленська. Поздоровили. Не один і не два, а три рази поздоровили. Потім почали поздоровляти відсутніх іменинниць, і я таки порядно напоздоровлявся.

Не зважаючи на останню вчорашню подію, я сьогодні прокинувся рано і, мов нічого не було, заходився коло свого журналу та, поки братія ще в обіймах Морфея, буду далі переписувати "Собачій Пиръ" до нового перепою.

 
 Съ зажженнымъ фитилемъ, приложеннымь къ орудью
 Въ дымящейся рукђ!
 Свобода — женщина съ широкимъ, гордымъ шагомъ,
 Со взоромъ огневымъ,
 Подь гордо вьющимся по вђтру краснымъ флагомъ,
 Подъ дымомъ боевымъ;
 И голосъ у нея не женственный сопрано:
 Ни жерлъ чугунный рядъ,
 Ни мђдь колоколовъ, ни палка барабана
 Его не заглушатъ!
 Свобода — женщина, но въ сладострастьи щедромъ
 Избранникамъ своимъ вђрна,
 Могучихъ лишь однихъ къ своимъ пріемлетъ нђдрамъ
 Могучая жена.
 Ей нравится плебей, окрђпнувшій въ проклятьяхъ,
 А не гнилая знать,
 И въ свђжей кровію дымящихся объятьяхъ
 Ей любо трепетать.
 Когда-то ярая, какъ бђшеная дђва,
 Явилась вдругъ она,
 Готова дать плодъ отъ дђвственнаго чрева,
 Грядущая жена.
 И гордо вдаль она при кликахъ изступленья
 Свой совершала ходъ,
 И цђлыя пять лђтъ горячкой вожделђнья
 Сжигала свой народъ!
 А послђ кинулась вдругъ къ палкамъ, къ барабану,
 И маркитанткой въ станъ
 Къ двадцатилђтнему явилась капитану:
 "Здорово, капитанъ!"
 Да, — это все она! она съ отрадной рђчью
 Являлась намъ въ стђнахъ,
 Избитыхъ ядрами, испятнанныхъ картечью, —
 Съ улыбкой на устахъ;
 Она! огонь въ глазахъ, въ ланитахъ жизни краска,
 Дыханье горячо,
 Лохмотья, нищета, трехцвђтная повязка
 Чрезъ голое плечо!
 Она! Въ трехдневный срокъ французовъ жребій вынутъ!
 Она! Вђнецъ долой!
 Измята армія, тронъ скомканъ, опрокинутъ
 Кремнемъ изъ мостовой!
 И что же? О позоръ! Парижъ, столь благородный
 Въ кипђньи гнђвныхъ силъ,
 Парижъ, гдђ нђкогда великій вихрь народный
 Власть львиную сломилъ, —
 Парижъ, который весь гробницами уставленъ
 Величій всђхъ временъ!
 Парижъ, гдђ камень стђнъ пальбою продырявленъ,
 Какъ рубище знаменъ!
 Парижъ, отъявленный сынъ хартій, прокламацій,
 Отъ головы до ногъ,
 Обвитый лаврами, апостолъ въ дђлђ націй,
 Народовъ полубогъ,
 Порижъ, что нђкогда, какъ свђтлый куполъ храма
 Всемірнаго, блисталъ,
 Сталъ нынђ скопищемъ нечистоты и срама,
 Помойной ямой сталъ,
 Вертепомъ подлыхъ душъ, мђсть ищущихъ въ лакеи
 Паркетныхъ шаркуновъ,
 Просящихъ нищенски для рабской ихъ ливреи
 Мишурныхъ гапуновъ;
 Бродягъ, которые рвутъ Францію на части,
 И сквозь плавни, толчки,
 Визжа, зубами рвутъ издохшей тронной власти
 Кровавые клочки!
 Такъ вепрь израненный, сраженный смертнымъ боемъ,
 Чуть дышетъ въ злой тоскђ,
 Покрытый язвами, палимый солнца зноемъ,
 Простертый на пескђ;
 Кровавые глаза померкли; обезсиленъ,
 Могучій звђрь поникъ:
 Отверстый зђвъ его шипучей пђной взмыленъ
 И висунутъ языкъ...
 Вдругъ рогъ охотничій пустыннаго простора
 Всю ппощадь огласилъ
 И спущенныхъ собакъ неистовая свора
 Со всђхъ рванулась силъ!
 Завыли жадныя! Послђдній песъ дворовый
 Оскалилъ острый зубъ
 И съ визгомъ кинулся на пиръ ему готовый,
 На неподвижный трупь!
 Борзые, гончіе, лягавые, бульдоги:
 "Пойдемъ!" — и всђ пошли:
 "Нђтъ вепря короля! Возвеселитесь, боги!
 Собаки - короли!
 Пойдемъ! Свободны мы! Насъ не удержатъ сђтью,
 Веревкой не скрутятъ!
 Суровый сторожъ насъ не пріударитъ плетью,
 Не крикнетъ: песъ, назадъ!
 За тђ щелчки, толчки хоть мертвому отплатимъ!
 Коль не въ кровавый сокъ
 Запустимъ морду мы, такъ падали ухватимъ
 Хоть нищенскій кусокъ!
 Пойдемъ!" И начали изъ всей собачьей злости
 Трудиться, что есть силъ;
 Тотъ песъ щетины клокъ, а тотъ кровавой кости
 Обрђзокъ ухватилъ,
 И радъ бђжать домой, вертя хвостомъ мохнатымъ,
 Чадолюбивый песъ
 Ревнивой сукђ въ даръ и въ кормъ своимъ щенятамъ
 Хоть что-нибудь принесъ.
 И бросивъ изъ своей окровавленной пасти
 Добычу, говоритъ:
 "Вотъ ђшьте! Эта кость — урывокъ царской власти!
 Пируйте: вепрь убитъ!".
 Бенедиктовъ.
 

18 [вересня]. Учора святкували іменини премилої бабусі Любови Григорівни Явленської. Сьогодні святкуємо народини її премилого внука О. О. Сапожнікова. А поки ще сніданок не загрожує, то я по-вчорашньому скористуюся безтурботним ранком і перепишу ще одного вірша з заповідного портфелю нашого предоброго капітана.

 РУССКОМУ НАРОДУ.
  1854 года.
 — "Меня поставилъ Богъ надъ русскою землею," —
 Сказалъ намъ русскій царь:
 — "Во имя Божіе склонитесь прадо мною,
 Мой тронъ — его алтарь!
 Для русскихъ не нужны заботы гражданина,
 Я думаю за васъ!
 Усните. Сторожитъ глазъ царскій властелина
 Россію всякий часъ.
 Мой умъ васъ сторожитъ отъ чуждыхъ нападеній,
 Отъ внутренняго зла.
 Пусть ваша жизнь течетъ вдали заботъ въ смиреньи,
 Спокойна и свтла!
 Совђты не нужны помазаннику Бога:
 Мнђ Богъ даетъ совђтъ.
 [Народъ идетъ за мной невидимой дорогой,
 Одинъ я вижу свђтъ].
 Гордитесь, русскіе, быть царскими рабами,
 Законъ вашъ — мысль моя!
 Отечество вамъ — флагъ надъ гордыми дворцами,
 Россія — это я".
 Мы долго вђрили: въ грязи восточной лђни
 И мелкой суеты
 Покорно цаловалъ рядъ русскихъ поколђній
 Прахъ царственной пяты.
 Бездђйствіе ума надъ нами тяготђло.
 За грудами бумагъ,
 За перепискою мы забывали дђло;
 Въ присутственныхъ мђстахъ
 Въ защиту воровства, въ защиту нерадђнья
 Мы ставили законъ;
 Подъ буквою скрывались преступленья,
 Но пунктъ былъ соблюденъ;
 Своимъ директорамъ, министрамъ мы служили,
 Россію позабывъ,
 Предъ ними ползали, чиновъ у нихъ просили,
 Крестовъ наперерывъ;
 И стало воровство намъ дђломъ обыденнымъ,
 Кто могъ схватить — тотъ бралъ,
 И тотъ межъ нами былъ всђхъ болђе почтенный,
 Кто болђе укралъ.
 Разводъ опредђлялъ познанье генерала,
 Глупъ онъ, [или] уменъ,
 Церемоніальный маршъ и выправка рђшала,
 Чего достоинъ онъ.
 Бригадный командиръ быль лучшій губернаторъ,
 [Искуснђйшій стратегъ,]
 Отличный инженеръ, правдивђйшій сенаторъ,
 Честнђйшій человђкъ.
 Начальникъ низшій, права не признавая,
 Былъ деспотъ, полубогъ;
 Безсмысленный сатрапъ былъ царскій бичъ для края,
 Губилъ, вредилъ, гдђ могъ.
 Сталъ конюхъ цензоромъ, шутъ царскій адмираломъ,
 Клейнмихель графомъ сталъ!
 Россія отдана въ аренду обираламъ...
 Что жъ русскій? Русскій спалъ...
 Кряхтя, несъ мужичокъ, какъ прежде, господину
 Прадђдовскій оброкъ;
 Кряхтя, помђщикъ несъ вторую половину
 Имђнія въ залогъ.
 Кряхтя, попрежнему дань русскіе платили
 Подъячимъ и властямъ,
 Качали головой, шептались, говорили,
 Что зто стыдъ и срамъ,
 Что правды нђтъ въ судђ, что тратятъ милліоны,
 — Россіи кровь и потъ —
 На путешествія, кіоски, павильоны,
 Что плохо все идетъ.
 Потомъ за ералашъ садились по полтинђ,
 Косясь по сторонамъ;
 Рашели хлопали, бранили Фреццолини,
 Лорнировали дамъ
 И низко кланялись продажному вельможђ
 [И грызлись за чины,
 И спали, жизнь свою заботой не тревожа,]
 Отечества сыны!
 Иль удалялись въ глушь прадђдовскихъ имђній
 Въ бездђйствіи жирђть,
 Мечтать о пирогђ, бесђдовать о сђнђ,
 Животнымъ умереть.
 А если кто-нибудь средь общей летаргіи,
 Мечтою увлеченъ,
 Ихъ призывалъ на брань за правду и Россію,
 Какъ былъ бђднякъ смђшонъ!
 Какъ ловко надъ его безумьемъ издђвался
 Чиновный фарисей,
 Какъ быстро отъ него, блђднђя, отрекался
 Вчерашній кругъ друзей!
 И подъ анафемой абщественнаго мнђнья,
 Средь смрада рудниковъ
 Онъ узнавалъ, что грђхъ прервать оцђпенђнье,
 Тяжелый сонъ рабовъ;
 И онъ былъ позабытъ; порой лишь о безумцђ
 Шептали здђсь и тамъ:
 "Быть можетъ, онъ и правъ... да, жалко вольнодумца,
 Но что за дђло намъ?".
 

Спасибі Іванові Никифоровичу Явленському за те, що він одмовився від сніданку й допоміг мені скінчити чудову прелюдію до чудового вірша, який я, коли Бог поможе, перепишу завтра. 

19 [вересня].

Не хвалися, идучи на рать,

А хвалися, идучи съ рати.

Учора ввечері подорожники й подорожниці заграли по останній пульці преферансу в кают-компанії "Князя Пожарскаго". Розрахувалися й розплатилися до шага за всі пульки, заграні підчас рейсу, себто від 22 серпня. Покінчивши цю справу, сіли за вечерю, зготовлену з останньої провізії. Повечеряли, звичайно, востаннє в кают-компанії. Випили останній херес, мадеру і, здається, шампанське. Склали проєкт завтрішнього обіду в Нижному Новгороді й розійшлися спати. Добре! На світанку "Князь Пожарскій" підняв котвицю, свиснув, пирснув і весело залопотів своїми величезними колесами. Добре! Береги швидко змінюють свої контури. Пролітаємо ми повз мальовничо положене село Зімєнку дідича Дадянова, що вславилось такою подією: минулого літа, коли достигло жито і пшениця, мужиків вигнали жати, а вони, щоб одразу спекатись панщини, підпалили збіжжя з усіх боків під сприятливий вітер. Шкода, що ярина не поспіла, а то б і з нею заразом покінчили. Радісна подія! Так ось летимо ми щодуху повз те славне село, аж гульк! ліве колесо перестало вертітись, і "Князь Пожарскій" дельфін обернувся в черепаху. "Що сталось?" — загомоніли всі нараз. "Шатун тріснув!" — гукнув у відповідь самотній голос машиніста. Я зміркував, що перед вечором ми не будемо в Нижньому Новгороді, чи то пак до вечора не будемо обідати. Зміркувавши таке, я пішов до капітанської світлиці, випив добру шклянку цитринівки, закусив решткою новопетровської шинки, взяв якусь ґазету, ліг та й заснув собі з Богом. Прокидаюсь, а наш "Князь Пожарскій" стоїть собі, теж із Богом, на Телячому Броді. Собачий Брід якось переліз, а Телячий не під силу було. Що робити? "Павзитися", себто перевантажуватись. Павза ця тягнеться й досі, себто до першої години вночі. А подорожники й подорожниці розважаються на тще серце в розгардіяша, дожидаючи нижнєгородського обіду.

20 [вересня]. Павза протяглася за північ. На світанку "Князь Пожарскій" підняв котвицю, і, як підстрілений орел, залопотів своїм одиноким колесом. Зійшло сонце й освітило чарівні околиці Нижнього Новгороду. Я хотів був хоч щонебудь нарисувати, але, на жаль, дрижання чардака при одному колесі ще чутніше, а сірі, вогкі хмарки не забарилися закрити животворче світило й заслонити живу декорацію прозорим сірим туманом. Декорація від туману стала ще чарівніша, але рисувати її було цілком неможливо: "тучки небесныя, вчныя странницы", пустили з себе таке паскудство, що я сховався до капітанської світлиці і взявся за свої чували (торби).

В одинадцятій годині ранку "Князь Пожарскій" закотвичився проти Нижнього Новгороду. Хмарки розійшлися, і сонечко привітно освітило місто і його чудові околиці. Я вийшов на берег і без допомоги візника піднявся на гору повз церкву св. Юрія — красуню XVII століття. Зайшов у ґімназію до Бобржецького, колишнього студента київського університету; не заставши його вдома, пішов до Кремлю. Новий собор — гидка будівля. Це величезна квадратова ступа з пятьма короткими товкачами. Невже це діло рук Костянтина Тона? Трудно повірити. Скоріше це твір самого "неудобозабываемаго" Тормаза. Далі: дар вдячного потомства громадянинові Мінінові і кн. Пожарському, — копійчаний дар, що вкриває неславою невдячне потомство! Втішно, що цей шеляговий обеліск уже переломився.

Із Кремлю зайшов я знов до Бобржецького і знов не застав його вдома. З ґімназії пішов я шукати на Покровській вулиці дому Свєрчкова — помешкання О. О. Сапожнікова. Знайшов. І ледве встиг привітати з тимчасовим новосіллям господиню, господаря і взагалі сопутниць та сопутників, аж ось приходить Микола Олександрович Брилкін (головний керівник компанії пароплавства "Меркурій") і нишком од інших каже спочатку господареві, а потім мені, що він має особливий наказ поліціймейстра повідомити його про мій приїзд до міста. Я хоч і бита голова, але така несподіванка мене збентежила. Поснідавши абияк, я подався на пароплав, подякував моєму доброму приятелеві капітанові за його послуги, взяв свій пашпорт і передав його разом із речами М. О. Брилкінові. Трохи заспокоївшись, я втретє пішов до Бобржецького, і на цей раз дім його зустрів мене широко простягненими обіймами. У восьмій годині ввечері я пішов до М. О. Брилкіна, провів у нього години зо дві в дружній розмові, взяв у нього для прочитання "Голосъ изъ Россіи", лондонське видання, і пішов до Павла Абрамовича Овсянникова, на мою тимчасову кватирю.

21 [вересня]. Мої нові добрі друзі М. О. Брилкін та П. А. Овсянников порадили мені прикинутись хворим, щоб уникнути мандрівки (та ще хто зна, чи не етапом) до Оренбурґу по наказ про звільнення. Я зміркував, що не гріх лицемірством перемогти підлість, і прикинувся хворим. До першої години лежав, читав "Голосъ изъ Россіи" і дожидав лікаря та поліціймейстра. А в першій годині махнув рукою й пішов до Сапожнікових. По обіді відпровадив моїх добрих, милих сопутників і сопутниць до поштової контори й попрощався з ними. Вони поштовими каретами поїхали до Москви. Коли ж я з вами побачусь, наймиліші люди? Просив Комаровського та Явленського цілувати в Москві мого старого друга М. С. Щепкина, а Сапожнікова просив цілувати в Петербурзі мою святу заступницю графиню Н. І. Толстую. От тобі й Москва! От тобі й Петербурґ! і театр, і Академія, і Ермітаж, і солодкі, дружні обійми земляків, друзів моїх Лазаревського та Гулака-Артемовського! Прокляття вам, корпусні та інші командири, мої мучителі безкарні! Гидко! Не по-людському, мерзенно гидко!

У сьомій годині ввечері завітав я до М. О. Брилкіна. Зустрів у нього Овсянникова та Кішкіна і дружньою, щирою розмовою заглушив зойк так несподівано, так паскудно, підло зраненого серця. Коли б не ці добрі люди, мені довелося б тепер сидіти за ґратами та чекати наказу про звільнення або просто кинутися в обійми красуні-Волги. Останнє, здається, було б легше.

22 [вересня]. Сьогодні, як і вчора, погода препогана: сльота й паскудство. На вулицю вийти нема змоги. З-за кремлівського муру собор показує бридкі товкачі з банями на шталт ріпи; з мого помешкання нічого більше не видко. Нудно! Лікаря і поліціймейстра чекав, як і вчора і, не дочекавшись, пішов до М. О. Брилкіна на обід. По обіді, як і перед обідом, лежав і читав "Богдана Хмельницького" Костомарова. Чудова книга! вона вповні змальовує цього ґеніяльного бунтаря. Корисна, повчальна книга! Історична література сильно пішла наперед за останнє десятиліття. Вона освітила подробиці, закопчені димом ладану, що ним кадять перед порфірородними божками.

23 [вересня]. Погода безперестанку паскудна; я безперестанку лежу та читаю Зиновія Богдана. Чудова, сучасна книга! Знечевя нарисував сьогодні портрет В. В. Кішкіна — досить добре. Обідав, як звичайно, у М. О. Брилкіна і, як звичайно, по обіді читав та спав.

24 [вересня]. М. О. Брилкін їздив до Балахни з містером Стремом, американським інженером, оглянути пароплав і баржі, що там будуються для компанії "Меркурій". Знечевя і я напросився їм у сопутники. Чепурний, новенький пароплав "Лоцманъ" в полудень підняв котвицю й поніс нас угору Волгою. По всяких зупинках у пятій годині вечора ми нарешті спинились біля Балахни. Ледве встиг видряпатися на купу колод та глянути на цю родительку численних мальовничих "расшивъ", інспекція скінчилась, і я пішов до "Лоцмана".

З оповідань я довідався, що Балахна одна з головних корабелень на берегах Волги, — те саме, що на Оці Дєдново, де голяндські майстри будували перший російський корабель "Орелъ". У десятій годині вернулися до Нижнього, пообідали, чи пак повечеряли, та розійшлися спати.

25 [вересня]. Ранок був хоч і похмурий, але принаймні без вітру й дощу. Скориставшись цією безбарвною погодою, я з ґаночка моєї кватирі зрисував верх церкви св. Юрія. Хоч щось, та робив.

26 [вересня]. Знов дощ, знов сльота. Справді безвихідне становище. Старовинні нижнєгородські церкви мене просто зачарували. Вони такі милі, так гармонійно мережані, а гидка погода не дає мені їх рисувати. Одначе, я сьогодні обдурив уперту погоду. Рано вранці пішов до трахтиру, загадав собі чаю й нарисував з вікна Благовіщенський собор. Найстаріша в Нижньому церква. Треба буде довідатись про час її збудування. Але від кого? До пяних, патлатих ... не хочеться мені звертатись; а більше — нема до кого. Нижній Новгород — з кожного погляду цікаве місто, та не має дрюкованого провідника. Дико! по-татарському дико!

27 [вересня]. Проходячи повз церкву святого Юрія та побачивши, що двері церкви відчинені, я ввійшов до притвору і, жахнувшись, спинився. Мене вразила якась бридка потвора, нарисована на трьохаршинній круглій дошці. Спочатку я подумав, що це індійський Ману або Вішну заблукав до християнської божниці поласувати ладаном та оливою. Я хотів увійти до самої церкви, коли двері розчинилися, і вийшла пишно й чепуристо вбрана, вже не цілком свіжа пані і, обернувшись до намальованої потвори, тричі побожно й кокетно перехристилась і вийшла. Лицемірка! Ідолопоклонниця! І напевне повія. Та хіба вона одна? Мільйони на неї схожих, безглуздих, з покаліченою душею ідолопоклонниць. Де ж християнки? Де християни? Де безплотна ідея добра й чистоти? ... Мені не стало духу перехриститися й увійти до церкви; з притвору я вийшов на вулицю, і очам моїм показалася на темному тлі широкої луки блискуча, ґраціозно-звивчаста красуня-Волга. Я вільно зідхнув, мимоволі перехристився та пішов додому.

28 [вересня]. Нарисував портрет мамзель Анхен Шауббе, ґувернантки Брилкінів; це дуже мила молода німочка, жива, наївна, справжній хлопчик у спідничці.

Прочитав комедію Островського "Доходное мђсто". Не сподобалась. Багато зайвого, що нічого не висловлює. І взагалі — незграбно; особливо ненатуральні жінки. Незабаром її будуть виставляти на тутешній сцені. Треба буде подивитись.

Надвечір кликала мене чогось поліція, але я не пішов.

29 [вересня]. Сонце сьогодні зійшло ясно, весело. Я пішов до Кремлю й почав рисувати соборну дзвіницю, але руки так змерзли, заклякли, що я ледве міг зробити загальний контур. Користуючись усмішкою осіннього дня, я після сніданку пішов до Печерського манастиря з наміром нарисувати цю мальовничу оселю. Вибрав пункт. Приліг відпочити і задрімав під теплим, пестливим промінням сонця та так міцно задрімав, що прокинувся вже перед заходом сонця. Вертаючись додому повз Ґеорґіївський публічний сад, я завернув у сад і зустрів багато публіки, що там прохожувалась, — обох статей і всякого віку. Серед жінок, як на вибір, не зустрів ні одної не те що красуні чи гарненької, а навіть і такої собі не зустрів. Погані та, здається, здебільшого старі панни. Бідні старі панни!

30 [вересня]. Дожидаючи непроханого гостя — п. поліціймейстра, я запропонував сеанс моєму доброму господареві Павлові Абрамовичу Овсянникову. Портрет був закінчений до другої години досить вдало, а п. Лапа (так він прозивається) до нас не завітав. Погода чудова. Я вийшов на бульвар. Серед іншої публіки я зустрів на бульварі дітей — три дівчинки та хлопчика. Гарнесенькі і жваві діти. Їх одяг здався мені і дивний, і мізерний. На дівчатках були якісь коротесенькі легенькі діряві мантильхи дворянсько-німецького крою, рученята голі, ноги майже босі. На хлопчику вовняний сірий бриль з пером, така сама, що й на дівчатках, мантилька, а черевики ще гірші. Взагалі вони мені здались подібні до трупи дітей-комедіянтів. Я дійшов з ними до цукерні, купив їм за коповика солодких пиріжків і познайомився. Зовуть їх: Катя (найжвавіша), Надя й Дуня, а хлопчика — Саня. Вони — діти якогось Арбєнєва, театрольного музики. Отже, я не дуже помилився. Прощаючись, вони запросили мене до себе в гостину, і я, звичайно, обіцяв прийти.

Розпрощавшись із дітьми, я згадав Олексія Панфиловича Панова, кріпака-Паґаніні з "Князя Пожарскаго". Він зимує в Нижньому і мешкає десь напроти архиєрейського дому. З Ґеорґіївського набережжя пішов я до архиєрейського дому, щоб знайти помешкання й одвідати мого улюбленого віртуоза. Одначе, помешкання віртуоза я не знайшов, а по дорозі зайшов до архиєрейського саду. Це — здебільшого липовий, огорожений деревяним парканом гай, а серед нього пишається величезний трьохповерховий будинок, наче казарма (архиєрейська "келія"). Недалеко від будинку між деревами — альтанка з дзвонами, а на другому боці також між деревами — чотири вулики, оздоблені, як надмогильні памятники. Скрізь — пусто й сумно; фізична гниль і моральний застій відбивається на всьому. Гидко! Прийшовши додому, я на сон грядущий прочитав "Разсказъ маркера" графа Толстого. Фальшована простота цього оповідання надто очевидна. 

ЖОВТЕНЬ 1857 

1 жовтня. Грязюка, туман, сльота та всяке атмосферичне паскудство, а тому я запропонував сеанс п. Ґрассові, шваґрові М. О. Брилкіна. Сеанс перервав на половині прихід п. Лапи та п. Гартвіґа. Перший — бравий і ввічливий ґвардійський полковник та поліціймейстер. Другий не бравий, але не менше ввічливий поліційний лікар. Обидва — поляки або литвини і обидва не говорять по-польському. Гартвіґ, спасибі йому, без жадної формальности визнав мене за хворого на якусь затяжну хворобу, а послужливий п. Лапа підтвердив правдивість цієї вигаданої хвороби, і після взаємних не-церемоній ми розпрощались. Міркую собі, що завдяки цій чемній візиті мій поворот до Оренбурґу — річ сумнівна.

Від сьогоднішнього дня починаються тут вистави, і після обіду М. О. Брилкін запросив мене до своєї ложі. Виставляли народню сентиментально-патріотичну драму Потєхіна "Судъ людской — не Божій". Драма — дрантя та ще й з подробицями. П. Мочалова, хоч і в убогій та штучній ролі, мені подобалась. У неї рухи справжньої артистки. П. Клімовський — солодко-нудний, як і його роля. Водевіль "Коломенскій нахлђбникъ" — водевіль ярмарковий, та виконаний був відповідно до його призначення. Маленька оркестра грала в антрактах кілька номерів із "Дон Жуана" Моцарта прекрасно, мабуть тому, що цей чарівний твір тяжко заграти не прекрасно. Заля театру — невеличка, але оздоблена просто і з смаком. Публіка, особливо жіноча, дуже неблискуча й нечисленна.

2 [жовтня]. Ранок ясний, тихий, з морозом. Треба було сьогодні закінчити початий вчора портрет п. Ґрасса, і я взявся до праці, бажаючи скоріше скінчити та піти до Печерського манастиря й нарисувати його. Та ба! манастир цей мені не вдається. Скінчивши портрет, я несподівано, але нелицемірно поснідав, приліг на хвилинку спочити і проспав аж до самої другої години. Непрощенне свинство! Ледве встиг я прокинутись, увійшов М. О. Брилкін і запропонував мені піти з ним на бульвар — пройтись перед обідом. На бульварі зустріли ми якогось пана Якобі. М. О. представив мене цьому панові Якобі. Він запросив нас до себе на обід, і ми не відмовились. П. Якобі — один із нижнєгородських аристократів, дуже привітний і досить ущипливий ліберал, та ще й прихильник малярства. Він показав мені свій альбом, нічим особливо не прикметний, та зле освітлену картину, — картину великої вартости: на ній намальований якийсь молодий святий, що молиться; вираз обличчя — прекрасний. Господар запевняє, що ця дорогоцінність — пензля Ґверчіно, а на мою думку, вона більше подібна до доброї копії з Доменікіно Цампієрі. Але я не висловив господареві своєї думки, знаючи з досвіду, як тяжко перечити знавцям малярства. На прощанні він узяв од нас слово бути завтра ввечері в клубі на виборах старшини, де обіцяв познайомити мене з своїми товаришами й почастувати музикою. Я не ухиляюсь ні від музики, ні від знайомства, особливо від знайомства. Мені конче потрібна робота за гроші, а як ні, то я буду змушений знов звернутися за святими фінансами до мого щирого М. Лазаревського. Спробую, чи не пощастить уникнути цієї необхідности.

3 [жовтня]. Росіяни, між ними й нижнєгородці, чимало позичили від европейців, і між іншим слово "клуб". Та це слово цілком не до лиця росіянинові. Їм би краще запозичити таке слово (а воно, мабуть, існує в китайській мові) у китайців та японців, якщо вони відкинули своє рідне слово "посидђлки", що надзвичайно правдиво зображує російські дворянські сходини. В европейців клуб має важливе політичне значення, а в російських дворян це навіть і не громадські сходини, а просто "посидђлки" Вони збираються посидіти за ломберними столами, помовчати, попоїсти, випити, а як трапиться нагода, то й по пиках один одного мазнути.

Після вибору старшин наймиліший п. Якобі представив мене своїм товаришам, між іншим і ґенералові Веймарнові і п. Кудлаєві (поліціймейстер № 2). Ґенерал Веймарн цікавий тим, що він не подібний до російського ґенерала, а подібний взагалі до прекрасної простої людини. А п. Кудлай, як і його товариш Лапа, крім того, що не подібний до поліціймейстра, ще заслуговує уваги тим, що він приятель і далекий родич мого незабутнього друга й товариша, покійного Петра Степановича Петровського. Багато, багато збудив він у моїм серці своїми живими спогадами про прекрасні минулі дні. Ми з ним до того захопились минулим, що не помітили, як справжні "посидђлки" скінчились. Наприкінці врадили ми писати до брата покійного мого друга, до Павла Степановича Петровського, щоб він, "отложа всякоє попеченіє", відвідав нас у Нижньому Новгороді та, коли можна, захопив із собою і мого щирого Михайла Лазаревського.

4 [жовтня][2]. До дванадцятої години я поводився добре. Не закінчивши портрета Аделаїди Олексіївни Брилкіної, я попросив у Миколи Олександровича Брилкіна повозу, щоб поробити ........[3] візити. Довелося вдома за допомогою Павла Абрамовича Овсянникова прибратися, як першої марки чепурунові. Почав свою візитацію з п. Веймарна. П. Веймарн на перший раз видався мені вдома людиною акуратною, але не чванливою. Зняли розмову про те, що в нас, у Росії, шляхи більш ніж паскудні; наприклад, 1843 року в Чернігові на базарі продавали борошно по 20 коп. сріблом за пуд, а в містечку Гомелі те саме борошно продавали по карбованцю сріблом за пуд. Побалакавши про шляхи, ми злегка торкнулися й військового стану: він, мовляв, — зовсім гидкий, що, безперечно, не викликає найменшого сумніву. Скріпивши наші взаємні чемності такою гадкою про військовий стан, я попрощався з п. ґенералом і поїхав до лікаря Гартвіґа.

5 [жовтня]. Михайло — добрий слуга, але на секретаря не надається, — мало письменний. Я хотів, за прикладом Юлія Цезаря, і працювати, себто рисувати, і диктувати; але мені не вдалось ні те, ні друге. За двома зайцями погонишся — ані одного не впіймаєш. Приповідка дуже слушна. Не знаю, чи вмів Юлій Цезар рисувати, але диктувати листи, кажуть, міг він зразу про пять цілком різних предметів, та в те я майже не вірю. Та й не про те мова, а про те, що в мене й сьогодні ще тремтить десниця від позавчорашнього "глумленія пянственного", і я вчора тілько вдавав, нібито рисую, та де там! фону не міг конопатити. Так тілько, абито.

Спинились ми на тому, як я приїхав до лікаря Гартвіґа.

6 [жовтня]. Учора ледве встиг я вмочити перо в чорнило, щоб описати свою візиту в лікаря Гартвіґа та перейти до нецеремонлиної візити в п. Кудлая, як двері з грюком одчинились, і до хати ввійшов сам Кудлай. Звичайно, я відклав умочене в чорнило перо, в сподніх зустрів дорогого світського гостя, і ми після поцілунків зняли спочатку звичайну пусту балачку, а потім перейшли до споминів про Пітер, про покійного Петровського й про великого Брюлова. Спомини наші перервав слуга, що прибув од М. О. Брилкіна з запрошенням на обід. Я відпровадив свого гостя, одягнувся й пішов до М. О. обідати. Після обіду пустунка мамзель Анхен Шауббе запропонувала піти з нею до театру. Я залюбки прийняв її запрошення й удруге слухав музику Моцарта з "Дон Жуана" та вперше бачив драму Коцебу "Сынъ любви", про існування якої я тілько чув. Драма, як твір Коцебу, моїй жвавій сопутниці дуже подобалась, а мені (моїй дамі на жах) теж подобалась, але не зовсім, за що я одержав із усміхнених уст ентузіястичної німкені прізвище варвара-неотеси, нездібного співчувати нічому прекрасному та моральному. Ролю Амалії, доньки барона, виконувала артистка московського театру, пані Васілєва, — натурально й благородно, а решта, крім п. Платонова (роля барона), по-ярмарковому. Після драми йшла "Путаница", на думку тутешніх людей — добре, а на мою думку — теж по-ярмарковому. Вистава скінчилась у першій годині, на втіху публіці взагалі та моїй сопутниці зокрема.

7 [жовтня]. Мороз скував, нарешті, непролазне болото. Це добре. Погано тілько те, що, як він усталиться, то позбавить мене змоги нарисувати тутешні старовинні церкви, що мені так сподобались. Уже не через сльоту, а через передчасного гостя — мороз, я сидів удома. Написав Михайлові Лазаревському про притчу, що скоїлася зо мною в Нижньому Новгороді, та просив вислати мені скількись грошей, бо я на тутешню публіку не дуже надіюсь.

8 [жовтня]. Користуючись гарною погодою, я добре поснідав та й пішов на прохід. Обійшовши двічі Кремль і намилувавшись, як лис виноградом, околичними краєвидами та гостроверхими старовинними дзвіницями, зайшов до свого постачальника книжок, до милого Костянтина Антоновича Шрейдерса, колишнього студента київського університету та в деякій мірі земляка мого. Зустрів у нього якогось барона Торнау, полковника ґенерального штабу, людину ліберальну, прекрасного й невтомного розмовника. Підчас останньої війни був він військовим аґентом при російському посольстві у Відні, — отже він має про що розповідати. Шкода, що розмова з ним тяглася не більш, як півгодини: він тут проїздом та, крім цього, поспішав на обід до ґубернатора.

Барон Торнау, між іншим, рекомендував мені на всякий випадок свого близького приятеля, відомого мандрівника гора Петровича Ковалевського, теперішнього начальника азіятського департаменту. Цього чоловіка, як запевняв барон, любить цар, а тому він багато може.

9 [жовтня]. Сьогодні вранці премилий М. О. Брилкін приніс мені давно очікуване "Краткое историческое описаніе Нижняго Новгорода", складене якимсь М. Храмцовським. Але тому, що сьогодні погода досить добра, я, відклавши цю цікаву книжку до вечора, пішов до Печерського манастиря. Накидавши абияк вид манастиря, я з закляклими руками прибіг додому. Поснідав, попогрівся і взявся за книгу. Книга — добра і досить добре ознайомлює з історією краю та міста. Шкода, що п. Храмцовський про архітектурні памятники та й взагалі про памятники старовини оповідає надто ощадно. Ала й за те спасибі. Печерський манастир, що я його сьогодні рисував, збудований за царя Федора Івановича в 1597 р. замість зруйнованого давнього манастиря, заснованого архімандритом Діонісієм.

10 [жовтня]. Сьогодні погода не сприяла моєму доброму намірові рисувати Архангельський собор у Кремлі, і я запропонував сеанс М. О. Брилкінові та нарисував його портрет.

11 [жовтня]. А сьогодні, лиха прикупивши, пішов уранці рисувати Архангельський собор; змерз до сліз і нічого б не зробив, коли б не трапився мені на очі ґенерал Веймарн, командир учбового карабінерного полку і, звичайно, головний господар у казармах, під якими я розташувався рисувати. Я розповів йому про своє лихо, і він ласкаво дозволив мені поміститися коло якого схочу вікна в казармах, що я, подякувавши, і зробив. Попрацювавши, я пішов обідати до М. К. Якобі. Замість десерту він почастував мене брошурою Іскандера, другого лондонського видання: "Крещеная собственность". Сердечне, щире людське слово! Нехай осінить тебе світло правди й сила істинного Бога, апостоле наш, наш самотній вигнанче!

12 [жовтня]. Скінчив початий учора рисунок Архангельського собору. Ориґінальна, гарна й найдавніша, прекрасно збережена будівля в Нижньому Новгороді. Собор цей збудовано за часів великого князя нижнєгородського Юрія Всеволодовича в 1227 році.

13 [жовтня]. Рисував олівцем портрет Анни Миколаївни Попової, що має тут славу першорядної красуні. Вона, справді, гарна і ще молода жінка, та, на жаль, трохи простакувата. Може це й на краще. Перший портрет рисую за гроші — за 25 карбованців. Побачимо, що далі буде. Не погано було б, коли б таких щедрих красунь було більше в Нижньому, — хоч би на кравця заробив.

Після сеансу пішов обідати до М. К. Якобі, а по обіді пішов до театру. Спектакль був хоч куди. Васілєва, особливо ж Піунова, були натуральні та ґраціозні. Легка, жартівлива роля їй до лиця та й на її літа. Увертюру з "Вільгельма Телля" виконали прекрасно. Словом, — вистава була блискуча.

Які то тепер вистави в Пітері в Великому театрі? Хоч би одним оком глянути, одним ухом послухати!

14 [жовтня]. На велику втіху красуні та її благовірного сожителя, особливо ж на свою особисту втіху сьогодні я портрет закінчив, віддав і весело провів вечір з моїм милим капітаном В. В. Кішкіном. Цими днями він їде до Петербурґу. Коли ж я поїду до Петербурґу? Препогане становище. Мало чим краще, як у Новопетровській кріпості.

15 [жовтня]. На вітрі й морозі нарисував дві вежі без назви, частину кремлівської стіни й вид Заоччя. В цілому вийшов добрий рисунок. Я поспішаюсь зробити більше ескізів, щоб була хоч яканебудь робота на випадок, коли доведеться мені тут зимувати. Обідав у М. К. Якобі. Першу частину вечора провів у Брилкінів, а другу — з Овсянниковим у клубі за "Пчелой" і пляшкою елю. В клубі познайомився з якимсь п. Варєнцовим. Це інспектор шляхетського інституту при тутешній ґімназії й університетський товариш М. І. Костомарова. Від нього я довідався, що Костомарів ще не вернувся з закордону до Саратова і що Куліш видав другий том "Записокъ о Южной Руси".

16 [жовтня]. Знечевя зайшов я сьогодні до Варєнцова. Розбалакались, звичайно, про Костомарова, і він повідомив мене, за вістками, одержаними з Москви, що нібито в Москві серед молоді ходить лист Костомарова, адресований на імя царя. Лист повний усякої правди та взагалі ширший і розумніший за лист Герцена, адресований цій самій особі. Лист Костомарова ніби написаний із Лондону. Коли це правда, то напевне можна сказати, що М[икола] І[ванович] сопричислений буде до собору наших закордонних апостолів. Благослови його, Господи, на цій великій путі!

Від Варєнцова зайшов я до нового знайомого, такого собі Петра Петровича Ґоліховського, милої, привітної людини. Він тут проїздом із Пітера до катеринбурґу. Він представив мене своїй ефектовній красуні-дружині. Це імпозантна брюнетка, родом молдованка, і такої жагуче-пристрасно елєктризуючої вроди, якої я ще з роду не зустрічав. Напрочуд огниста жінка! П. П. Ґоліховський, між іншим, повідомив мене, що в Парижі повстав російський журнал під назвою "Посредникъ". Редактор Сазонов. Головна мета журналу — бути посередником між лондонськими періодичними виданнями Іскандера та російським урядом, а також виявляти підлоти "Пчелы", "Le Nord" і взагалі паскудні вчинки уряду. Прекрасний намір. Шкода, що це не в Брюсселі або не в Женеві. В Парижі якраз коронований Картуш по-дружньому уколошкає цю новонарожену дитину святої правди.

Від красуні Ґоліховської я зайшов до красуні Попової та й зостався в неї на обіді. Але цій красуні далеко до молдованки. Вона здалась мені солодкою, мякою, розкішною, але далеко не такою повною життя красунею, як палка, огниста молдованка.

По обіді в Попових я зайшов до М. К. Якобі і познайомився у нього з якимсь сімбірським паном Кіндяковим, родичем Тімашева, теперішнього начальника штабу корпусу жандармів. Тому що Кіндяков їде до Петербурґу, я просив його довідатися від свого родича, чи довго ще протягнеться моє вигнання і чи можу я колинебудь сподіватися повної свободи?

У Якобі ж таки я зустрівся й благоговійно познайомився з декабристом Іваном Олександровичем Аннєнковим, що вертається з Сибіру. Сивий, величавий, лагідний вигнанець у розмові своїй не показує й тіні злоби проти своїх жорстоких суддів; навіть добродушно кепкує з фаворитів коронованого фельдфебеля: Чернишова та Лєвашова, що головували в тодішньому верховному суді. Благоговію перед тобою, один із первозваних наших апостолів!

Говорили про Миколу Турґєнєва, що вернувся з вигнання, про його книгу; говорили про багато дечого та про багатьох і в першій годині ночі розійшлись, сказавши: "до побачення..."

17 [жовтня]. Сьогодні дістав листа від М. Лазаревського і два листи від любого мого незмінного Залєського. Лазаревський пише, що він бачився з графинею Настасією Іванівною і що вони врадили, якщо заборонять мені вїзд до столиці, просити листом графа Ф[едора] П[етровича], щоб він виклопотав мені цей дозвіл через президента нашого М[арію] М[иколаївну] — для Академії Мистецтв, класи якої я буду з любовю відвідувати, як було во время оно. Добрі, благородні мої заступники й дорадники!

Залєський, крім звичайної своєї сердечно-щирої прелюдії, пише, що рисунки мої одержав усі сповна; що деякі з них уже примостив у добрі руки і гроші, 150 карбованців, переслав на імя Лазаревського. Невтомний друг! Ще знайомить він мене з якоюсь своєю землячкою-литвинкою, яка недавно вернулася з Італії з величезним вантажем мистецьких творів. Для мене такі явища й позаочі чарівні, і я сердечно дякую моєму другові за це листовне знайомство.

Що значить, що Кухаренко мені не пише? Невже він не дістав мого поличчя та моєї "Москалевої Криниці"? Це було б страх як прикро.

Упившись читанням оцих дружніх любих посланій, увечері вкупі з Овсянниковим пішли ми до палкої молдованки. Страшна, невидана жінка! Гарненько намаґнетизувавшись, ми побажали їй щасливої дороги до нелюбого їй катеринбурґу і розлучились, може й назавжди. Чудова жінка! Невже кров стародавніх сабінянок так всемогутньо, безконечно живе? Виходить, що так!

18 [жовтня]. Написав та відіслав листи до моїх милих друзів М. Лазаревського й Б. Залєського.

19 [жовтня]. У клубі пишний обід з музикою та поголовна гомерична пиятика...

20 [жовтня]. Ніч і наступну добу провів у чарівній родині madame Гільде.

22 [жовтня]. Спало мені на думку проглянути рукопис мого "Матроза". Навдивовижу безграмотний рукопис, а писав його ніхто інший, як прапорщик О[ренбурзького] О[кремого] Корпусу, батальйону № 1. п. Наґаєв, кращий із вихованців Оренбурзького Нєплюївського Кадетського корпусу. Що ж тоді середні та гірші вихованці, коли кращий із них неписьменний та ще й пяниця? Прокляття вам, чоловіковбивці, кадетські корпуси!

23 [жовтня]. При світлі величавої пожежі в девятій годині ввечері зустрівся я з К. О. Шрейдерсом. Він повідомив мене, що прийшов урядовий папір про мене від командира оренбурзького окремого корпусу на імя тутешнього військового ґубернатора. Щоб цей папір прочитати, зайшли ми до ґубернаторської канцелярії, до начальника канцелярії, наймилішого з людей Андрія Кириловича Кадніцького. Папір повідомляє про те, що мені забороняється вїзд до обох столиць і що я — під секретним доглядом поліції. Гарна свобода! Собака на припоні! Це значить: нема за що дякувати, В[аше] В[еличество]!

Що ж я тепер буду робити без моєї Академії, без моєї улюбленої акватінти, про яку я так солодко й так довго мріяв? Що я буду робити? Звернутися знов до моєї святої заступниці — графині Настасії Іванівни Толстої? Ніяково. Почекаю до завтра. Поражусь із моїми щирими друзями, — П. А. Овсянниковим та М. О. Брилкіном. Вони люди добрі, сердечні й розумні. Вони навчать мене, що мені почати в цьому безвихідному становищі.

24 [жовтня]. Сьогодні ми врадили ось як: на неозначений час зостатися мені тут ніби через мою хворобу, а тимчасом писати графові Ф. П. Толстому і просити його поклопотатись про дозвіл мені мешкати в Петербурзі хоч два роки. За два роки я за поміччю Божою встигну зробити початкові спроби в моїй улюбленій акватінті.

25 [жовтня]. Далі перечитую по складах і поправляю "Матроза" та лаю безграмотного переписувача, пяницю-прапорщика Наґаєва. Перечитуючи по складах свій твір, звичайно, я не можу слідкувати за стилем мови. Переконався тілько в одному, що заголовок цього оповідання конче треба змінити. Поки не придумаю моєму "Матрозові" другого пристойнішого імени, назву його так: "Прогулка съ пользою и не безъ морали".

26 [жовтня]. Заходив до Варєнцова і взяв у нього для прочитання два числа — 2 і З - "Русской Бесђды". В епілозі до "Чорної Ради" П. О. Куліш, кажучи про Гоголя, Квітку та про мене грішного, вказує на мене, як на великого самобутнього народнього поета. Чи не з приязні це?

У 2-му числі "Русской Бесђды" я з насолодою прочитав трьохкуплєтовий вірш Ф. Тютчева.

 
 Эти бђдныя селенья,
 Эта скудная природа -
 Край родной долготерпђнья,
 Край ты русскаго народа!
 Не пойметъ и не замђтитъ
 Гордый взоръ иноплеменный,
 Что скользитъ и тайно свђтитъ
 Въ наготђ твоей смиренной.
 Удрученный ношей крестной,
 Всю тебя, земля родная,
 Въ рабскомъ видђ Царь Небесный
 Исходилъ, благословляя!...
 

27 [жовтня]. Кілька днів зряду гарна, ясна погода, і я сьогодні не втерпів — пішов на вулицю рисувати. Нарисував церкву пророка Іллі з частиною Кремлю на другому плані. Церква пророка Іплі збудована в 1506 році в память "огненнаго стрђлянія", що врятувало Нижній од татар та ногаїв.

28 [жовтня]. Сьогодні погода трохи дозволила мені вийти на вулицю рисувати. Нарисував я сяк-так церкву Миколая за Почайною, збудовану року 1372. Мабуть, також на знак якогось розливу крови. По дорозі зайшов я до мого милого доктора Гартвіґа, застав його вдома, поснідав, випив чудової вишнівки домового виробу і в старому подертому нижнєгородському адрес-калєндарі вичитав, що в княґінінському повіті н[ижнєгородської] ґубернії, в селі Вєльдєманові, від селянина Мини та жінки його Маряни, року 16О5, в травні місяці народився славний патріярх Нікон.

29 [жовтня]. Ходив до Трубецького, дуже милого князя-людини, та не застав його вдома. Обідав у М. К. Якобі, а після обіду в театрі слухав між іншим увертюру з "Роберта" Меєрбера в антрактах якоїсь кривавої драми. Чи може двадцяти-інструментова, та ще й нетвереза оркестра виконувати якубудь увертюру, а тим більше увертюру з "Роберта" Меєрбера? Прости їм, не відають бо, що творять. Наприкінці кривавої драми половина лямп у залі погасла, тим і закінчилась пишна вистава.

30 [жовтня]. Користуючись погодою, я пройшовся навколо міста з приємністю й не без користи. На закінчення прохідки нарисував Благовіщенський манастир. Старий будинок, спотворений новими прибудівлями. Головна церква та дзвіниця не зовсім урятувались од варварського відновлення. Непорушені зосталися тілько дві вежі над трапезою. Які ж вони красуні! Неначе дві юні, прекрасні, чисті отроковиці ґраціозно підняли свої голівки до подателя добра й краси і немов дякують йому за те, що він оборонив їх од руки сучасного архітектора. Прекрасний твір — не надивишся на нього!

Благовіщенський манастир заснував у XIV столітті св. Олексій-митрополит. До тої доби належать і прекрасні вежі. Соборна церква манастиря збудована в 1649 р. Місцевість, де лежить манастир, — чудова.

31 [жовтня]. Аж сьогодні, нарешті, дочитав свого "Матроза". Він видався мені занадто розтягнутий. Може це тому, що я читав його по складах. Прочитаю ще раз в новому примірнику, і, як видасться можливим, то пошлю його М. С. Щепкинові, нехай де хоче, там його й притулить.

Увечері І. П. Ґрасс познайомив мене з Марією Олександрівною Дороховою. Вона — директорка тутешнього Інституту, висока духом, симпатична жінка! Не зважаючи на свою аристократичну гнилу породу, вона зберегла так багато простого незалежного людяного почуття, зверхньої сили й гідности, що я мимоволі [прирівняв її] до образу свободи Барбє (в "Собачьемъ Пирђ"). Вона ще живо пригадала мені своєю уривчастою щирою розмовою, жестами і взагалі зовнішнім виглядом, мого незабутнього друга, княжну Варвару Миколаївну Репніну. О, коли б було більше таких жінок-матерів, тоді б льокайсько-боярський стан скоро в нас перевівся! 

ЛИСТОПАД 1857 

1 листопада. Рисував портрет М. О. Дорохової і після вдалого сеансу по дорозі завітав до Шрейдерса, зустрів у нього наймилішого М. І. Попова та привітного П. В. Лапу. Випив з добрими людьми чарку горілки, зостався з добрими людьми обідати, і з добрими людьми за обідом мало-мало не нализався, як Селіфан. Шрейдерс затримував мене в себе відпочити по обіді, але я відмовився й пішов до madame Гільде, де й закотвичився на ніч.

2 [листопада]. Вертаючись додому з безпечної ночівлі, зайшов попрощатись до Варєнцова. Він сьогодні їде до Петербурґу. У мене був намір послати з ним до Москви свого "Матроза", але переписувач мій теж із добрими людьми загуляв, і переписування припинилось. Досадно. Доведеться зачекати Овсянникова. Коли ж я позбудуся цього докучливого "Матроза"?

Прийшовши додому, я знечевя розкрив книжку "Отечественныхъ Записокъ" за січень, і яка ж краса випадково впала мені в очі! Це вірш без заголовку З. Тура:

 
 Во время сумерекъ, когда поля и лђсъ
 Стоятъ окутаны полупрозрачной дымкой,
 Съ воздушныхъ ступеней темнђющихъ небесъ
 Спускается на землю невидимкой
 Богиня стройная съ задумчивымъ лицомъ.
 Для ней нђтъ имени. Она пугливђй грезы;
 Печальный взоръ горитъ привђтливымъ огнемъ,
 А на щекахъ [слегка] замђтны слезы.
 Съ корзиною цвђтовъ, съ улыбкой на губахъ
 Она украдкою по улицамъ проходитъ
 И озирается на шумныхъ площадяхъ,
 И около дворцовъ пугливо бродитъ,
 Но увидавъ [вверху] подъ крышею окно,
 Гдђ одинокая свіча горитъ, мерцая,
 Гдђ юноша, себя и всђхъ забывъ давно,
 Сидитъ, въ мечтахъ стихъ жаркій повторяя,
 Она порхнетъ туда и, просіявъ, войдетъ
 Въ жилище бідное, какъ мать къ родному сыну,
 И сядетъ близъ него, и счастье разольетъ,
 И высыплетъ надъ нимъ цвђтовъ корзину
 

3 [листопада]. Сьогодні неділя, і я, як статечна людина, причепурився й вийшов із дому з наміром одвідати моїх добрих знайомих. До першого зайшов я до містера Ґранда, анґлійця з голови до пят. І в нього, в анґлійця, я вперше побачив твори Гоголя, видані моїм другом П. Кулішем. Друг мій трохи підгуляв. Видання вийшло трохи простакувате; особливо портрет автора такий поганий, що я дивуюсь, як знаменитий Йордан дозволив підписати під ним своє славне імя.

У нього ж таки, у Ґранда, я також уперше побачив "Полярную Звђзду" Іскандера за 1856 р., другий том. Окладинка, себто портрети перших наших апостолів-мучеників, мене так тяжко-сумно вразила, що я й досі ще не можу відпочити від цього похмурного вражіння. Як би було добре, коли б вибити медалю на спомин цієї огидної події. З одного боку портрети цих великомучеників з написом: "перші російські благовісники спободи"; а на другій стороні медалі — портрет "неудобозабываемаго" Тормаза з написом: "не перший російський коронований кат".

4 [листопада]. Скінчив сьогодні портрети: М. О. Дорохової та її вихованки Ніни, нешлюбної доньки Пущина, одного з декабристів. Напрочуд миле і жваве створіння. Та мені якось сумно робиться, коли я дивлюсь на нешлюбних дітей. Я нікому, а тим паче оборонцеві свободи, не подарую цього браку моральної незалежности, який так тісно звязує цих бідних нешлюбних дітей. Це річ простима для якогось гулящого гусарина, бо він тілько гусарин, а ніяк не людина, або якомусь дідичеві-собачникові, бо він собачник та й годі. Але декабристові, що поніс свій хрест у безлюдний Сибір в імя людської свободи, такого браку незалежности не можна простити. Коли він не міг стати вище за звичайну людину, то не повинен і принижувати себе перед звичайною людиною.

5 [листопада]. Сьогодні остаточно вирядив Варєнцова до Петербурґу, і сьогодні таки через нього дістав листа від Костомарова з Саратова. Вчений дивак пише, що даремне прождав мене два тижні в Петербурзі, та не схотів сто верстов круга надати, щоб одвідати мене в Нижньому. А скільки б радости привіз він своєю несподіваною появою! Нічого не пише мені про свої очі, та й взагалі про своє здоровя.

6 [листопада]. Написав листа до Костомарова та до своїх астраханських земляків-друзів. Хоч погода не зовсім сприяла, я все ж пішов на вулицю. Від деякого часу мені, чого давніше не бувало, подобається життя вулиці, хоч нижнєгородська публіка навіть і в недільну ясну погоду на вулиці не показується; і Велика Покровка, тутешній Невський проспект, завжди виглядає, як одноманітний довгий карантин, а я проте люблю повештатись годину-другу вздовж цього безлюдного карантину. І звідкіля ця безглузда любов до вулиці? Після десятилітнього посту я враз накинувся на книги, обївся і тепер слабую на нетравлення в шлунку. Іншої причини цієї томливої моральної бездіяльности я не знаю: рисувати нічого путнього не можу, не придумаю, та й помешкання моє не дозволяє. Рисував би портрети, та за гроші — нема кого, а за спасибі працювати — соромно. Треба щось придумати для розваги. А що? — не знаю.

Заглибившись у ці мудрі думки, чи пак компонування, я несподівано набрів на дім Якобі. Зайшов, пообідав і по обіді перейшов до залі на чай до стареньких, себто до madame Якобі та її невблаганно-говіркої сестриці. Між різними, на її думку, надзвичайно цікавими пригодами її скроминущої молодости вона розповіла мені про Лабзіна, про того самого конференц-секретаря Академії Мистецтв, що запропонував вибрати в почесні члени Академії Іллю Байкова, царського кучера, бо він ближчий до царя, ніж Аракчеєв. За цей дотеп Аракчеєв заслав його до Сімбірського, де він і помер на руках моєї співрозмовниці. Мені приємно було чути, що цей видатний містик-масон до гробу зберіг незалежність думки та християнську незлобивість.

Після Лабзіна розмова перейшла на І. О. Аннєнкова, і я з оповідання моїх співрозмовниць довідався, що подія, яку так зворушливо переказав Герцен у своїх споминах про Івашева, сталася з дружиною І. О. Аннєнкова — мадмуазель Поль, колишньою ґувернанткою. Вона ще й тепер жива. Обіцяли старенькі мене познайомити з цією вельмидостойною жінкою. Не знаю, чи скоро я сподоблюся щастя глянути на цю безприкладну, святу героїню.

Дюма, здається, написав сентиментальний роман на цю героїчну тему.

З приводу портрета М. О. Дорохової та її вихованки Ніночки, яких я цими днями рисував, старенькі мені розповіли, що мати Ніночки — звичайна якутка і тепер ще живе в Ялуторовському; а що батько її п. Пущин служить десь на значній посаді в Москві і що він оженився з багатою вдовою, якоюсь madame Коцебу, власне для того, щоб достойно й відповідно виховати свою Ніночку. Огидний батько!

7 [листопада]. Цими днями проходив я якось через Кремль і бачив велику юрбу мужиків з непокритими головами перед ґубернаторською палатою. Це явище мені видалось чимсь надзвичайним, та до сьогоднішнього дня я не міг довідатись про його суть, а сьогодні Овсянников розповів мені, в чому справа.

Селяни дідича Дємідова, того самого поганця Дємідова, якого я знав у 1837 році в Ґатчині, як кирасірського юнкера, і який тоді не заплатив мені за портрет своєї нареченої. Тепер він, проциндривши все до снаги, живе в своїм селі і грабує селян. Лагідні мужички замість того, щоб просто повісити свого грабіжника, прийшли до ґубернатора права прохати, а ґубернатор, не бувши дурень, звелів їх висікти, щоб вони права доходили "по начальству", себто починати від станового [пристава].

Цікаво знати, що далі буде.

8 [листопада]. Рисував сьогодні до обіду портрети m[onsieur] і m[adame] Якобі, а ввечері пішов до Веймарна; у нього сьогодні полкове свято, отже — бенкет. Увійшовши до першої кімнати, я цілком розгубився, мене вразила [юрба] військових. Я цих шановних панів давно вже, хвалити Бога, не зустрічаю. Особливо один між ними так живо нагадав мені своєю грубою телячою мордою капітана Косарєва, що я мало-мало не випнувся, як струна, та не вигукнув: "Здравія желаю, ваше благородіє!" — Із цього прикрого стану вивів мене сам гостинний господар, запросивши мене до вітальні, де, між іншими гостями, я зустрів І. О. Аннєнкова і цілий вечір не розлучався з ним.

9 [листопада]. Закінчив портрети Якобі.

10 [листопада]. Дістав од Куліша книжки: "Записки о Южной Руси", два томи, та "Чорну Раду". Який милий дивак мусить бути цей п. Жемчужніков. Який би я був щасливий побачити людину, що так щиро, нелицемірно полюбила мою любу рідну мову й мій прекрасний, убогий рідний край.

11 [листопада]. Сьогодні в мене день великий, урочистий, радісний день. Сьогодні я дістав листа від моєї святої заступниці гра[фині] Н. І. Толстої. Дружній, рідний лист... За що вона мене сподоблює цього невимовного щастя? І чим я заплачу їй за це несподіване світле, сердечне свято? Сльози радости та чиста молитва — твоя єдина нагорода, моя благородна, моя свята заступнице!

Вона радить мені написати графові Федорові Петровичу листа та просити його поклопотатись, щоб мені дозволили прибути до столиці. Це була моя перша думка, але мені ніяково було турбувати старого. А тепер рішуче зважуюсь на це. Ще просить вона поклонитись В. І. Далеві від неї самої і від якогось п. Жадовського. З Далем я тут не бачився, хоч з ним раніше й був знайомий; і тепер доведеться очима кліпати. По заслузі.

12 [листопада]. Відповівши на лист моєї святої заступниці, я причепурився й пішов до В. І. Даля. Але, не знаю чому, я минув його кватирю і зайшов до адютанта тутешнього військового ґубернатора, до князя Володимира Федоровича Ґоліцина, дуже милого молодика, раненого під Севастополем. Слідом за мною зайшла до нього сестра його, чорнобрива, мила, задумлива істота. Чого сумує, чого задумується ця ледве розквітла сантифолія?

Від князя зайшов я до його шваґра Олександра Петровича Варєнцова, пообідав, послухав машинової музики й пішов до театру. Все було нічого собі, крім пані Васілєвої. Вона, сердешна, хотіла зачарувати глядачів своїм фанданґо і зовсім не вдягла панталонів. Яке варварське розуміння мистецтва! Пан Клімовський у ролі Пилипа IV був прекрасний, чепурно одягнений, зовсім, як цей еспанський монарх на портреті. А взагалі драма "Мать Испанка" така собі, абияка драма.

13 [листопада]. Сьогодні написав, а завтра вишлю лист з проханням до графа Ф. П. Толстого. Прошу його попрохати кого слід, щоб дозволили мені жити в Петербурзі та ходити до класів Академії. Лист, здається, мені вдався. Овсянников каже, що при потребі я міг би зайняти визначне місце серед писак, що компонують просьби. Побачимо, чи пожнем бажані плоди з цього мудрованого твору.

Сьогодні таки написав листа до М. С. Щепкина. Прошу побачення з ним денебудь на хуторі в околицях Москви. Який би я був радий побачити цього славного артиста-ветерана!

14 [листопада]. Почав портрет m[adame] Варєнцової. Дебела, кавалєрґард-мадам. Нічого жіночого, ані навіть звичайнісінького кокетства.

15 [листопада]. Дістав листа від мого любого Бронислава [Залєського]. Скаржиться, що його батько занедужав і рекомендує мені якусь свою приятельку Олену Скірмунт, прихильницю мистецтва, мрійницю і взагалі жінку ексцентричну. Це теж недобре; але все ж краще за мою нову знайому, m[adame] Варєнцову; правда, вона теж жінка ексцентрична, тілько вона зосередила свою увагу не на поезії, не на красному мистецтві, а на стайні та на псярні; а може й це — своєрідна поезія?

16 [листопада]. Скінчив портрет своєї завзятої амазонки і почав її миле чадо: розпещений хлопчик років пяти — майбутній собачник, камер-юнкер і взагалі дрантя-чоловік.

17 [листопада]. Був із візитою в В. І. Даля, і добре зробив, що, нарешті, зважився на цю візиту. Він прийняв мене дуже привітно, розпитував про своїх оренбурзьких знайомих, яких я не бачив від 1850 року, і наприкінці просив заходити до нього просто, як до старого приятеля. Неодмінно скористаюся таким милим запрошенням, тим більше, що мої нижнєгородські знайомі почали потроху нікчемніти.

18 [листопада]. Після невдалого млявого сеансу в m[adame] Варєнцової зайшов я в сусідстві до її хворого брата князя Ґоліцина й застав у нього його меншу, милу задумливу сестру. Вражіння невдалого сеансу, як вітром звіяло. Намилувавшись цією лагідною істотою, я цілий день був щасливий. Який животворчий, чудовий вплив має краса на душу людини!

19 [листопада]. На обопільну велику радість сьогодні я, нарешті, скінчив портрет гусароподібної m[adame] Варенцової та її майбутнього собачника-сина. Вона надзвичайно задоволена з портрета, бо він нагадує якусь кокетливу німфу в амазонці та з бичем; а я ще більш задоволений, що, нарешті, розвязався з цією незграбною Бобеліною.

26 [листопада]. Я хотів був зовсім покинути свій одноманітний журнал, але сьогодні сталося зо мною те, чого давніше ніколи не бувало. Шрейдерс, Кадніцький та Фреліх просили мене нарисувати їх портрети і запропонували гроші наперед. Я ніколи не брав грошей за роботу наперед, а сьогодні взяв і, добре помогоричувавши, подався до чарівної родини m[adame] Гільде і там переночував, і там украли в мене гроші - 125 карбованців. І по заслузі: не бери наперед незароблених грошей. Вранці прихожу додому — друге лихо; вночі проїхав Федір Лазаревський; був у Даля, посилав мене шукати по всьому місті і, звичайно, мене не знайшли. І тепер його візитівка лежить у мене на столі, як страшний докір сумління.

27 [листопада]. Хоч-не-хоч мусів сьогодні обідати в Даля та вигадувати надзвичайну пригоду, що трапилася зо мною минулої ночі. Але замість фіґуральної неправди, я сказав неправду лаконічну: я сказав, що їздив до Балахни з Брилкіном — отак, для власної приємности, і на тому стало.

28 [листопада]. Шкода мені стало незароблених грошей. У такій досаді я пішов до Кудлая просити допомоги поліції в моїй біді. Кудлай сам — нездужає, не може вийти з хати, але обіцяв мені завтра прислати одного із своїх підручних, якогось відомого мастака. Побачимо, чи сотворить чудо вищезгаданий мастак.

29 [листопада]. Сьогодні вранці, дожидаючи поліційного мастака, написав я М. Лазаревському листа і про фатальну ніч повторив йому ту саму вигадку, що й В. І. Далеві. Одна брехня тягне за собою другу; це звичайна річ.

Десь коло першої години зявився до мене мастак; я розповів йому, в чому справа, і обіцяв за роботу 25 карбованців. Та ба! при всіх його зусиллях — жадних наслідків: що з воза впало, те пропало. Значить, про цю паскудну анекдоту нема чого й думати. Я так і зробив. Пішов до Шрейдерса обідати і знов з досади трохи не нализався. По обіді зайшов до тієї самої лукавої мадам Гільде (яка християнська незлобивість!), відпочив трохи, в її чарівній сімї та в сьомій годині вечора пішов до князя Ґоліцина. В Ґоліцина зустрів я левів тутешньої сцени, акторів Клімовського та Владімірова. Балакуни і, мабуть, славні хлопці.

Князь прочитав нам своє "Впечатлђніе послђ боя". Не надто добре "впечатлђніе". Після "впечатлђнія" знялась мова про переклади Курочкіна з Беранже. І я прочитав їм на память не переклад, а [його] власний твір. А щоб не забути цього прекрасного твору, я вписую його до свого журналу

 
 Какъ въ наши лучшіе года
 Мы пролетаемъ безъ участья
 Помимо истиннаго счастья!
 Мы молоды, душа горда...
 Какъ въ насъ заносчивости много!
 Предъ нами свђтлая дорога,
 Проходятъ лучшіе года.
 Проходятъ лучшіе года,
 Мы всђ идемъ дорогой ложной,
 Вслђдъ за мечтою невозможной
 Идемъ невђдомо куда,
 Но вотъ оврагъ, — вотъ мы споткнулись...
 Кругомъ стемнђло... оглянулись —
 Нигдђ ни звука, ни слђда.
 Нигдђ ни звука, ни слђда,
 Ни свђтлыхъ дней, ни сожалђнья,
 На сердцђ тяжесть оскорбленья
 И одиночество стыда.
 Для утомительной дороги
 Нђтъ силы, подкосились ноги,
 Погасла дальняя звђзда.
 Погасла дальняя звђзда!
 Пора, пора душой смириться!
 Надъ жизнью нечего глумиться,
 Отвђдавъ горькаго плода;
 Или съ безсильемъ старой дђвы
 Твердить упорно: гдђ вы, гдђ вы,
 Вотще минувшіе года?
 Вотще минувшіе года
 Не лучше ль справить честной тризной!
 Не осквернимъ же укоризной
 Господній міръ — и никогда
 Съ безсильной злобой оскорбленныхъ,
 Не осмђемъ четы влюбленныхъ,
 Влюбленныхъ въ лучшіе года.
  В. Курочкинъ.
 

30 [листопада]. Сьогодні почав ґруповий портрет своїх щедрих приятелів. Не знаю, чи вийде щось путнє з цього наміру: приятелі неакуратні в сеансах — обставина важлива підчас праці! Побачу, що буде далі, і коли сеанси затягнуться, то нарисую кожного зокрема олівцем і тим покінчу мої рахунки з приятелями, хоч цього мені дуже б не хотілося; тим більше, що задуманий рисунок сепією дуже вдало зґрупувався; і мені б хотілося достойно сплатити їм свій борг. 

ГРУДЕНЬ 1857 

1 грудня. Дістав листа від М. С. Щепкина, в якому він пропонує мені побачення в селі Нікольському (маєток його сина) або, коли я не маю зайвих грошей на цю подорож (125 рублів були в мене цілком зайві), то він обіцяє сам приїхати до мене до Нижнього. Як би він звеселив і мене, і своїх нижнєгородських поклонників! Напишу йому, нехай їде сюди і нехай на тутешній бідній сцені втне по-стародавньому. Тепер тут, доречі, дворянські вибори.

Після сеансу в Шрейдерса та після обіду у Фреліха я попав випадково на півпяний музичний вечір до офіцера шляхів Уттермарка і почув там віртуоза на фортепіяні, якого я й не гадав почути тут у глушині. Віртуоз цей якийсь пан Татарінов. Між іншим він заграв кілька уривків із "Пророка" та "Гуґенотів" Меєрбера і підніс мене на сьоме небо.

2 [грудня]. Сьогодні я був з візитою в надхненного мого віртуоза Татарінова й бачив у нього, чого я також не сподівався побачити в Нижньому, — я побачив у нього справжнього розкішного Ґюдена. Такі дві прегарні несподіванки разом — насолода рідка й висока. І які ж варвари нижнєгородці! Вони знають Татарінова тілько, як урядовця в компанії, що будує залізницю. А про картину Ґюдена і навіть про самого Ґюдена ніхто й не чував, крім старого Улибишева, з яким я сьогодні познайомився в театрі. Це відомий біоґраф і критик Бетховена і постійний відвідувач тутешнього театру.

3 [грудня]. Три дні зряду несподіванки, і найприємніші несподіванки. Це велика рідкість у тутешньому одноманітному житті. Сьогодні відвідав мене Ґустав Василєвич Кебер. Гість зовсім несподіваний. Він — великий приятель Ф. Лазаревського. І той, відїжжаючи з Нижнього, доручив йому побачитись зо мною: і предобрий Ґустав Василєвич сьогодні виконав доручення свого й мого друга. Коли б більше таких несподіванок, як гарно минали б дні нашого життя!

4 [грудня]. Написав листи до Щепкина та Куліша. Прошу їх, друзів моїх великих, відкласти всяке житейськеє чи службове попеченіє й приїхати до мене тижнів на два, а аще совість не зазрить, то й на довше. Який би я був щасливий, якби справдилось моє бажання. Може таки й справдиться.

8 [грудня]. Оці чотири дні писав я поему, назви для якої ще не придумав. Здається, назову її "Неофіти, або перші християни". Добре, як не одурить мене Щепкин. Я йому присвячую цей твір, і мені страх як би хотілось йому прочитати та почути його справедливі дружні завваги. Не знаю, коли я возьмусь за "Дервіша й Сатрапа". А потяг до [писання] почуваю великий.

9 [грудня]. В компанії чесних артистів: Клімовського, Владімірова та Платонова, святкував іменини спільної, а зокрема театральної красуні, на імя Ганни Дмитрівни, а на прізвище не знаю, — і святкував без хитрощів, себто з відповідним випадкові та місцю продовженням, ясніше — на шкоду чарівній родині мадам Гільде.

10 [грудня]. Сьогодні ввечері Варєнцов вернувся з Петербурґу і привіз мені від Куліша листа та оце тілько видрюковану його "Граматку". Як прекрасно, розумно і благородно складений цей цілком новий буквар. Дай Боже, щоб він прищепився серед нашого безталанного народу. Це перший вільний промінь світла, що може проникнути в здушену попами невольничу голову.

З Москви Варєнцов привіз мені привітання від Щепкина, а від Бодянського привітання й цінний дарунок, його книжку "О времени происхожденія Славянскихъ письменъ" із зразками старовинного словянського шрифту. Сердечно вдячний О[сипові] М[аксимовичу] за його коштовний дарунок. Ця книга знаменито поповнила сучасну нашу історичну літературу.

Ще привіз він для М. К. Якобі оливяним олівцем нарисований портрет нашого вигнанця-апостола Іскандера. Портрет повинен бути схожий, бо не подібний до рисунків такого роду. Та коли б і не був схожий, то я все ж скопіюю [його] задля імени цієї святої людини.

12 [грудня]. Сьогодні бачив я на сцені "Станціоннаго Смотрителя" Пушкіна. Я був завжди проти перероблювань; і на цю перерібку пішов дивитись знечевя; і що ж, — перерібка показалася наймайстернішою перерібкою, а виконання незрівняне; особливо сцени другого акту й остання сцена третього були так натурально-траґічно виконані, що хоч би найґеніяльнішому артистові, так якраз у міру. Слава тобі, пане Владіміров, слава й тобі, тітко Трусова! Ти так натурально-злісно виконала ролю дідички Лєпьошкіної, що сама Коробочка перед тобою зблідла. Взагалі ансамбль драми був чудовий, чого я зовсім не сподівався. І коли б не галасували в ложі пяні вусаті одставні гусари-дідичі, то я вийшов би з театру зовсім задоволений.

Доречі про дідичів. Їх тепер насунуло до Нижнього на вибори тьма-тьмуща, і всі без вийнятку з бородами та вусами, в гусарських, уланських та інших кавалєрійських мундирах. Піхотних і морських — непомітно. Розмовляють між собою тілько по-французькому. Пиячать і галасують в театрі, і чути, що складають опозицію проти звільнення селян із кріпацтва. Справжні французи!

13 [грудня]. Дістав листи від Щепкина й од Лазаревського. Старий друзяка пише, що він приїде до мене колядувати на свята. Добрий, щирий друг! Він має на думці подарувати кілька спектаклів нижнєгородській публіці. Який пишний, святочний дарунок!

Лазаревський, між іншим, пише, що він дістав на моє імя 175 карбованців через Льва Жемчужнікова з умовою не виявляти мені імени. Жертва таємна, великодушна! Чим же я віддячуся вам, добрі, великодушні земляки мої, за цю щиру жертву? Вільною, щирою піснею, піснею вдячности й молитви!

Ще сьогодні захожуюсь коло "Сатрапа й Дервіша" і, як Бог поможе скінчити успішно, то присвячу його чесним, щедрим і благородним землякам своїм. Мені хочеться написати "Сатрапа" в формі епопеї. Ця форма для мене зовсім нова. Не знаю, як я з нею справлюсь.

14 [грудня]. Увечері пішов до старого Улибишева з спасенною метою послухати музики. Старий занедужав і не приймав гостей. Вертаючись додому, я здибав на вулиці недавню іменинницю, і вона, не зовсім проти [мого] бажання, затягнула мене на маскарад. Явище рідке й ориґінальне для Нижнього. Це — в усіх подробицях танц-клас Марцинкевича в Петербурзі. Невелика різниця у вбраннях: там пяні черкеси закінчують спектакль, а тут — просто офіцери за підмогою приїжжих дідичів-французів. Одним словом — блискучий маскарад!

15 [грудня]. Через В. І. Даля одержав листа від Федора Лазаревського. Він пише, що незабаром поїде кудись через Нижній і просить мене не їздити до Балахни. Не поїду, цур їй!

16 [грудня]. Увечері пішов я до В. І. Даля засвідчити йому глибоку повагу від Ф. Лазаревського. Після привітання та переказу найглибшої поваги, одна з дочок його сіла за фортепіяно й заходилася частувати мене українськими піснями. Я, звичайно, був захоплений не її поганим співом, а наївною чемністю. Помітивши, що вона досить сміливо орудує інструментом, я попросив її заграти щонебудь із Шопена. Але через те, що мого улюбленця тут не було, вона замінила його увертюрою з "Гуґенотів" Меєрбера. І на моє велике здивування виконала цей ґеніяльний твір краще, ніж я сподівався. Скромна артистка пішла собі до внутрішніх апартаментів, а ми з В[олодимиром] І[вановичем] в розмові якось ненароком торкнулися псалмів Давидових і взагалі Біблії. Помітивши, що я не байдужий до біблійної поезії, В. І. запитав мене, чи я читав Апокаліпсіс. Я сказав, що читав, та на жаль, нічого не зрозумів. Він заходився пояснити зміст і поезію ... і наприкінці запропонував мені прочитати його власний переклад Апокаліпсісу з поясненнями і просив, як прочитаю, висловити свою думку. Це останнє мені дуже не до вподоби: без цієї умови можна було б, і не прочитавши, подякувати йому за ласкавість, а тепер конче треба читати. Побачимо, що це за звір у перекладі.

17 [грудня]. Дістав листа від П. Куліша. Він одмовляється від побачення зо мною тут не тому, щоб йому бракувало часу та бажання, а щоб уникнути поголосок, які можуть загаяти мій поворот до столиці. Я з ним майже згоден. Від часопису, про який я йому писав, він начисто відмовився. Лагодить матеріяли до третього тому "Записокъ о Южной Руси" і щось почав писати поважне, але що саме — не каже.

Увечері був на бенефісі пана Клімовського. І, хоч виконання було добре, все ж "Дообђденный сонъ" Островського мені не сподобався. Повторення, ще й до того мляве. Все інше йшло абияк, крім проспіваного бенефіціянтом у перерві та ще й ним самим складеного попурі. 

18 [грудня].

 
 Читалъ и сердцемъ сокрушился,
 Зачђмъ читать учился.
 

Читаючи ориґінал, себто словянський переклад Апокаліпсісу, я прихожу до думки, що апостол писав це обявлення для своїх неофітів відомими їм алєґоріями, щоб заховати справжній сенс проповіді від своїх приставів. А може й з метою більш матеріяльною: щоб вони (пристави) ... та швидше звільнили його з вязниці. Останнє припущення видається мені правдоподібне.

З якою ж метою така розумна людина, як В[олодимир] І[ванович], перекладала й поясняла цю алєґоричну ...? Не розумію. І з яким наміром він запропонував мені прочитати свій убогий твір? Чи не думає він одкрити в Нижньому катедру теолоґії і зробити мене своїм неофітом? Навряд. Яку ж думку я йому висловлю про його препоганий твір? Доводиться брехати, і задля чого? Просто так, з чемности. Яка фальшива чемність!

Не знаю справжньої причини, а певне вона є: Володимир Іванович не користується тут доброю славою, а чому — так і не знаю. Про нього якийсь тутешній дотепа навіть і епіґраму встругнув. Ось вона:

 
 У насъ были три артиста.
 Двухъ не стало, это жаль.
 Но пока здђсь будетъ Даль,
 Все какъ будто бы нечисто!
 

19 [грудня]. Mo[nsieur] Брон (учитель французької мови в ґімназії) розповів мені сьогодні про жахливу подію, що сталася недавно в Москві. Траґедія такого змісту:

Моторний молодий ґвардієць привіз до Москви залізницею дівчину, прекрасну, як янгол. Привіз її до якогось не зовсім публічного трахтиру. Погуляв з нею декілька днів, як то кажуть, "на славу" і зник, зоставивши її розплачуватися з трахтирником, а в неї ні грошей, ні пашпорту. Вона втікла з дому із своїм коханцем, щоб у Москві повінчатися — та й кінці в воду. Трахтирник глянув на красуню і, як людина бувала, імкнув, у чому справа, підіслав до неї зводню. Спритна тітуся пригорнула її, приголубила, заплатила трахтирникові борг і взяла її до себе на помешкання. Другого чи третього дня вона втікла від послужливої старої і зявилась до "частнаго пристава", а слідом за нею зявилась і її протекторка, — підмастила пристава, а той, не зважаючи на її докази, що вона благородна, що вона дочка ґенерала, висік її різками й одіслав до дому праці на поправу, де вона за кілька днів померла. Жахлива подія! І все це падає на військовий стан. Паскудний стан!

20 [грудня]. З благодійною ціллю лагодиться вистава з участю благородних осіб під безпосередньою дирекцією п[ані] Ґолинської і п[ана] Варєнцова. Вистава складатиметься з живих картин та концерту.

Пан Варєнцов запросив мене сьогодні, як маляра, на репетицію, властиво для живих картин, себто для освітлення цих безглуздих картин. Я з простоти сердечної й спробував був освітлити одну з них так, що головна фіґура в світлі, а решта — в півтоні. Освітлення вийшло досить ефектовне, але сердешні матусі збили бучу, чому одна така й така освітлена, а наші дочки хіба гірші за неї, що їх зовсім не видко, що їх тілько з афіші будуть знати! Я сплюнув і хотів піти геть, але мене спинила Марія Олександрівна Дорохова і просила поставити й освітлити її Ніночку. Ніночка, хоч не красуня, вийшла в картині чарівна. Чадолюбиві матусі, хоч і помітили, в чому справа, та все ж не згодились зоставити своїх дочок у півтоні.

Сьогодні має виїхати з Москви М. С. Щепкин. Ой, як би він добре зробив, коли б виїхав! Післязавтра я мав би радість поцілувати мого старого, мого єдиного друга!

21 [грудня]. Сьогодні дістав листа від М. С. Щепкина. Він сьогодні виїхав із Москви, і післязавтра я обійму мого старого, мого щирого друга. Який я щасливий цією нелицемірною приязню! Мало кому з нас Бог посилає таку повну радість, і дуже, дуже мало серед людей таких, що дожили до семидесяти літ і зберегли таку поетичну сівіжість серця, як М. С. Щасливий патріярх-артист!

Сьогодні теж дістав листа від моєї святої заступниці, від графині Настасії Іванівни Толстої. Вона пише, що лист мій, адресований графові Ф[едорові] П[етровичу] буде на святках переданий М[арії] М[иколаївні] і подає мені адресу М. О. Осіпова. Боже мій! Чи скоро я побачу свою Академію? Чи скоро обійму мою святу заступницю?

Спектакль з благодійною метою пройшов добре, крім живих картин і народнього гімну. Ніночка Пущина була чарівна.

24 [грудня]. Празникам празник і торжество єсть торжеств! У третій годині вночі приїхав Михайло Семенович Щепкин.

29 [грудня]. У дванадцятій годині вночі виїхав од мене Михайло Семенович Щепкин. Я, Овсянников, Брилкін і Олєйников відпровадили мого великого друга до першої станції і точно в третій годині вернулися додому. Шість днів, шість днів повного, радісно-врочистого життя! І чим я заплачу тобі, мій старий, мій єдиний друже? Чим я заплачу тобі за це щастя? за ці радісні, солодкі сльози? Люблю? та я ж давно тебе люблю!... Та й хто, знаючи тебе, не любить? Чим же?... Крім молитви за тебе, найщирішої молитви, — я нічого не маю.

30 [грудня]. Я все ще не можу прийти до нормального стану після чародійного, чарівного видіння. У мене все ще стоять перед очима: Городничий, Матроз, Михайло Чупрун і Любим Торцов. Але яскравіший та осяйніший за великого артиста стоїть великий чоловік, лагідно усміхнений друг мій єдиний, мій щирий, мій незабутній Михайло Семенович Щепкин. 

СІЧЕНЬ 1858 

1 січня 1858. По дружньому весело зустрів Новий Рік у родині М. О. Брилкіна.

Хоч як весело зустріли ми Новий Рік, але коли я прийшов додому, мені стало нудно. Понудившися трохи, я подався до чарівливої родини мадам Гільде. Але нудьга знайшла мене й там. Із храму Пріапа пішов я до утрені. Ще гірше: дячки з похмілля так верещали, що я затулив вуха й пішов геть із церкви. Прийшовши додому, я ненароком взяв Біблію, розкрив... і мені попався клаптик паперу, на якому Олєйников записав байку з уст Михайла Семеновича. Ця знахідка так мене втішила, що я зараз таки заходився її переписувати. Ось вона:

 
 На улицђ и длинной, и широкой,
 И на большомъ дворђ стоитъ богатый домъ,
 И со двора разносится далеко
 Зловоніе кругомъ.
 А виноватъ хозяинъ въ томъ.
 "Хозяинъ нашъ прекрасный, но упрямый, —
 Мнђ дворникъ говоритъ —
 Раскапывать велитъ помойную онъ яму,
 А чистить не велитъ".
 Зачђмъ раскапывать заглохшее дерьмо
 И не казнить воровъ, не предавать ихъ сраму?
 Не лучше ль облегчить народное ярмо
 Да вычистить велђть помойную-то яму.
 

Авторство цієї байки приписують московському акторові Лєнському. Це неподібне до водевільного куплєту. Ця байка так спасенно на мене вплинула, що я, дописуючи останній вірш, уже спав.

Сьогодні ж таки представив родині Брилкіна наймилішу Катерину Борисівну Піунову (акторку). Вона захоплена цим знайомством і не знає, як мені дякувати.

Як добродійно вплинув Михайло Семенович на цю милу й талановиту істоту! Вона виросла, покращала й порозумнішала після "Москаля-Чарівника", де вона грала ролю Тетяни, і так чарівливо заграла, що публіка ревла з захвату. А М. С. сказав мені, що вона перша артистка, з якою він грав Михайла Чупруна з такою насолодою, і що знаменита Самойлова перед скромною Піуновою — салдатка.

2 [січня]. Послужливий Олєйников сьогодні дав мені вірш Курочкіна "На смерть Беранже", але так погано переписаний, що я ледве міг вчитати. Все ж прочитав і записав на памятку. Прекрасний, сердечний вірш.

 
 16-е ІЮЛЯ 1857 ГОДА.
 Зачђмъ Парижъ волнуется опять?
 На площадяхъ и улицахъ солдаты,
 Народныхъ волнъ не можетъ взоръ обнять...
 Кому хотятъ послђдній долгъ воздать?...
 Чей это гробъ и катафалкъ богатый?
 Тревожный слухъ въ Парижђ пролетђлъ:
 Угасъ поэтъ — народъ осиротђлъ.
 Великая скатилася звђзда,
 Свђтившая полвђка кроткимъ свђтомъ
 Надъ алтаремъ страданья и труда;
 Простой народъ простился навсегда
 Съ своимъ роднымъ учителемъ-поэтомъ,
 Воспђвшимъ блескъ его великихъ дђлъ.
 Угасъ поэтъ — народъ осиротђлъ.
 Зачђмъ же блескъ и роскошъ похоронъ?
 Мундиры войскъ и ризы духовенства?
 [Торжественность тщеславныхъ похоронъ]
 Тому, кто жилъ такъ искренно, какъ онъ,
 Пђвецъ любви, свободы и равенства,
 Несчастнымъ льстилъ, но съ сильными быль смђлъ?...
 Угасъ поэтъ — народъ осиротђлъ.
 Зачђмъ пђвцу напрасный симіамъ
 И почестей торжественныхъ забава?
 Не быть ничђмъ хотђлъ онъ въ жизни самъ,
 И въ бђдности нашла любимца слава,
 И слухъ о немъ далеко прогремђлъ!
 Угась поэтъ — народъ осиротђлъ.
 Народъ всђхъ странъ — страданіе и трудъ,
 И сладкихъ слезъ надъ звуками отрада
 И въ нихъ, поэтъ, тебђ великий судъ!
 Великому великая награда!
 Когда, свершивъ завидный свой удђлъ,
 Угась поэтъ — народъ осиротђлъ.
 

3 [січня]. Дістав од Куліша листа з долученими 250 карбованцями. Гроші ці вторгував він за рисунки, що їх послав я з Новопетровського форту Залєському на продаж. Залєський передав їх Сєраковському, від Сєраковського я не мав про них жадної звістки і зовсім стратив їх з очей. Не знаю, як вони попали до Кулішевих рук; і той знайшов якогось щедрого земляка-аматора і немов подарував мені 250 карбованців на Новий Рік. Спасибі йому.

4 [січня]. Цілий день присвятив писанню листів. Обовязок нудний, але неминучий. Написав півтузіня посланій, між іншим і авторові "Семейной Хроники", який передав мені через Михайла Семеновича примірник своєї чарівної "Хроники". Кулішеві з листом послав свої "Неофіти". Цікаво мені знати його думку про цей мій новий твір.

У восьмій годині ввечері вирядив свого господаря Овсянникова до Петербурґу і пішов на масковий баль до Варєнцова, директора театру, і там познайомився з лікарем Рейковським, ученою і дуже цікавою людиною.

5 [січня]. Вернувся з Москви поштар, що супроводив Михайла Семеновича. Привіз мені від нього листа й чотири примірники його портрета, щоб роздати його нижнєгородським друзям. Лист свій він закінчує сумною звісткою, яку почув на порозі свого дому, про смерть сина Дмитра, що помер закордоном.

6 [січня]. Піунова сьогодні в ролі "Простушки" (водевіль Лєнського) була така гарненька, що не те що московським, петербурзьким — і паризьким глядачам кинулася б у вічі. Непотрібно вона румяниться. Я їй скажу про це. Від ролі Тетяни (з "Москаля-Чарівника") вона помітно вдосконалюється і, коли подружнє життя не стане їй перешкодою, з неї виробиться самостійна велика артистка.

7 [січня]. Крунєвич, вертаючись із заслання (з берегів Сир-Дарї) до рідного краю, довідався випадково про моє перебування в Нижньому і сьогодні завітав до мене. Між багатьома нецікавими степовими новинами він розповів огидно-цікаву новину. Нешлюбний син гнилого сатрапа Перовського власними руками зарізав свого деньщика, за що його тілько здеґрадували в салдати, але нікчемна душа [не видержала] й цієї всемилостивішої кари: він скоро помер чи отруївся. Туди й дорога. Виходить, яблуко недалеко від яблуні впало. Мати цього легкодухого тигреняти — жінка якогось паршивого барона Зальца і куплена повія розтлінного сатрапа Перовського. Раз, вибираючись до Служби Божої, розсердилась за щось на покоївку та й тріснула її праскою по голові. Покоївку поховали, та на тому й покінчив справу всемогутній сатрап. Ой, Миколо, Миколо! Які ж хвацькі були в тебе поплічники! Який пан, такий і жупан.

8 [січня]. Від сьогоднішнього дня я займаю два помешкання: давнє — в Овсянникова і нове — у Шрейдерса. Зостається наробити боргів, а сховатись є куди.

9 [січня]. На новосіллі у Шрейдерса нарисував сьогодні портрет Олєйникова з умовою, щоб він написав фелєтонову статтю для "Московскихъ Вђдомостей" про перебування М. С. Щепкина в Нижньому. Добре [було б], якби не збрехав.

10 [січня]. Нарисував портрет Шрейдерса, і досить добре. Отже, частина боргу сплачена. Треба ще нарисувати Фреліха та Кадніцького, і тоді ми квит. Але коли це станеться — не знаю.

11 [січня]. Сьогодні субота. Щосуботи я й премила К. Б. Піунова обідаємо в М. О. Дорохової. Але сьогодні я мушу відмовитися від цієї радости, і моя мила товаришка пішла сама з портретом М. С. Щепкина, якого прислав він, як подарунок, Марії Олександрівні. Я ж поїхав одпроважувати мого симпатично-благородного капітана В. В. Кішкіна до першої станції по казанському шляху.

Сумно розлучатися з такими добрими людьми, як цей симпатичний Кішкін. Вернувшись додому, я почував себе зовсім сиротою. Але моя тяжка самота недовго тяглася; я скоро пригадав, що я — один із найщасливіших на цьому світі. М. С. Щепкин, відїжжаючи з Нижнього, просив мене полюбити його милу Тетясю, себто Піунову. І я буквально виконав його дружнє прохання. А сьогодні, прощаючись зо мною, Кішкін із сльозами на очах просив мене полюбити його лагідну улюбленицю Варєньку Остафєву. І з такими обовязками я нужуся! Дурень, дурень, — а в школі вчився. Остафєва виїхала кудись із міста, і я в шостій годині ввечері пішов до Піунової; застав її вдома; продиктував їй вірші Курочкіна: "Какъ въ наши лучшіе года", а вона прочитала мені деякі твори Кольцова, а потім мало не всі байки Крилова. Мене захопив цей імпровізований літературний вечір, і я прийшов додому зовсім щасливий. Вона любить голосно читати — отже піде далеко в своєму мистецтві. Дай, Боже, щоб моє пророцтво справдилось.

12 [січня]. Не задля неділі та банальної світської візити пішов я до П. М. Ґолинської (небога тутешнього ґубернатора), а пішов я на прохання мого щирого Михайла Семеновича, щоб їй передати його портрет і приятельський привіт. У величезній вітальні стареньку Шаховську та Ґолинську оточували такі холодні, офіційні, надуті фіґури, що коли я, привітавшись, трошечки посидів, на мене повіяло холодом од цієї чесної компанії. Вийшов сам ґубернатор. Я поздоровив його з приводу одержання Анни через плече, поклонився й вийшов укупі з О. . Бабкіном. Заїхав до Бабкіна на кватирю, взяв у нього Пушкіна та Гоголя й повіз до Піунової. Прочитав їй "Сцены изъ рыцарскихъ временъ" і відогрів душу, обвіяну ґубернаторським холодом. Вона прочитала мені "Каменнаго гостя", і потім ми поїхали до Брилкіних обідати. По обіді М. О. Ґрасс повезла її до театру, куди подався й я, зовсім задоволений таким теплим, прекрасним кінцем холодно розпочатого дня.

13 [січня]. Бабкін подарував мені прекрасну акватінту, що зображує смерть Людовика XVI, а я сьогодні за цей повчальний образ змалював його власну персону, і досить добре. Вечір провів у любого молодика, віртуоза-віолончеліста Вєсловського і, повернувшись додому, знайшов у себе на столі лист Сергія Тимофієвича Аксакова. Дуже привітний і сердечний лист!

Після чемностей він пише, що "Матрозъ" мій, нарешті рушив з місця: він передав його Каткову, редакторові "Русскаго Вђстника". Сподіваючись майбутніх благ, беруся до переписування другої частини "Матроза".

14 [січня]. Сьогодні ненароком зайшов я до Піунової. Мова зайшла про кінець її театрального року, про відновлення контракту. Їй, сердешній, страшенно не хочеться зоставатись у Нижньому, а не знає, куди себе подіти. До Казані їй би навіть хотілося, та вона боїться там якоїсь Прокофєвої — не суперниці, але страшної інтриґантки. В такому її горі я запропонував їй свої посильні послуги. Я напишу листа до директора харківського театру й буду просити Михайла Семеновича Щепкина заступитися за неї. Як би це було добре, коли б їй пощастило переселитися до Харкова!

15 [січня]. Не барившися довго, я сьогодні ж таки написав директорові харківського театру, і своєму великому другові. Який то буде наслідок моїх нехитрих замірів?

16 [січня]. Оце тілько хотів закінчити лист до мого великого друга, та згадав, що сьогодні день не поштовий. Кинув посланіє і заходився коло "Матроза". Нестерпно нудна робота. Письменникам повинні платити не за писання, а за переписування власних творів.

Увечері вернувся я з театру і знайшов у себе листа мого ґеніяльного друга. Як добре, що я свого листа не кінчив. Між іншим він пише мені, що мої рисунки він уже пустив у рух. Спасибі йому, невтомному.

17 [січня]. Скінчив незакінчений лист, послав на пошту і взявся за "Матроза". Нестерпна праця. Коли ж я її скінчу?

18 [січня]. На моє велике здивування сьогодні зустрів я в Брилкіна давнього й нелицемірного свого поклонника В. М. Поґожева. Він тут у службових справах і завтра їде до Москви.

19 [січня]. Сьогодні моя улюблениця — вдруге в ролі Тетяни. Чарівна, як і вперше. Але Клімовський в ролі Чупруна і вимовою, і мімікою — вандал! Лико плів, варвар, і тілько перешкожав моїй милій Тетясі!

20 [січня]. Виряжав до Петербурґу лікаря Путерена, Кебера, Шрейдерса, Фреліха й М. О. Брилкіна до Казані та на фабрику [їхньої] компанії біля Казані. Сьогодні в мене — день проводів.

21 [січня]. Бенефіс любусі Піунової. Театр повний глядачів, і чарівлива бенефіціянтка — прекрасна тема для ґазетної статейки. Чи не спробувати? Спробуймо навманя.

22 [січня]. Переїздом із Петербурґу до Вятки на службу відвідав мене сьогодні Яків Лазаревський. Він — недавно з України. Розповів про багато нових паскудств у моєму рідному краю та заразом і про сумне катеринославське повстання 1856 року, і про свого сусіду й родича М. Д. Білозерського. Цей філантроп-дідич до того обідрав своїх селян, що вони склали про нього пісню, яка кінчається так:

 
 А в нашого Білозера
 Сивая кобила,
 Бодай же його побила
 Лихая година.
 А в нашого Білозера
 Червоная хустка, —
 Ой, не одна в селі хата
 Осталася пустка.
 

Наївна, невинна помста!

23 [січня]. "Дочь второго полка" — предурний твір Доніцетті. Лібретто теж безглузде й ненатуральне. Покійному нашому Тормазові, мабуть, дуже подобався цей незграбний твір. Та чи й не з його замовлення він народився на світ Божий? За його [панування], я памятаю, оперетку цю виконували колись у Петербурзі з більшою дисципліною. Тепер вона й цю істотну свою вартість утратила. Що б на це сказав Тормаз? Він би Ґєдєонова на місяць на гавптвахту запроторив.

Стара Шмітгоф в ролі Марії — препогана; а мій улюбленець Владіміров у ролі старого ключника маркізи був теж препоганий.

24 [січня]. Дістав листи від Куліша та від М. Лазаревського.

25 [січня]. Дістав листа від Костомарова з докором за мовчанку. Я справді винен перед ним на цей раз. Але що писати? про що писати? Що я тут нужуся та нічого не роблю і, нарешті, не можу нічого робити? Краще мовчать, ніж воду в ступі товкти.

26 [січня]. Зустрів масницю, виїхавши саньми за місто. Я запропонував цю розвагу любусі Піуновій з родиною. Вона згодилась. І ми поїхали до села Бору, напилися чаю в якомусь шинку, а, як вертались, вона все співала відому весільну чи святочну пісню:

 
 Меня миленькой онъ журилъ, бранилъ,
 Онъ журилъ, бранилъ, добромъ говорилъ,
 Ай люли-люли выговаривалъ!
 — Не ходи, дђвка, молода замужъ,
 Наберись, дђвка, ума-разума,
 Ума-разума, да сундукъ добра,
 Да сундукъ добра, коробокъ холста.
 

Жидівська прикмета в росіянина. Він без посагу навіть не може покохати.

27 [січня]. У церкві Покрови відспівали відправу над тілом О. Д. Улибишева, славного критика та біоґрафа Бетховена й Моцарта.

28 [січня]. Микола Петрович Болтін, ґуберніяльний маршалок дворянства, висловив бажання познайомитися зо мною. Я вволив його ввічливе бажання й не каюсь. Це людина, що мислить розумно й благородно; він гаряче співчуває справі кріпаків і пильно клопочеться за склад комітету, що має вирішити цю справу в нижнєгородській ґубернії.

29 [січня]. Недоладний бенефіс пані Васілєвої і плітки.

30 [січня].

Кохана й вельмиповажана Катерино Борисівно!

Я сам приніс Вам книжки і приніс їх на те, щоб Ви їх прочитали. Але Ви, не прочитавши їх, прислали мені назад. Як маю розуміти Ваш учинок? Він мене зовсім приголомшив, особливо коли взяти під увагу нашу сьогоднішню розмову. Чи це не відповідь на моє освідчення? Якщо це так, то прошу Вас мені її ясніше висловити. Справа для мене надто важлива. Я Вас люблю й кажу це Вам просто, без усяких викликів та захватів. Ви занадто розумні, щоб вимагати від мене палких любовних освідчень, я ж занадто люблю й шаную Вас, щоб послугуватися звичайно в світі вживаними банальностями. Стати Вашим чоловіком — для мене найбільше щастя, і тяжко буде від цієї думки відмовитися. Та коли доля інакше судила, коли я мав нещастя не подобатися Вам і коли те, що Ви мені повернули книжки, означає відмову, — то нема ради, мушу скоритися долі. Але в кожному разі ні почуття мої, ні пошана моя до Вас не зміняться, і коли Ви не можете або не хочете бути моєю дружиною, то дозвольте мені хоч ту одну втіху мати, що зостануся Вашим другом і постійною відданістю та шанобливістю заслужу Вашу ласкаву приязнь і пошану.

Дожидаючи відповіді, що має вирішити мою долю, зостаюся відданий Вам із почуттям глибокої любови

Тарас Шевченко[4].

31 [січня]. Я зовсім нездатний до ролі коханця. Вона, мабуть, взяла мене за божевільного або просто за пяного, та ще й за негідника. Як розтолкувати їй, що я ні те, ні друге, ні третє, і що я не банальний театральний коханець, а щирий, глибоко сердечний її друг. Сам цього не вмію їй висловити. Звернуся до мого друга М. О. Дорохової. Коли й вона її на добрий розум не наведе, тоді я найсмішніший і найнещасливіший жених. 

ЛЮТИЙ 1858 

1 лютого. Дістав лист від М. С. Щепкина з двомастами карбованців та з висловом найсердечнішої готовости переселити мою прекрасну наречену до Харкова. Він бажає знати її умови, а вона не бажає зо мною бачитись. Але тому, що це побачення не любовне, а ділове, то воно конче потрібне. Нічого робити, беруся знов за посланіє.

2 [лютого]. Справа моя не така погана, як я гадав. Вона прийняла моє несподіване сватання, як театральну сцену. Справжня акторка. Вона в усьому бачить своє улюблене мистецтво; навіть у мені відкрила сценічного артиста в той час, коли я найменше був схожий на актора. В дійсності я тоді скидався на божевільного, або скоріше на пяного, а вона, бідолашна, мала мене за лицедія. Але перемелеться — мука буде.

Усе це пояснив мені її батько, що прийшов на моє запрошення з приводу листа Михайла Семеновича. Старий отверто не висловив своєї думки щодо мого сватання, але згодився зо мною, що їй конче треба читати, і взяв у мене "Губеркскіе очерки" та кілька випусків Гоґарта. Добрий знак!

На закінчення спектаклів виставлено драму "Парижскіе Нищіе". Ролю Антуанети виконала вона, і виконала ліпше, як уперше, але я не плескав. А чому — і сам не знаю. Мені здавалось, що вона — вище всяких оплесків. Але я цього нікому не сказав.

3 [лютого]. Ніночка Пущина — іменинниця. Вчора я повідомив про це Піунову, маючи на думці побачитись і побалакати з нею, але політика мені не вдалася. Моя люба зявилась, привітала іменинницю й за півгодини відїхала; а я встиг, та й то в передпокої, стиснути й поцілувати її руку, не промовивши ні слова. Лукава істото! Тепер я тобі не сильце, а пастку поставлю. Побачимо, хто кого перехитрує!

Тут таки при ній уголос прочитав я вже видрюковану статейку власного виробу про її бенефіс. Можливо, що їй не подобалось моє непідлесливе рукоділля, і вона поспішилась відїхати. Та чи не плюнути мені на цю сердечну витівку? Не плюй до криниці, — доведеться води напитись.

4 [лютого]. Краще хоч абищо, як нічого. Другий день нема вистав, убогих нижнєгородських вистав. І ніби чогось конче потрібного бракує.

5 [лютого]. Я бачив її вві сні. Чи на добре це? Ніби вона сліпа жебрачка, але така молода та гарненька, стоїть під якоюсь огорожею чи парканом і Христа ради простягає руку. Я хотів підійти з якимись дрібними грішми, але раптом вона щезла. Це — продовження ролі Антуанети, нічого більше.

Увечері був у Татарінова. Бєлов і Татарінов грали в чотири руки увертюру з "Вільгельма Телля" і з "Фрейшюца", а потім деякі реліґійні композиції Гайдна. Божественний Гайдн! Божественна музика!

Після музики зайшла мова про театр і про талант моєї любої Піунової. Спочатку я слухав з приємністю, як її хвалили, а потім мені стало так сумно, що я хотів піти геть. Що б це могло значити? Чи не заздрість? Нерозумно, безглуздо ревнувати акторку до глядачів, бо її справжнім коханцем повинна бути публіка, а чоловік — другом.

В кінці вечора господар прочитав нам пісню Беранже, перекладену Лєнським під назвою "Старый холостякъ". Мені вона дуже сподобалась, мабуть тому, що я, коли не одружуся з моєю укоханою артисткою, буду примушений перейти до цієї нешановної катеґорії.

 
 СТАРЫЙ ХОЛОСТЯКЪ.
 (Беранже).
 Десятый часъ, пора на боковую,
 Маланьюшка, поди ко мнђ душа;
 Семъ-ка тебя разочекъ поцълую...
 Кухарочка, а какъ вђдь хороша!
 Мнђ кажется, ты видишь и по взгляду,
 Что сталъ бодрђй я въ эти шесть недђль...
 Свари-ка мнђ съ ванилью шеколаду
 Да приготовь мою постель.
 Маланьюшка, ты не дивись нимало,
 Что я хочу служанкой быть любимъ:
 Я въ старину ухаживалъ бывало
 За личкомъ, дрянь передъ твоимъ.
 Что есть любовь, пять лђтъ не зналъ я сряду,
 А прежнихъ чувствъ все не проходитъ хмель.
 Свари-ка мнђ съ ванилью шеколаду
 Да приготовь мою постель.
 Дружочекъ, будь со мною безъ отлучки,
 Ты съ этихь поръ на кухнђ не слуга,
 И можно ли, чтобъ эти щечки, ручки
 Коптилися весь день у очага?
 Я дамъ тебђ хорошую награду,
 Одђну такъ, какъ лучшую мамзель...
 Свари-ка мнђ съ ванилью шеколаду
 Да приготовь мою постель.
 Что слышу я? опять отвђтъ всегдашній:
 — Да полноте! какъ можно! стыдъ какой!
 Сударыня, я знаю ваши шашни
 Съ Петрушкою, племянника слугой!...
 Въ знакомствђ съ нимъ ни складу нђтъ, ни ладу,
 Того смотри, что сядешь тутъ на мель...
 Свари-ка мнђ съ ванилью шеколаду
 Да приготовь мою постель.
 Маланьюшка! ты на мое желанье
 Безъ дальнихъ словъ должна бы отвђчать,
 Вотъ видишь ли: я скоро завђщанье
 Духовное намђренъ написать.
 Чмъ приводить хозяина въ досаду,
 Пойми, мой другъ, его благую цђль...
 Свари-ка мнђ съ ванилью шеколаду
 Да приготовь мою постель.
 А, наконецъ, мои пріятны ласки...
 Но... Какъ я слабъ!... Проклятіе судьбђ!...
 Не плачь, душа; я не боюсь огласки
 И немощенъ женюся на тебђ.
 Пожалуйста, въ крови моей прохладу
 Хоть какъ-нибудь поразогђрй, мамзель...
 Свари-ка мнђ съ ванилью шеколаду
 Да приготовь мою постель.

6 [лютого]. М. О. Дорохова сьогодні проробляла зо своїми молоденькими випускними вихованками пробу прийдешнього акту. Молоденькі вихованки в зелених суконочках і білих пелєринках, в числі ...[5]), пристойно сиділи на лавках, немов театральні глядачки, і благоговійно слухали, як їх здібні товаришки виконували на фортепіяні руколомні пєси. Між іншим зовсім непогано було виконано на двох інструментах увертюру з "Вільгельма Телля". Потім проказували вірші по-французькому, по-німецькому, та наприкінці панна Бєляєва продеклямувала свої власні російські вірші на тему: вдячність за виховання; як на її вік — вірші гарні, за що я їй обіцяв подарувати твори І. Козлова, якщо дістану в Нижньому. На закінчення хор проспівав так званий "народній" гімн. І репетиція на цьому скінчилась.

Все це — зле по звичайному, але ось що гидке: в залях інституту, крім лавок та грізного ярмаркового портрету самодержця, — жадної картини, жадної ґравюри. Чисто, гладко, як у якомусь манежі. Де ж естетичне виховання жінки? А воно для неї таке необхідне, як повітря, що освіжує віддих. Душогубці!

Після цієї театральної репетиції зайшов до Марії Олександрівни. Зустрів у неї свого давнього знайомого, такого собі п. Шумахера. Він недавно вернувся з закордону й привіз із собою 4-ий № "Колокола". Я вперше сьогодні побачив [цей] часопис і з побожністю поцілував.

7 [лютого]. Сьогодні дістав лист, та ще й рекомендований, від директора харківського театру. Він дуже чемно просить мене подати йому умови Піунової та прискорити приїзд її самої. Сердечно радий, що мені ця справа вдалася. Ввечері пішов я втішити її цим чемним листом та остаточно перебалакати про умови і про час відїзду до Харкова. Її самої не застав удома, а дурна "мамаша" так мене прийняла, що я ледве чи відважуся колинебудь переступити поріг моєї милої "протеже". Доведеться вдатися до листовного порозуміння.

8 [лютого]. Вона прислала за мною, щоб порозумітись з приводу харківської пропозиції. Я, звичайно, охоче згодився на це ділове побачення, маючи на увазі й любовне. Та ба! стара буркунка-"мамаша" і кроку не ступила з кімнати, і я мусів відійти, самих доручень набравшись. Вона воліє їхати до Харкова з батьком, а це обмежить її грошові засоби, бо батько буде примушений покинути контору, де він дістає 30 карбованців на місяць. Але, мабуть, "мамаша" і їй увязла в зубах.

9 [лютого]. Після безпутньо проведеної ночі я відчув потяг до віршословія; спробував і без найменшого зусилля написав оцю річ. Чи це не наслідок подражнення нервів?

 
  I.
  
  ДОЛЯ.
 
 Ти не лукавила зо мною,
 Ти другом, батьком і сестрою
 Сіромі стала. Ти взяла
 Мене маленького за руку
 І в школу хлопця одвела
 До пяного дяка в науку.
 — Учися, серденько, колись
 З нас будуть люди, — ти сказала,
 А я послухав, і учивсь,
 І вивчився. А ти збрехала,
 Які з нас люди? Та дарма,
 Ми не лукавили з тобою,
 Ми просто йшли. У нас нема
 Зерна неправди за собою.
 Ходімо дальше, дальше слава.
 Мій друже щирий, нелукавий!
 Ходімо дальше, дальше слава,
 А слава заповідь моя.
 
  II.
  
  МУЗА.
 
 І ти, пречистая, святая,
 Ти, сестро Феба молодая!
 Мене ти в пелену взяла
 І геть у поле однесла.
 І на могилі серед поля,
 Як тую волю на роздоллі,
 Туманом сивим сповила.
 І колихала, і співала,
 І чари діяла... і я...
 О, чарівниченько моя!
 Мені ти всюди помагала,
 І всюди, зоренько моя,
 Ти не марніла, ти сіяла!
 В степу безлюднім, в чужині,
 В далекій неволі —
 Ти в кайданах пишалася,
 Як квіточка в полі.
 Із казарми смардячої
 Чистою, святою
 Вилетіла, як пташечка,
 І понадо мною
 Полинула, заспівала,
 Моя сизокрила...
 Мов живущою водою,
 Душу окропила.
 І я живу, і надо мною
 Своєю Божою красою
 Витаєш ти, мій херувим,
 Золотокрилий серафим,
 Моя порадонько святая,
 Моя ти доле молодая!
 Не покидай мене, вночі,
 І вдень, і ввечері, і рано
 Витай зо мною... і учи,
 Учи неложними устами
 Хвалити правду. Поможи
 Молитву діяти до краю.
 А як умру, моя святая,
 Моя ти мати, положи
 Свого ти сина в домовину...
 І хоть єдиную сльозину
 В очах безсмертних покажи.
 
  III.
  
  СЛАВА
 
 А ти задрипанко, шинкарко,
 Перекупко пяна,
 Де ти в ката забарилась
 З своїми лучами?
 У Версалі над злодієм
 Набор розпустила,
 Чи з ким іншим мізкаєшся
 З нудьги та з похмілля?
 Горнись лишень коло мене
 Та витнемо з лиха,
 Гарнесенько обіймемось,
 Та любо та тихо
 Пожартуєм, чмокнемося...
 Та й поберемося,
 Моя крале мальована!
 Бо я таки й досі
 Коло тебе мізкаюся,
 Ти хоча й пишалась
 І з пяними королями
 По шинках шаталась,
 І курвила з Миколою
 У Севастополі...
 Та мені проте байдуже,
 Мені, моя доле,
 Дай на себе надивитись
 Дай і пригорнутись
 Під крилом твоїм, і любо
 З дороги заснути.
 

10 [лютого]. Дістав листа від кошового батька Я. Кухаренка з 7 серпня. Він із Катеринодару прогулявся через Новопетровський форт та Оренбурґ, і тілько сьогодні досягнув своєї мети. А все ж краще пізно, як ніколи. Кухаренко не знав про мою резиденцію. А я не знав, як розтолкувати собі його мовчанку. А тепер усе зясувалось.

І. О. Усков з Новопетровського форту пише, що в них усе гаразд. Не заздрю вашому гараздові В. М. Поґожев пише з Владіміра, що він цими днями бачився в Москві з Щепкином і що той йому читав з памяті якусь мою "Пустку". Зовсім не памятаю цієї речі, а чую про неї вже не вперше.

11 [лютого]. М. С. Щепкин із жалем у серці пише про моє безпутнє й нетверезе життя. Цікаво б знати, з якого джерела він зачерпнув ці відомості. Виходить, що й я не без добрих людей. Все ж краще, як нічого.

Дякую тобі, мій старий, мій добрий, але як мені тебе переконати, що ца неправда, не знаю.

Далі він пише про переїзд Піунової до Харкова. Він сумнівається, щоб їй там дали платню, якої вона жадає. Прикро буде, коли цей переїзд не справдиться. Почекаємо, що скаже Іван Олександрович Щербина.

Боже мій, як би мені хотілось вирвати її з цього затхлого болота!

12 [лютого]. Сьогодні нарисував портрет Кадніцького. Ще треба нарисувати Фреліха, і квит.

14 [лютого]. Нарешті скінчив другу частину "Матроза". Переписування — це найприкріша праця, яку я колинебудь мав: її можна прирівняти до салдатської муштри. Треба буде ще раз прочитати це рукоділля, що з нього вийде. Як його прийме С. Т. Аксаков? Мені страх як хочеться йому подобатись, і тілько йому. Дивне почуття!

15 [лютого]. Запрошував листом свою мучительку обідати до М. О. Дорохової. Вимовилася тим, що нездужає, нестерпна брехуха. Мені конче треба побалакати з нею на самоті ще до виїзду з Нижнього; а як це влаштувати — не придумаю. Писати не хочеться, а, мабуть, доведеться писати. Знов бачив її уві сні, як сліпу жебрачку, тілько вже не під церковною оградою, як уперше, а в живій картині, в українській білій свитці і в червоному очіпку.

16 [лютого]. Відіславши на пошту листи до Кухаренка та Аксакова, я зайшов до собору послухати архиєрейського хору. Дивно! Чи це з незвички, чи воно так справді є (останнє правдивіше), — в архиєрейській службі Божій з її обстановою, та взагалі в декорації, я побачив щось тібетське або японське. І підчас цієї лялькової комедії читають вангелію. Найпідліша суперечність!

Нерукотворний потворний образ, якого копія мене колись перелякала в церкві св. Юрія. Ориґінал цієї індійської бридоти знаходиться в соборі і має славу, як старовина. Його переніс із Суздаля князь Костянтин Василєвич 1351 року. Дуже можливо, що це ориґінальна візантійська потвора.

Увечері в театрі були живі картини, на які я не ходив дивитись, не зважаючи навіть на те, що в них брала участь моя незрівняна. Я боявся побачити в цих картинах візантійський стиль. Побоювання мої мали підстави: п. Майоров нічогісінько в цій простій справі не тямить. У театральній каварні, або, як її тут називають, у шинку — зустрів старого Піунова, якому, як він мені сказав, дуже б хотілось, щоб його Катя тої неділі щонебудь прочитала на сцені. Я обіцяв понишпорити в російській поезії. Понишпорив. І мій вибір упав на останню сцену з "Фавста" Ґете в перекладі Губера. Вона прочитає добре, тілько треба буде її одягнути відповідно до місця й часу. Шкода, що нема під руками Ретша. Та чи дістану ще й книгу Губера в цьому затхлому місті?

17 [лютого]. Насилу, а все ж таки дістав "Фавста" Губера; послав книжку моїй артистці і години через три прихожу до неї зовсім певний, що вона вже на память читає ролю Марґарити. Нічого подібного. Вона чомусь уважає, що ця сцена не надається до читання. Її покликала мати, і вона вийшла з кімнати, а я з півгодини побалакав із батьком та й пішов, піймавши облизня. Надзвичайна простота звичаїв!

18 [лютого]. Проїздом з Києва до Іркутського відвідали мене земляки мої: Волхонський і Малюга. Вони їдуть, як лікарі, відслужуватись казні за виховання. Яке безглуздя посилати молодих лікарів на таку віддаль од центру освіти, де всі засоби для майбутнього розвитку! Варварство!

Малюга повідомив мене, що Марко Вовчок — псевдонім якоїсь Марковичевої і що адресу її можна дістати в Данила Семеновича Каменецького, Кулішевого довіреного в Петербурзі. Яка високо прекрасна істота ця жінка! Не рівня моїй акторці. Треба буде їй написати листа та подякувати їй за радість, що [мені] дало читання її надхненної книжки.

19 [лютого]. У шостій годині ранку приїхав із Петербурґу Шрейдерс і привіз мені листа від Лазаревського, "Пђсни Беранже" Курочкіна та чотири примірники мого портрета, фотоґрафованого з мого ж таки рисунку.

У дванадцятій годині в залі Дворянського Клубу відбувалось урочисте відкриття Комітету, скликаного, щоб остаточно вирішити визволення кріпаків. Цей великий початок благословив єпископ, і відкрив промовою військовий ґубернатор О. М. Муравйов, промовою не банальною, офіційною, а надхненною, християнською, вільною. Але банда користолюбних дідичів ані одним звуком не відгукнулась на людське святеє слово. Льокаї! Чи буде ця промова надрюкована? Попрошу М. О. Дорохову, чи не зможе вона роздобути копію?

20 [лютого]. Один примірник свого нерукотворного образу подарував М. О. Дороховій. Не подобався він їй: вважає, що вираз занадто суворий. Просив роздобути копію промови Муравйова. Обіцяла.

21 [лютого]. Писав Лазаревському, щоб він свої листи до мене адресував на імя М. С. Щепкина в Москву.

Почав переписувати для друку свою поезію, писану від 1847 до 1858 року. Не знаю, чи багато з цієї полови визбирається доброго зерна.

22 [лютого]. Утретє бачу її вві сні, і все жебрачкою. Це вже не наслідок ролі Антуанети, а чому — не збагну. Сьогодні уявилась вона мені брудна, погана, напівгола, а все ж в українській свитці, але не в білій, як досі, а в сірій, розірваній та задрипаній. З сльозами просила в мене милостині та вибачення за свою нечемність з приводу "Фавста" Губера. Я, звичайно, простив її і на знак примирення хотів поцілувати, але вона щезла. Чи не пророчать нам правдивого убожества оці нічні примари?

23 [лютого]. Сон справдився. Вертаючись із пошти, я зайшов до Владімірова й почув, що моя люба Піунова, не дочекавшись листа з Харкова, підписала умову з тутешнім новим директором театру, з п. Мірцевим. Коли це правда, то в яке ж становище вона поставила мене й Михайла Семеновича у відношенні до Щербини? В найприкріше!

Ось де воно — моральне убожество! А я боявся матеріяльного. Дружбі кінець — і чорти в воду. Хто зламав дане слово, для того присяга не існує.

24 [лютого]. Дістав листа від Куліша з дороги до Бельґії, з хутора Мотронівки біля Борзни. Він пропонує мені рисувати сцени з української історії, з пісень та з сучасного народнього побуту — рисунки, які можна було б вирізувати на дереві, дрюкувати в великій кількості, розмальовувати та продавати по найдешевшій ціні. Його думка — замінити [цим] серед нашого люду суздальські вироби. Прекрасна, благородна думка! Але здійснити її можна тілько маючи великі гроші і принести навіть матеріяльну користь. Тепер я не можу взятися до такої роботи. Для цього треба ввесь час жити на Україні, щоб була різниця між моїми рисунками та суздальськими. Ще й тому не можу, що я не трачу надії бути в Академії та зайнятися улюбленою акватінтою.

Я так багато перетерпів і пережив у своєму житті, що вже, здавалось би, пора звикнути до цих мерзот. Не можу. Випадково зустрів я Піунову; в мене не вистарчило духу їй уклонитись. А чи давно я бачив [у ній] майбутню дружину свою, янгола-хранителя свого, за якого готовий був покласти свою душу? Гидкий контраст! Чудовий лік від любови — несамостійність. У мене все як рукою зняло. Я легше простив би їй найзавзятіше кокетство, ніж оцю дрібну несамостійність, яка мене, а головне — мого старого славного друга, поставила в дуже ніякове становище. Погань пані Піунова! Від голови до пят погань!

Завтра Кудлай їде до Владіміра; попрошу його взяти й мене з собою. Із Владіміра якось доберусь до Нікольського і в обіймах мого давнього щирого приятеля, дасть Бог, забуду і Піунову, і всі мої гіркі втрати та невдачі. Відпочину й на дозвіллі захожусь переписувати для друку свою невольничу поезію. А сьогодні перепишу чужу не поезію, а досить вдалі віршики, присвячені памяті "неудобозабываемаго" фельдфебеля:

 
 Когда онь въ вђчность преселился,
 Нашъ незабвенный Николай,
 Къ Петру-апостолу явился,
 Чтобъ дверь ему онъ отперъ въ рай.
 — Ты кто? — спросилъ его ключарь.
 — Какъ кто! Извђстно — русскій царь.
 — Ты царь? Такъ подожди немного:
 Ты знаешь — въ рай тђсна дорога,
 И узки райскіе врата:
 Смотри, какая тђснота!
 — Что жъ это все за сбродъ?
 Простой народъ!
 — Аль не узналъ своихъ? Вђдь это россіяне —
 Твои бездушные дворяне.
 А это вольные крестьяне.
 Они всђ по міру пошли
 И нищими къ намъ въ рай пришли.
 Тогда подумалъ Николай:
 — Такъ вотъ какъ достается рай!
 И пишетъ сыну: "Милый Саша!
 Плоха на небђ участь наша.
 И если подданныхъ своихъ ты любишь,
 То ихъ богатства поубавь.
 А если хочешь въ рай ввести,
 То всђхъ ихъ по міру пусти!

25 [лютого]. У сьомій годині вранці дістав листа від Лазаревського. Він пише, що мені дозволено приїхати й жити в Петербурзі. Ліпшого поздоровлення з днем янгола не можна й бажати.

У третій годині зібрались на обід М. Брилкін, П. Брилкін, Ґрасс, Лапа, Кудлай, Кадніцький, Фреліх, Клімовський, Владіміров, Попов, Товбич. За обідом було і гучно, і весело, і гоже, бо товариство було однодушне, просте і в високій мірі благородне. За шампанським я виголосив "спіч": спочатку подякував своїм гостям за честь, що мені зробили, а на закінчення додав, що я не буду нарікати на Бога, коли скрізь буду зустрічати таких добрих людей, як вони, тепер зо мною сущі, і що спомин про них я заховаю в своєму серці назавжди.

Свято моє відбулося в помешканні предоброго К. Шрейдерса.

Увечері пішов я відпровадити Клімовського, що виїздив до Петербурґу, і з яким я й сам гадав поїхати в гості до М. С. Щепкина. Але лист Лазаревського мене вчасно спинив.

26 [лютого]. Товбич запропонував мені прогулянку за 75 верстов від Нижнього; я охоче згодився на його пропозицію, бажаючи скоротити довге очікування офіційного повідомлення про дозвіл жити мені в Пітері. Ми запросили з собою актора Владімірова та якусь панночку Сашу Очерєтнікову — одчайдушну особу. Погано пообідали на мій кошт у трахтирі Бубнова й вирушили в дорогу.

27 [лютого]. В селі Мєдновці (мета поїздки Товбича) ми пробули до восьмої години вечора. Тут я зустрівся з капітаном офіції шляхів Петровичем, що приїхав туди у спільній з Товбичем справі. Петрович — з похоження сербин, освічена, щира й сердечна людина, що добре розуміє і глибоко відчуває все сучасне. Мені прикро, що я прожив стільки часу в Нижньому і тілько сьогодні зустрівся з цією виїмковою людиною.

28 [лютого]. У сьомій годині вранці ми щасливо вернулись до Нижнього. Подорож наша була весела й не зовсім пуста. Саша Очерєтнікова була гидка: вона немилосердно пиячила і на кожній стації напропале бахурувала, ніким не гребаючи. Нещасна, безнадійно пропаща, а проте прекрасна істота. Страшна драма! 

БЕРЕЗЕНЬ 1858 

1 березня. На імя тутешнього ґубернатора прийшов од міністра внутрішніх справ папір про дозвіл жити мені в Петербурзі, але все ще під доглядом поліції. Це діло старого розпусника — японця Адлєрберґа.

2 [березня]. Дістав листа від графині Н. І. Толстої. Вона пише, що її сердечне бажання нарешті справдилось, і що вона нетерпляче чекає мене. Добра, благородна істото! Чим я відплачуся тобі за добро, що ти для [мене] зробила? Молитвою, безконечною молитвою.

Овсянников просить, щоб я [пождав] його тут до сьомого. Пожду. А як він одурить, прокляну й без грошей виїду.

3 [березня]. Давно ждану книжку "Дђтство Багрова внука" дістав сьогодні з найласкавішим написом автора. Книжка була вислана з Москви 7 лютого і пролежала до сьогодні в сухого Даля. Могла б і назавжди зостатися в нього, коли б я сьогодні випадково не зайшов до нього й не побачив її. Він виправдується розкидливістю і справами. Як хочеш виправдуйся, а ти все таки — сухий німець і великий паскуда. І чому це заманулося Сергієві Тимофієвичу робити моїм комісіонером Даля, коли він мій адрес добре знає? Чи не думав він таким чином познайомити мене з ним? Предобрий Сергій Тимофієвич!

4 [березня]. Дожидаючи Овсянникова та поліційної перепустки до Пітера, заходився переписувати до друку "Відьму". Знайшов батато дечого розтягнутого й невикінченого. І слава Богу: праця скоротить довгі дні дожидання.

5 [березня]. Вислав листа графині Н. І. Толстій. Писав їй, що сьомого числа в девятій годині ввечері покину Нижній Новгород. Чи справдиться це? Це буде залежати від Овсянникова, а не від мене. Яка дурниця!... Далі працюю над "Відьмою".

6 [березня]. Я занадто пильно взявся за свою "Відьму", — так пильно, що сьогодні скінчив; а праці було чимало. І, здається, добре скінчив. Переписав і злегка виправив "Лілею" та "Русалку". Як то зустрінуть земляки мої мою невольничу Музу?

У сьомій годині ввечері зявився до мене жандармський унтер-офіцер і запропонував довезти мене за 10 карбованців до Москви. Сердечно вдячний за пропозицію. Він одвозив до Вятки якогось непокірного своєму батькові капітана Шліппенбаха та на поворотній дорозі шукав собі сопутника і знайшов мене в Нижньому. Ще раз спасибі йому.

Поєднавшись щодо ціни та часу виїзду, я пішов до Кудлая, щоб прискорити поліційну перепустку. Кудлая не застав удома і на половині дороги зайшов до Вільде, де зустрів Татарінова, панночок Шмітгоф та їх брата, молодого і дуже талановитого скрипака й сценічного артиста. Після вечері господар, прощаючись зо мною, подарував мені на памятку кілька мініятюрних медальйонів — копій з відомих старовинних та нових скульптурних творів, зроблених різними мистцями. Милий і розумний подарунок.

7 [березня]. Від першої години по півдні до першої години по півночі прощався з моїми нижнєгородськими друзями. Закінчив прощання в М. О. Дорохової вечерею та тостом за здоровя моєї святої заступниці графині Н. І. Толстої.

10 [березня]. У третій годині по півдні 8 березня покинув на санях Нижній, а до Владіміра приїхав 9-го вночі возом. Крім цього, в цю пору року досить звичайного явища, нічого особливого не сталось, маю тілько легке запалення лівого ока та сверблячку на лобі. У Владімірі я купив трояндової води та сподівався цим пахучим ліком усе й покінчити: та не так склалося, як гадалося.

У Владімірі на поштовій станції зустрів О. І. Бутакова, під командою якого я плавав два літа 1848 і 49 по Аральському морі. З того часу ми з ним не бачились. Тепер він їде з дружиною до Оренбурґу, а потім на береги Сир-Дарї. У мене на саму згадку про цю пустиню холоне серце, а він, здається, ладен назавжди там осісти. Подобався сатана ліпше ясного сокола.

В одинадцятій годині ввечері приїхав до Москви. Найняв кімнату за карбованця сріблом за добу в якомусь пишному готелі і ледве міг допроситися чаю, бо вже було пізно. О, Москво! о, караван-сераю під голосною фірмою "готель" та ще й із швайцаром!

11 [березня]. У сьомій годині вранці покинув я "караван-серай" із швейцаром і подався шукати свого друга М. С. Щепкина. Знайшов його у старого Пимена, в домі Щепотєвої та в нього й замешкав і, здається, надовго, бо око моє розпухло й почервоніло, а на лобі кількома купками висипали прищі. Обцілувавши свого великого друга, пішов я до лікаря Ван-Путерена, мого нижнєгородського знайомого. Він приписав мені анґлійську сіль, зелений пластир, дієту та принаймні тиждень не виходити на вулицю. От тобі й столиця! Сиди та дивись у вікно на старого поганого Пимена.

12 [березня]. Відвідав мене лікар Ван-Путерен; додав ще два ліки — для внутрішнього та зовнішнього вжитку і передрік мені принаймні тиждень вязниці та посту. Веселенька перспектива!

Слідом за лікарем одвідав мене високошановний Михайло Олександрович Максимович. Молодіє дідуган, оженився, запустив вуса та й гадки не має. Увечері на вимогу моїх гостинних господарів зійшов я з повязаною головою вниз до вітальні, де зустрів кількох гостей і між ними — Кетчера, Бабста та Афанасєва, з якими тут і познайомив мене господар. Час перед вечерею промайнув швидко. Подали вечерю. Гості сіли за стіл, а я пішов до своєї келії. Проклята хвороба!

13 [березня]. Доктор Ван-Путерен виїхав сьогодні до Нижнього; нараяв мені свого приятеля, якогось німця. Я його, одначе, не дочекався і просив М[ихайла] С[еменовича] закликати лікаря, якого він краще знає, бо хвороба моя не на жарт мене непокоїть. М. С. запросив доктора Міна. Завтра я чекаю його.

Відвідав мене Маркович, син М. Марковича, автора "Исторіи Малороссіи", та М. О. Максимович з брошурою: "Излђдованіе о Петрђ Конашевичђ Сагайдачномъ". Щиро дякую за візиту й за брошуру.

14 [березня]. Вислав Лазаревському два малюнки, призначені в дар [вел. кн.] М[арії] М[иколаївні].

По обіді прийшли до мене два лікарі; добре ще, що не разом. Приятель Ван-Путерена приписав якусь мікстуру в темній пляшечці, а Мін — пільнавську воду та дієту. Я вирішив послухати поради останнього.

Дмитро горович Мін — учений перекладчик Данта, та ще в більшій мірі — учений і досвідчений лікар. Поет і лікар... Яка прекрасна дисгармонія!

У старого друга мого М[ихайла] С[еменовича] скрізь і всюди поезія: в нього й домовий лікар — поет.

15 [березня]. Учора були в мене два лікарі, а сьогодні — ані одного. Мені, слава Богу, краще; може незабаром вони будуть мені зовсім непотрібні. Як би це було добре! Остогидло дивитись через вікно на старого Пимена.

М[ихайло] С[еменович] ходить коло мене, як коло вередливої хворої дитини. Предобра істота! Сьогодні ввечері він запросив для мене якусь пані Грекову, мою напівземлячку, із зшитком українських пісень. Прекрасний, свіжий, сильний голос. Але наші пісні їй по-над силу, особливо жіночі: уривчасто, різко, — національної експресії вона не схопила. Чи скоро я почую тебе, моя рідна, задушевна пісне!

Петро Михайлович, старший син мого великого друга, подарував мені два примірники фотоґрафічних портретів апостола Олександра Івановича Герцена.

16 [березня]. Нарисував не зовсім вдало портрет М[ихайла] С[еменовича]. Причиною невдачі був спочатку Максимович, а потім Маркович. Пренаївні гості! Їм і на думку не спала приказка, що не в пору гість — гірший за татарина. Здається, люди й розумні, а звичайної речі не розуміють.

По обіді відвідав мене Д. . Мін і крім дієти та пільнавської води нічого не порадив. Днів за три обіцяє випустити на вулицю. Ой, як би це було добре!

17 [березня]. Сьогодні знов мене відвідали обидва лікарі, і, слава Богу, крім дієти та сидіння в хаті нічого не приписали. Я одначе й цього трохи не додержав: увечері нищечком одвідав давно невиданого друга свого — княжну Варвару Миколаївну Репніну. Вона змінилась на краще: погладшала, ніби помолодшала і кинулась у святошество, чого я давніше не помічав. Чи не зустріла вона в Москві доброго сповідника?

18 [березня]. Скінчив переписувати, чи пак проціжувати свою поезію за 1847 рік. Шкода, що нема з ким до пуття прочитати. М[ихайло] С[еменович] у цьому ділі мені не суддя. Він занадто захоплюється. Максимович - той просто благоговіє перед моїм віршем. Бодянський теж. Треба буде почекати Куліша. Він хоч і різко, але інколи скаже правду. Зате йому правди не кажи, коли хочеш зберегти з ним добрі відносини.

У першій годині ми з М[ихайлом] С[еменовичем] поїхали до міста. Заїхали до Максимовича. Він саме порався коло "Русской Бесђды". Пані його вдома не застали; вона була в церкві: говіє. Незабаром вона прийшла, і похмурна оселя вченого посвітлішала. Яка мила, прекрасна істота! Але що в ній найчарівливіше — це чистий, незопсований тип моєї землячки. Вона заграла нам на фортепіяні кілька наших пісень. Так чисто, просто, як жадна велика артистка не заграє. І де він, старий антикварій, викопав таке свіже, чисте добро? І сумно, і заздрісно... Я написав їй на памятку свій "Весінній Вечір", а вона подарувала мені київський образок, щоб носити на шиї. Наївний і прекрасний дарунок!

Розпрощавшись з милою, чарівливою землячкою, ми заїхали до малярської школи, до мого старого приятеля А. М. Мокрицького. Старий друзяка не пізнав мене. І не дивно: ми з ним не бачились від 1842 року. Потім заїхали до книгарні М. Щепкина, де Якушкін подарував мені портрет славного Миколи Новікова. Після цього приїхали додому та сіли обідати.

Увечері був у О. М. Бодянського. Набалакались досхочу про словян взагалі та про земляків зокрема, і тим я закінчив свій перший вихід із дому.

19 [березня]. У десятій годині вранці вийшли ми з Михайлом Семеновичем із дому і, не зважаючи на воду та грязюку під ногами, обійшли пішки принаймні чверть Москви. Я не бачив Кремлю від 1845 року. Подібний до казарми палац дуже його знекрасив, та все ж він — ориґінально-прекрасний. Храм Спаса взагалі, головна баня особливо, — бридкі. Велетенський і цілком невдалий твір. Немов товста купчиха в золотому "повойнику" стала напоказ посеред Білокаменної. Від Кремлю перейшли ми на Велику Дмитровку і зайшли до Олени Костянтинівни Станкевичевої, моєї давньої знайомої, напилися чаю, відпочили та пішли до книгарні М. М. Щепкина. З книгарні знову вернулись до Станкевичевої, де я зустрів ще одну мою давню знайому — Олімпіяду Іванівну Миницьку. Пообідали в Станкевичевої й у шостій годині ввечері щасливо вернулись пішки "во свояси, дивяся бившему".

20 [березня]. Мій невідлучний сопутник і чічероне М[ихайло] С[еменович] сьогодні прикладав собі баньки, і я один од десятої до четвертої години місив московську грязюку. Вранці я наказав фурманові вимастити мені чоботи добрим дьогтем. Озброївся та вирушив Тверською до Кремлю. Намилувавшись старим красунем-Кремлем, я перейшов до молодого некрасуня-Спаса, щоб оглянути скульптурні роботи, але мене й на подвіря не пустили. — "Не дозволено" — сказав сторож. Я з ним не сперечався й вернувся до Кремлю. Ще раз намилувавшись старим, вийшов я на Ілїнку, а потім на Покровку. Зайшов до О. О. Сапожнікова, мого сопутника з Астрахані до Нижнього, — хворий, нікого не приймає. І добре робить, бо я заболочений. Розпитав у будочника дорогу до пошти, поплентався тихенько до Мокрицького. Відпочив у нього, намилувався ескізами незабутнього мого друга, покійного Штернберґа, та й пішов до уральського козарлюги Савічева. У нього взяв літопис Величка, який він два роки тому дістав од О. М. Бодянського, щоб переслати [мені], і держав у себе, сам не знаючи пощо. Від Савічева зайшов до харчівні, напився чаю з крендлями і Страсним бульваром вийшов на Дмитрівку, потім — до старого Пимена і точно в четвертій годині вернувся додому.

Увечері М[ихайло] С[еменович] був готовий до нових подвигів, і ми подалися до Станкевичів. Весело і без церемоній балакали про Україну, про дні минулі, і напрощання О. В. Станкевич подарував мені примірник поезій Тютчева.

21 [березня]. У десятій годині вранці не пішки, а візником вирушили ми з М[ихайлом] С[еменовичем] оглядати Москву. По дорозі заїхали до його сина Миколи. Випили по шклянці чаю й потягли далі. Теж по дорозі заїхали до Кетчера; зустріли там Бабста. Кетчер подарував мені всі видання своєї компанії, крім свого перекладу Шекспіра — той ще в друкарні. А Бабст подарував свою промову про збільшення народнього капіталу, видання тієї самої компанії. Випили в Кетчера по чарці сливянки й поїхали до Якушкіна. Господаря не застали вдома, а премила господиня подарувала нам по примірнику портрета кн. Волконського — декабриста, і ми розпрощалися та поїхали до Красних Воріт, до Забєліна. Це — молода ще людина з пресимпатичним, лагідним обличчям, що мешкає не в кватирі, а в бібліотеці. Він не зовсім здоровий, і я не відважився попросити його показати мені Оружейну палату, де він служить помічником Вельтмана. Від Забєліна поїхали ми до книгарні М[иколи] М[ихайловича], і тут я розпрощався з своїм провідником.

Гріх нарікати мені на долю, що вона загальмувала мій відїзд до Пітера. За тиждень я тут зустрівся й познайомився з такими людьми, з якими не пощастило б стрінутися протягом багатьох літ. Отже, немає лиха без добра.

Вечір провів у своєї милої землячки М. В. Максимовичевої. І, не зважаючи на страсну пятницю, вона, люба, цілий вечір мені співала наших рідних, задушевних пісень. І співала так сердечно прекрасно, що я уявив себе на берегах широкого Дніпра. Чудові пісні! Чарівлива співачка!

22 [березня]. Найрадісніший з усіх радісних днів. Сьогодні я бачив людину, яку не сподівався бачити за теперішнього мого перебування в Москві. Людина ця — Сергій Тимофієвич Аксаков. Яка прекрасна, благородна стареча зовнішність. Він нездужає й нікого не приймає. Поїхали ми сьогодні з М[ихайлом] С[еменовичем] привітати його родину. Він довідався про те, що ми в його домі, і всупереч наказові лікаря попросив нас до себе. Побачення наше тривало кілька хвилин. Але ці кілька хвилин зробили мене щасливим на цілий день і назавжди зостануться в колі моїх найсвітліших споминів.

Після пісного обіду в Троїцькому трахтирі я пішов додому, щоб приготуватись до нічного кремлівського торжества. Намір мій не вдався. Прочитавши статтю в 3 числі "Полярной Звђзды" про "Записки" Дашкової, я в одинадцятій годині пішов до Кремлю. Коли б я перше нічого не чув про цю візантійсько-старовірську урочистість, то можливо, що вона б зробила на мене якесь вражіння; тепер же — аніякого. Світла мало, дзвону багато, процесія — немов вяземський медівник, суне в юрбі. Брак усякої гармонії і ані тіні краси. Доки ж буде тягнутися ця японська комедія?

У третій годині вернувся додому й до девятої години ранку спав сном праведного. 

23 [березня]. Христос Воскресе!

У родині М[ихайла] С[еменовича] урочистого обряду й певного часу для розговин не визначено. Хто коли хоче. Республіка! гірше — анархія! ще гірше — блюзнірство! Де ж пак відкинути віками освячений звичай обжиратися й обпиватися при сході сонця... Та це ж просто наруга над святинею!

У десятій годині прийшов до М[ихайла] С[еменовича] з святочним привітанням актор Самарін і прочитав йому дуже милу епіґраму Щербини, яку до цього й додаю:

 
 Боже! Въ какомъ я теперь упоеніи
 Съ "Вђстникомъ Русскимъ" въ рукахъ,
 Что за прекрасныя стихотворенія.
 Ахъ!
 Тутъ Данилевскій, Плещеевъ таинственный,
 Майковъ, нашъ флюгеръ-поэтъ.
 Лучше же всђхъ несравненный, единственный
 Фетъ!
 Много нелђпостей патетическихъ,
 Множество фразъ посреди,
 Много и рифмъ. Но красотъ поэтическихъ
 Жди!
 

24 [березня]. Ще раз бачився з Сергієм Тимофієвичем Аксаковим та його симпатичною родиною і ще раз щасливий. Чарівний старець! Він запрошує мене на літо до себе на село, і я, мабуть, не встою проти такої спокуси. Хіба що опікунка-поліція перешкодить.

Від Аксакових заїхали до В. М. Репніної, а від неї — до актора Шумського. Скуштували свяченої паски з вестфальською ковбасою й поїхали до Станкевичів. Не застали вдома. Подалися до книгарні М. М. Щепкина і комп., де я й зостався на обід. Обід був для запрошених. М[икола] М[ихайлович] святкував новосілля своєї книгарні і з цієї нагоди задав бенкет для цвіту московської учено-літературної братії. І що ж це за братія! Молоді, живі, запальні, вільні! Тут я зустрів Бабста, Чичеріна, Кетчера, Міна, Кронеберґа-сина, Афанасєва, Станкевича, Корша, Крузе й багато інших. Я зустрівся й познайомився з ними, як з давно знайомими, рідними людьми. І всю цю повну радість я завдячую своєму славному другові М. С. Щепкинові.

У восьмій годині ввечері пішли до купця Варєнцова — музики й прихильника мистецтв. Тут я зустрівся з деякими московськими малярами та музиками і, наслухавшись Моцарта, Бетховена та інших великих представників слухової гармонії, в одинадцятій годині вернулись ми "во свояси, дивяся бившему".

25 [березня]. Високошановний М. О. Максимович зробив на мою честь обід, на який запросив, між іншим, і ветхих денми товаришів своїх Поґодіна й Шевирьова. Поґодін ще не такий старий, як я його собі уявляв. Шевирьов старіший і, хоч має сивеньку, почтиву фізіономію, поваги до себе не викликає. Солодкий до млости дідок. Наприкінці обіду амфітріон прочитав на мою честь свої власні вірші, а по обіді премила господиня проспівала кілька українських пісень, і захоплені гості розійшлись, хто куди, а я заїхав до Сергія Тимофієвича Аксакова, щоб попрощатися. Він спав, і я не мав щастя поцілувати його сиву прекрасну голову. До девятої години пробув я в Аксакових, і з насолодою слухав своїх рідних пісень, що їх співала Надія Сергіївна. Вся родина Аксакових щиро й сердечно співчуває Україні та її пісням і взагалі її поезії. У девятій годині з Іваном і Костянтином Аксаковими поїхав я до Кошелєва, де зустрівся й познайомився з Хомяковим і з старим декабристом кн. Волконським. Лагідно, без найменшої жовчі розповів він мені деякі епізоди із свого 30-тилітнього заслання і наприкінці додав, що ті з його товаришів, що самотні відбували заслання, — всі повмирали, а ті, що томилися по кілька вкупі, пережили свою покуту, — серед них і він.

26 [березня].У девятій годині вранці розпрощався з Михайлом Семеновичем Щепкином та з його родиною. Він поїхав до Ярославля, а я, забравши свою мізерію, поїхав на залізницю і в другій годині, запакований до ваґону, покинув гостинну Москву. У Москві найбільш тішило мене те, що я зустрів серед освічених москвичів найтеплішу привітність до себе особисто та щиру прихильність до моєї поезії, особливо в родині С. Т. Аксакова.

27 [березня]. У восьмій годині ввечері громоносний паротяг свиснув і спинився в Петербурзі. У девятій годині я був уже в помешканні мого найщирішого друга М. М. Лазаревського.

28 [березня]. По снігу та сльоті я пішки оббігав майже без потреби пів міста. На роздоріжжі зайшов до готелю Клєя і знайшов там Григорія Галагана, що оце тілько приїхав із Москви. Він передав мені лист Максимовича з його віршами, що він прочитав за обідом 25 березня, квиток на одержання "Русской Бесђды" і мого в Москві знайденого "ретика", себто "Івана Гуса", про якого я думав, що він безповоротно загинув. У третій годині вернувся я додому й обійняв свого щирого Семена Артемовського; а за півгодини я був уже в його домі, як у своїй рідній хаті. Багато, багато ми пригадали й перебалакали, а ще про більше не встигли ані згадати, ані побалакати. Дві години промайнули скоріше, ніж одна хвилина; я попрощався з моїм милим Семеном, і в шостій годині вечора вкупі з Лазаревським пішли ми до графині Н. І. Толстої.

Більш сердечно й радісно не зустрічав мене ніхто, і я — нікого так, як зустрілись ми з моєю святою заступницею і з графом Федором Петровичем. Ця зустріч була сердечніша за всяку родинну зустріч. Багато хотілось мені розповісти їй, та я нічого не сказав. До другого разу. Пляшкою шампанського освятили ми святе, радісне побачення і в восьмій годині розійшлись.

Вечір провели ми в В. М. Білозерського, мого соузника й сусіди в казематі 1847 року. В нього зустрів я своїх оренбурзьких співвигнанців: Сєраковського, Станєвича та Желіґовського (Сову). Радісна, весела зустріч. Після сердечних розмов і милих, рідних пісень ми розійшлись.

29 [березня]. У десятій годині вранці зявився я "казанським сиротою" до начальника канцелярії обер-поліціймейстра, до земляка мого І. М. Мокрицького. Він прийняв мене напівофіційно, напівфаміліярно. Стара знайомість опинилась в дужках. Наприкінці він мені порадив зголити бороду, щоб не зробити прикрого вражіння на його патрона графа Шувалова, до якого я повинен зголоситися, як до головного мого наглядача.

Від Мокрицького я знов пішов обтирати ногами вже висохлий брук і вправлявся в цьому хитрому ногоробстві до 12-тої години. А в 12-ій годині з М. Лазаревським поїхали до Василя Лазаревського. Напрочуд симпатичні люди ці прекрасні брати Лазаревські; і всі шість братів, як один — надзвичайна рідкість. Василь прийняв мене, як давно невиданого свого друга. А ми з ним зустрічаємось уперше в житті. От земляк, так земляк!

Увечері пішли ми до цирку-театру дивитись і слухати ілюстрований виклад із ґеолоґії професора Роде. Виклад про світобудову — прекрасний, і астрономічні картини може не зайві, але нащо ці незграбні суздальські види міст та будинків, що ображають мистецтво? І нащо накручувати ці живі перкалеві взори, що ображають науку? Дивно! а ще дивніше те, що публіка плеще цій ярмарковій банальності. Юрба, та ще й столична юрба!

30 [березня]. Замовив фотоґрафічний портрет у шапці та кожусі для М. О. Дорохової. Шукав помешкання Бабста і не знайшов. Шкода. Не зважаючи на препогану погоду, пробрався на Васіліївський Острів, зайшов до маляра Лаврова і від нього довідався про смерть Павла Петровського. Погана новина. Бідна стара мати! Вона не переживе цієї страшної новини.

Увечері графиня Н[астасія] І[ванівна] познайомила мене зо своїми знайомими, що численною громадою зібралися в неї цього вечора. Вони привітали мене, як давно очікуваного й дорогого гостя. Спасибі їм. Боюсь, щоб не став я модною фіґурою в Пітері. А на це виглядає.

31 [березня]. З малярем Лукашевичем був в Ермітажі. Новий будинок Ермітажу видався мені не такий, як я його уявляв. Блискуча розкіш, а краси мало. І на цьому величавому храмі мистецтва виразно відбилася тяжка казарменна лапа "неудобозабываемаго" муштрованого ведмедя.

У третій годині вернувся додому і під впливом того, що бачив, зайняв був позему позицію, аж ось прийшов до мене мій давній незабутий, хоч з очей згублений, знайомий і щирий земляк Л. Н. Дзюбин. Згадали давнину й пішли до готелю "Парижъ" обідати. По обіді пройшлися по Невському і на сьогодні розійшлись.

Вечір провів у Семена. 

КВІТЕНЬ 1858 

1 [квітня]. Дурять інших і себе одурюють. Добре [було б], коли б це робилося тілько першого квітня! Звідки пішов цей безглуздий звичай?

Довго вештався без жадної мети по Невському проспекті. Потім перейшов на Басейну, відшукав помешкання Кокорєва, а самого господаря не застав. Обідав у Білозерського. По обіді дістав записку від графині Н[астасії] І[ванівни] і ввечері пішов до неї. Нічого спішного: вона просто хотіла мене бачити. Добра істота! До графині заїхав Сошальський і завіз мене до іменинниці землячки М. С. [Кржисевичевої]. Ми з нею не бачились од 1845 року. Вона ледве помітно постарілась. Напрочуд кріпка землячка.

2 [квітня]. У першій годині Сошальський повіз мене до землячки Ю. В. Смірнової. Я знав її наївною, милою інституткою в 1845 році. А тепер — чорт-зна-що: претензія на паню, а в дійсності й на порядну покоївку не схожа. Від Смірнової заїхали до Ґрадовича. Теж старий знайомий. Від Ґрадовича зайшов я вже без Сошальського до трахтиру Палкіна, пообідав і пішов додому.

Увечері в цирку-театрі дивився і слухав "Бронзового коня". Вистава пишна, а більш нічого. Тілько старий Пєтров та Семен славно підтримали "Бронзового коня", а решта — ка-зна-що. 

3 [квітня].

 НАВУХОДОНОСОРЪ.
 (Изъ Беранже В. Курочкина).
 
 Въ давно прошедшіе вђка —
 До Рождества еще Христова —
 Жилъ царь подъ шкурою быка.
 Оно для древнихъ это ново,
 Но такъ же точно льстилъ и встарь
 И такъ же пђлъ придворный хоръ:
 Ура! Да здравствуетъ, нашъ царь —
 Навуходоносоръ!
 — Нашъ царь бодается — такъ что жъ?
 И мы топтать народъ здоровы —
 Рђшилъ совђтъ сђдыхъ вельможъ —
 Да здравствуютъ рога царевы!
 Вђдь и въ Египтђ государь
 Былъ божество съ давнишнихъ поръ.
 Ура! Да здравствуетъ нашъ царь —
 Навуходоносоръ!
 Державный быкъ коренья жретъ,
 Вода рђчная ему пойло...
 Какъ трезво царь себя ведетъ!
 Поэтъ воспђлъ бычачье стойло,
 И надъ поэмой государь,
 Мыча, уставилъ мутный взоръ.
 Ура! Да здравствуетъ нашъ царь —
 Навуходоносоръ!
 Въ тогдашней "Сђверной Пчелђ"
 Печатали неоднократно,
 Что у монарха на челђ
 Слђдъ виденъ думы необъятной,
 Что изъ сердецъ ему алтарь
 Воздвигъ народный приговоръ.
 Ура! Да здравствуетъ нашъ царь —
 Навуходоносоръ!
 Быкъ только ноздри раздувалъ,
 Упитанъ сђномъ и хвалами,
 Но подъ ярмо жрецовъ попалъ...
 И, управляемый жрецами,
 Мычалъ рогатый государъ
 За приговоромъ приговоръ.
 Ура! Да здравствуетъ нашъ царь —
 Навуходоносоръ!
 Тогда не выдержалъ народь —
 Въ цари избралъ себђ другого,
 Какъ православный нашъ причетъ,
 Жрецы — любители мясного...
 Какъ злы-то были люди встарь!
 Придворнымъ-то какой позоръ!
 Былъ съђденъ незабвенный царь
 Навуходоносоръ!
 Льстецы царей! Вотъ вамъ сюжетъ
 Для оды самой возвышенной,
 Да и цензурный комитетъ
 Ее одобритъ непремђнно,
 А впрочемъ... слово "государь"
 Не вдохновляетъ васъ съ тђхъ поръ,
 Какъ въ Бозђ сгнилъ послђдній царь
 Навуходоносоръ!
 

Оце тілько встиг я покласти перо, дописавши останній куплєт цього прекрасного і влучного вірша, як увійшов до мене Каменецький, за ним Сераковський, а за ним Крунєвич і нарешті Дзюбин, який запросив мене на обід. От тобі й листи. Треба десь заховатися.

Після не зовсім скромного обіду ми вийшли на вулицю, і я, пройшовши кілька кроків, зустрів всюдисущого, вічного жида, брехуна Елькана. Після довгої прохідки ми з ним розійшлись і за його вказівками пішли шукати помешкання актора Пєтрова та, звичайно, не знайшли. Вилаяли всезнайку Елькана і по дорозі зайшли до Бєнєдіктова. Зустрів він мене щиро-радісно і, після всяких розмов, на моє прохання прочитав нам деякі місця з "Собачьяго Пира" (Барбє), і тілько тепер я упевнився, що цей прекрасний переклад справді належить Бєнєдіктову.

4 [квітня}. Каменецький передав мені всі мої твори, переписані Кулішем, крім "ретика". Треба буде зробити вибір і приступити до видання. Але як мені доступитись до цензури?

У третій годині пообідав із Дзюбином, теж не зовсім у міру, і вечір провів у Семена.

5 [квітня]. Приїздив Смаковський — запросити мене пообідати з ним та з Дзюбином. Я спав. Мене, спасибі, не збудили. І я, вимовляючись хворобою, не поїхав на лукулівський обід. Бог із ним. З незвички можна поважно захворіти. Вечір провів у Галагана.

6 [квітня]. Мав велике нещастя вбратися у фрак і зявитися до свого головного наглядача графа Шувалова. Він прийняв мене просто, не формально, а головне без відповідної цій нагоді науки, чим зробив на мене корисне для себе вражіння.

При цій добрій нагоді я познайомився з дружиною І. М. Мокрицького, начальника канцелярії обер-поліціймейстра. Вона з роду Свічка і справжня моя землячка. Ми з нею зустрілись, як давні знайомі.

Попрощавшись із премилою землячкою, я зайшов до Академії Мистецтв на виставу. З усіх родів малярства мені впали в око переважно пейзажі. Калам сильно впливає на пейзажистів. Самого Калама дві речі не першої вартости.

Вечір провів у графині Н[астасії] І[ванівни]. Чув уперше, як грає Антоній Контський, і особисто познайомився з поетом Щербиною.

7 [квітня]. Мав намір проїхатись у Павловське до старого Бюрно. Але цьому доброму намірові нехотячи перешкодив маляр Соколов, до якого я зайшов по дорозі, пробув у нього до четвертої години і спізнився на залізницю. Непрощенна розкиданість.

Увечері пішли з Михайлом до Семена й не застали його вдома.

8 [квітня]. Користаючись з гарної погоди, я пішов пішки в Семенівський полк шукати помешкання Олєйникова. Помешкання знайшов, а господаря не застав і подався на Басейну до Кокорєва. І цього відкупщика-письменника не застав удома. По дорозі зайшов на Літєйну до Василя Лазаревського; відпочив трохи і пустився, теж пішки, на Велику Подячеську до Семена обідати. По обіді вийшли на вулицю й випадково зайшли до бідного, безталанного ґенерала Корбе. Плаче бідний не тому, що з служби погнали, а тому, що "Станислава" не дали. Бідна, нещасна людина!

Увечері зайшов до Крунєвича, до мого спів-вигнанця, та між багатьма поляками зустрів у нього й росіян, а серед них і дві славнозвісні особи: графа Толстого, автора салдатської севастопільської пісні, та оборонця Севастополя ґенерала Хрульова.

Остання славетна особа мені видалась приборканою.

9 [квітня]. Відпокутовував непомірковану вечерю у Крунєвича.

10 [квітня]. Відвідав одного московського знайомого — Бєзобразова, потім Рамазанова й Міхайлова. Хотів пробратись на виставу, та не пощастило: цар перешкодив. Дивився в цирку-театрі "Москаля-Чарівника". Чарівний Семен. А решта — ка-зна-що.

11 [квітня]. Доручив Каменецькому клопотатися в цензурнім комітеті про дозвіл надрукувати "Кобзаря" та "Гайдамаки" під фірмою "Поезія Т[араса] Ш[евченка]". Що воно з цього буде?

Зайшов по дорозі до співця-актора Пєтрова. Він тілько погладшав, а вона, гай-гай! із гарненької Ганни Яковлівни зробилася старенькою, але все ж милою бабусею. Нетривка стать! Забіг до Семена, випив чарку горілки і пішов до Корбе обідати. Нудно і брудно, як у старого бурлаки, та ще й військового. Увечері в Білозерського слухав нову драму Желіґовського (Сови) й успішно довів Сєраковському, що Нєкрасов не тілько не поет, але й віршороб незугарний.

12 [квітня]. Сніг, сльота, гидота. Не зважаючи на це все, ми, себто я, Семен і М. Лазаревський, пішли до Академії оглядати виставу. А щоб не застудитись, завернули до Смурова, випили по чарці джину й проковтнули по десятку устриць. З вистави пішли ми до графині Н[астасії] І[ванівни] на проханий обід, який вона справляла для своїх близьких численних приятелів з нагоди мого повороту. За обідом граф Ф[едір] П[етрович] промовив коротеньке слово на честь милостивого царя. А на честь моєї невільної довготерпеливости виголосив майже ліберальне слово Микола Дмитрович Старов, потім Щербина, а наприкінці сама графиня Н[астасія] І[ванівна]. Мені було і приємно, і разом із тим ніяково. Я не ждав для себе такої великої чести. Для мене це була цілковита несподіванка. Семен завважив, що за столом всі були бліді, худі й зелені, крім нещасного вигнанця, себто мене. Кумедний контраст.

По обіді повіз мене Сошальський до землячки М. С. Кржисевич, а в годині першій — до Бореля. А від Бореля — до Адольфіни, де я його й покинув.

13 [квітня]. Від М. Д. Старова ми з Семеном поїхали до М. В. Остроградського. Великий математик привітав мене, щиро обнявши, як земляка, як свого родича, що надовго виїздив кудись. Спасибі йому. Остроградський з родиною їде на літо на Україну. Запросив би, каже, й Семена з собою, та боїться, що в полтавській ґубернії не вистарчить сала на його прохарчування.

Обідав у Семена, вечір провів у графині Н[астасії] І[ванівни]. Слухав вірші Юлії Жадовської. Бідна, сердешна дівчина!

14 [квітня]. Семен познайомив мене з дуже пристойним молодиком — з В. П. Енґельгардтом. Багато, багато зворухнулося в душі моїй при зустрічі з сином мого колишнього дідича. Забуття минулому... Мир і любов сучасному...

Увечері Грицько Галаган познайомив мене з чернігівськими землячками Карташевськими. Неманірні, милі, справжні землячки!

15 [квітня]. На бажання графині Н[астасії] І[ванівни] представлявся шефові жандармів кн. Долґорукову. Вислухав віповідну нагоді, але чемну науку; на цьому авдієнція скінчилась.

Вечір провів у земляка Трохима Тупиці, де зустрівся з Громекою, автором статті "О полиціи и о взяткахъ", і познайомився з старим Оржицьким, декабристом.

16 [квітня]. Грицько Галаган приїхав просити, щоб я записав йому мій "Весінній вечір". Я охоче вволив його волю, а він, щоб не бути мені винним, записав прекрасний вірш Хомякова.

Л. Н. Дзюбина познайомив я з Семеном, а він, щоб теж не зостатися мені винним, задумав почастувати мене якимсь молодим ґенералом Криловим, земляком із Харкова. Не вважаючи на молодість і чемність, ґенерал показався дуже несимпатичний, а обід його, мало не царський, теж видався якийсь солодко-нудний.

Увечері Мей прислав мені у власному російському перекладі той самий "Весінній вечір", що його я вранці записав Галаганові. Спасибі йому.

 
  ВІРШ ХОМЯКОВА.
 
 Тебя призвалъ на брань святую,
 Тебя Господь нашъ полюбилъ,
 Тебђ далъ силу роковую,
 Да сокрушишь ты волю злую
 Слђпыхъ, безумныхъ, буйныхъ силъ.
  *
 Вставай, страна моя родная!
 За братьевъ! Богъ тебя зоветъ
 Чрезъ волны буйнаго Дуная, —
 Туда, гдђ, землю огибая,
 Шумятъ струи Эгейскихъ водъ.
  *
 Но помни: быть орудьемъ Бога
 Земнымъ созданьямъ тяжело;
 Своихъ рабовъ онъ судитъ строго, —
 А на тебя, увы! какъ много
 Грђховъ ужасныхъ налегло!
  *
 Въ судахъ черна неправдой черной
 И игомъ рабства клеймена,
 Безбожной лести, лжи тлетворной,
 И лђни гнусной и позорной,
 И всякой мерзости полна.
 О, недостойная избранья,
 Ты избрана! Скорђй омой
 Себя водою покаянья,
 Да громъ двойного наказанья
 Не грянетъ надъ твоей главой!
 Съ душой колђнопреклоненной,
 Съ главой, лежащею въ пыли,
 Молись молитвою смиренной
 И раны совђсти растђлнной
 Елеемъ плача исцђли!
  *
 И встань потомъ, вђрна призванью,
 И бросься въ пылъ кровавыхъ сђчъ!
 Борись за братьевъ крђпкой бранью,
 Держи стягъ Божій крђпкой дланью,
 Рази мечомъ — то Божій мечъ!
 

17 [квітня]. М. Д. Старов прислав М. Лазаревському написане слово, що він виголосив на мою честь за обідом у графині Н. І. Толстої. Як дорогу для мене річ, я вписую його до свого журналу:

Признательное Слово Т. Г. Шевченку.

Несчастіе Шевченка кончилось, а съ тђмъ вђмстђ уничтожилась одна изъ вопіющихъ несправедливостей. Мы не нарушимъ скромности тђхъ, чье участіе способствовали этому добру і пріобрло благодарность всђхъ, сочувствующихъ достоинству блага... Мы скажемъ, что намъ отрадно видђть Шевченка, который среди ужасныхъ, убійственныхъ обстоятельствъ, въ мрачныхъ стђнахъ "казарми смердячої", не ослабђлъ духомъ, не отдался отчаянію, но сохранилъ любовь къ своей тяжкой долђ, потому что она благородна. Здђсь великій примђръ всђмъ современнымъ нашимъ художникамъ и поэтамъ, и уже это достойно обезсмертить его!...

Позвольте же предложить тостъ признательности за Шевченка, который своими страданіями поддержалъ то святое вђрованіе, что истинно нравственную природу человђка не въ силахъ подавить никакія обстоятельства!

12 апрђля 1858. Н. Старовъ.

В. М. Білозерський познайомив мене з професором Кавєліном. Привабливо-симпатична натура.

Той таки Білозерський познайомив мене з трьома братами Жемчужніковими. Чарівні брати!

Увечері в цирку-театрі слухав оперу "Жизнь за царя". Ґеніяльний твір! Безсмертний М. І. Ґлінка. Пєтров у ролі Сусаніна — гарний, як і колись. І Лєонова в ролі Вані — гарна, але далеко їй до Пєтрової, яку я чув у 1845 році.

18 [квітня]. Дістав премилий лист од премилого Сергія Тимофієвича Аксакова; на лист буду відповідати завтра: сьогодні я захопився своєю "Лунатикою". Коли б не перешкодив послужливий Сошальський, то я скінчив би "Лунатику". Та ба! довелося кинути нематеріяльне слово і взятися до матеріяльного діла, себто до сутого обіду.

Увечері з цим самим послужливим Сошальським поїхали ми до милої й талановито-голосистої співачки мадмуазель Ґрінберґ. Там зустрівся я з Бєнєдіктовим, Дарґомижським та архітектором Кузьміном, давнім і добрим знайомим. Розкошування музикою закінчилось смішним і нудним нявканням Дарґомижського. Як та миша в котячих пазурях! А йому плещуть. Чудні люди — ці меломани, а ще дивніші такі співці, як Дарґомижський.

19 [квітня]. Учора Сошальський запросив і мене з Михайлом на борщ з сушеними карасями й на вареники. А сьогодні графиня Н[астасія] І[ванівна] просить запискою до себе обідати та обіцяє познайомити з декабристом бароном Штейнгелем. Ми воліли декабриста, ніж борщ з карасями, і за зраду були бароном покарані. Він не прийшов на обід. Здичавілий барон!

За обідом я познайомився з адміралом Ґолєніщевим. Адмірал — товариш графа Ф[едора] П[етровича], проста і, здається, гарна людина.

Вечір провів у Галагана. Він прочитав опис свого будинку, збудованого ним у прилуцькому повіті в старому українському стилі. Панська, але гарна й варта наслідування витівка.

20 [квітня]. Обідав у К. Д. Кавєліна і там познайомився з Ґалаховим — автором російської хрестоматії.

21 [квітня]. До обіду вештався без жадної мети по місті. Увечері пішов до театру. Спектакль назагал був гарний, а увертюра "Вільгельма Телля" — чарівна. Хвалений тенор Сєтов — нижче всякої мірноти. Просто ка-зна-що; а йому плещуть. Семен у ролі батька Лінди де Шамуні — дуже гарний.

З театру зайшов я до Білозерського й застав у нього К. Д. Кавєліна. З розмови про минулу й майбутню долю словян ми перейшли до психолоґії та філософії і просиділи до третьої години ранку. Школярство! але чарівне школярство!

22 [квітня]. Теж без жадної мети тинявся до обіду, тілько вже не один, а з Семеном. Увечері, також із Семеном, пішли до землячки М. Л. Мокрицької і до другої години з приємністю переливали з пустого в порожнє.

23 [квітня]. Учора ми умовились із Семеном, щоб сьогодні десь коло першої години їхати оглянути віллі. Точнісінько до дванадцятої години погода була гарна; потім почався дощ, як то кажуть, затяжний. Ми просиділи ввесь день удома; читали Гумбольдта "Космос" і, дивлячись у вікно, повторювали приказку: "Вотъ тебђ, бабушка, и Юрьевъ день!"

24 [квітня]. Плани мої ніколи не вдаються, та не можу відмовитись од приємности будувати плани. Сьогодні, наприклад, виходячи з дому, я гадав так провести час до обіду: спочатку зайти до Академії і подивитись на виставу, потім зайти до Йордана, свого майбутнього професора, далі — до барона Клодта та нарешті — до графині Н[астасії] І[ванівни] і в неї зостатися на обід. Такий був проєкт. А сталось ось як: у першій залі Академії я зустрівся з Зембулатовим і Бориспольцем — моїми давніми й щирими друзями. Нашвидку ми обійшли виставу, пішли до Зембулатова і дообіддя провели на споминах. Я зовсім задоволений невдачею.

Увечері вибрались ми з Михайлом до його брата Василя, але зайшли до Семена і там провели вечір. Теж невдача.

25 [квітня]. У десятій годині ранку пішов попрощатися з А. М. Мокрицьким, що виїздив до Москви. По дорозі зайшов до М. І. Сухомлинова та по дорозі зайшов до барона Клодта; натішився монументом "неудобозабываемому" і пішов до Академії на виставу. У першій залі зустрівся з Жемчужніковим, а в останній — з Семеном. Із Академії поїхали з Семеном на Петербурзьку Сторону шукати віллі. Віллю найняли, зоставили завдаток і в шостій годині вечора приїхали додому. Увечері з Семеном таки були в М. І. Петрова. Слухали безконечні та пусті балачки про емансіпацію.

26 [квітня]. На обіді в Сошальського познайомився особисто з поетом Курочкіном і з братом його Миколою, достойним юнаком. Поет Курочкін багато обіцяє в майбутньому. Дай, Боже, щоб мої надії справдились.

27 [квітня]. Пообіцяв обідати у маляра Лукашевича та через розкидливість збрехав.

28 [квітня]. Сошальський подарував мені стінний годинник, а Василь Лазаревський — термометр. З ласки добрих людей маю головні інструменти для досвідів над акватінтою. Коли ж я возьмуся до самих досвідів?

29 [квітня]. Зайшов до Дзюбина. Не застав удома. Попросив дати поснідати і зоставив йому за гостину рукопис "Посланія до мертвих, живих і ненарождених земляків", що був саме при мені, з написом: "на память 1 травня", — теж через розкидливість.

30 [квітня]. Пішли з Семеном до Літнього саду, щоб подивитись на памятник Крилову. По дорозі зайшли до Казанського Собору, щоб подивитись на картину Брюлова. Але, на жаль, вона премудрими попами так розумно і вдало приміщена, що й котячими очима її побачити неможливо. Гидко. По дорозі зайшли до Пасажу, полюбувалися красунями, що там вештаються, та алєутськими ляльками і перейшли до Літнього саду. Монумент Крилова, вславлений "Пчелою" й іншими часописами, — нічим не кращий за алєутських ляльок! Безсовісні ґазетярі! Нікчемний барон Клодт! Замість величавого старого він посадив льокая в демікотоновому сурдуті з абеткою та указкою в руках. Барон нехотячи осягнув ціль, виліпивши цю мізерну статую та барелєфи тілько для дітей, але зовсім не для дорослих. Бідний бароне! Образив ти великого поета, і теж нехотячи.

Ображені бароном, ми взяли човен й поплили до Біржі. Намилувались пишною біржевою залєю, пішли до скверу, подивились на мавпи та папуги і зайшли на постійну виставку малярських творів. Бідний Тиранов! він і свою хворобливу мазанину тут виставив. Сумне, тяжке вражіння.

Находившись до втоми, ми на човні переплили Неву, пройшли частину бульвару, в вікнах крамниці Даціяро полюбувалися акватінтами, найняли візника й рушили додому обідати.

Увечері був у Білозерського та в Крунєвича. 

ТРАВЕНЬ 1858 

1 травня. Ми з Семеном вирішили провести день якнебудь, а ввечері поїхати до катерингофу, поглянути на святочну публіку. Десь коло першої години пішли ми до Академії на виставу й зайшли до графині Н[астасії] І[ванівни]. Не застали її вдома й потягли до Остроградського з наміром там і пообідати. Не пощастило. М[ихайло] В[асилєвич] та його стара - В[арвара] Д[митрівна] нездужають, а діти пішли на прохідку. Ми пішли за їх прикладом і, повештавшись по набережжі Неви, вернулись додому.

У восьмій годині ввечері замість катерингофу ми зайшли до Білозерського й весело пробалакали до першої години.

2 [травня]. Був із Семеном в Ермітажі у відділі старавинної й нової скульптури. Я не уявляв, що в Ермітажі така сила останків старовинної скульптури; мабуть, їх позбирали з усіх палаців. Прекрасна думка. У відділі нової скульптури мене зачарував Тенерані своєю вмираючою "Душенькою" і прикро розчарував покійний Ставассер своєю незграбною русалкою. Оглядали музей старовини, бібліотеку і, для першого разу, тим закінчили. Увага ослабла. Залі музею оздоблені з більшим смаком, ніж ґалєрія картин.

З Ермітажу пробрались ми на виставу квітів. Надзвичайне багатство квітів та рослин. Але густий натовп гарненьких глядачок перешкожає вповні насоложуватись творами флори. В юрбі відвідувачів зустрів давніх друзів моїх: Маслова і товстенного Сєрьожу Уварова: не графа, а просто Уварова.

3 [травня]. Був в Ермітажі сам, — без Семена. Його вчора втомила антична ґалєрія та старовина, і він відмовився бути моїм сопутником. Ледащо! В Ермітажі зустрівся й познайомився з славетним ґравером Йорданом. Він чув про мій намір зайнятися акватінтою і запропонував мені свої послуги в цій новій для мене галузі. Втішений його милою, щирою пропозицією, я двічі обійшов всі залі, щоб вибрати картину для першої спроби обраного мною мистецтва. Після уважного огляду я зупинився на ескізі Мурільйо "Свята родина". Наївний, милий твір. Я не бачив картини такого змісту, до якої б так підходила ця назва, як до ґеніяльного ескізу Мурільйо. Отже, за Божою та Йордановою поміччю берусь за спроби, а потім і за Мурільйо.

У четвертій годині я покинув Ермітаж і зайшов на виставу квітів. Чарівний перехід! За кілька годин уважного оглядання творів великих майстрів я втомився, обважнів духом, — і раптом жива, свіжа краса природи й мистецтва благотворно охоплює мене та оновлює... Різноманітна зелень, маси свіжих розкішних квітів, музика, і на довершення чару — юрба прекрасних, молодих і свіжих, як квіти, жінок. Я обіцяв Уваровим обідати в них у пятій годині і пробув у цьому раю до шостої години. О, столице!

Увечері переказував свої вражіння Семенові і його премилій Олександрі Іванівні.

4 [травня]. Був у Ф. І. Йордана. Який послужливий, милий чоловік та маляр, та ще й живий чоловік, що серед ґраверів дуже рідко трапляється. Він мені протягом години [показав] усі найновіші способи ритування акватінта. Висловив бажання допомогти мені всім, що буде від нього залежати. Я розпрощався з ним — наполовину як майбутній ґравер.

Від Йордана зайшов на деякий час до графині Н[астасії] І[ванівни], а від неї перейшов до ґравера й друкаря Служинського, теж щоб повчитися. Застав його при обіді, і про справу не було й мови. Зайшов до давніх друзів — Уварових, з наміром у них пообідати. Старий Уваров сказав мені, що сопутник мій від Астрахані до Нижнього О. О. Сапожніков — тут, і завтра виїздить до Москви. Я поспішився до нього, застав його вдома, але він мене не прийняв через спішний обід. Це мене трохи законфузило, і я обтрусив порох від ніг своїх та по дорозі зайшов до чернігівського земляка свого М. І. Петрова, де й пообідав розперезано.

Увечері поїхали з Семеном до графині Н[астасії] І[ванівни], де й пробули до білого дня.

5 [травня]. В Ермітажі зустрів товариша з Академії — Міхайлова, колишнього улюбленця К. П. Брюлова. Обійшовши ґалєрії — картин та античну, зайшли ми до "Лондону" поснідати. Перед виїздом своїм із Риму до Мадріду Міхайлов у Римі часто бачився з К. П. Брюловим і розповів про його дивовижне, нечуване скнарство. Великий Брюлов великого Рембрандта перевищив у цьому таємному мистецтві! Розпрощавшися з Міхайловим, пішов я обідати до Лукашевича. Теж учень і улюбленець великого Брюлова. Лукашевич повторив мені слова Міхайлова з варіяціями. Крім морального безсилля, більш нема чим пояснити такого явища.

Із Служинським зайшов до М. І. Уткіна й не застав його вдома. Увечері з М. Лазаревським пішли до Семена і теж не застали вдома.

6 [травня]. З Семеном поїхали ми до Енґельгардта і не застали вдома. Зайшли до Курочкіна — те саме. Зайшли до землячки М. С. Кржисевичевої, і вона нас зустріла жвава, весела, молода, як і десять літ тому. Чудова жінка, її й лихо не бере. А лиха в неї чимало. Вона цими днями вернулась із Москви і привезла мені три торби поклонів від моїх московських друзів. Гостинна землячка запросила нас на сніданок, і ми не відмовились. Добре поснідавши і весело побалакавши, ми взялися за шапки, аж увійшов Громека і з ним ще якийсь київський земляк. Громека, як кум, замість ручки, поцілував у господині ніжку. Така ніжність нам не сподобалась, і ми незабаром відійшли.

Семен в якійсь справі зайшов до Юзефовича, обер-секретаря Синоду, і мене потягнув за собою. Новий знайомий, хоч і привітний, мені не сподобався. Може тому, що він рідний брат київського зрадника Юзефовича.

Попрощавшись із новим знайомим, ми поїхали обідати теж до нових знайомих, до Степанових із Харкова. По обіді Семен пішов до театру, а я — до Сухомлинова, де й зустрів давнього знайомого й земляка, академіка Никитенка. Із декламатора, актора, професора, Никитенко перетворився в звичайного собі привітного дідка, який в розмові не уникає навіть українських висловів. Приємна переміна!

7 [травня]. Від десятої до дванадцятої години Семен із своїм учнем співав різні дуети, а О[лександра] І[ванівна] їм акомпаніювала на фортепіяні, я ж слухав та від часу до часу бив браво. З якою трепетною насолодою уявляв я таку сцену в Новопетровському форті. А тепер, коли справдилося моє гарячкове дожидання, я дивлюсь і слухаю, як найзвичайнішої речі. Люди взагалі дивні, а серед них і я. Після дуетів вийшли ми з Семеном на вулицю без жадної мети. Зайшли випадково до музичної крамниці Петца, побалакали й потім зайшли до маляра Соколова, полюбувалися намальованими нашими земляками та землячками і пішли до Дзюбина — не застали вдома, зайшли до М. Лазаревського — теж не застали вдома. Вернулися до Семена і, дочекавшись Юзефовича з родиною, почали обідати.

8 [травня]. Написав листа до М. О. Брилкіна, відіслав на пошту й вибрався був до Ермітажу працювати, аж увійшов М. Курочкін і Вільбоа. План мій раптом міняється. Замість Ермітажу пішли ми до Семена побалакати про виставу опери Вільбоа. Семена не застали вдома. Зайшли до Софії Федорівни — те саме. Пішли до трахтиру, пообідали й розійшлись.

9 [травня]. Була думка витягнути Дзюбина до Павловського. Він не згодився, і я пішов пішки на Крестовський [острів] до Старова. Чекаючи обіду, я обійшов з Ноздровським половину Крестовського й Петровського острова. Пообідав і теж пішки вернувся додому.

Увечері був з Семеном у любої Ґрінберг. Вона багато й прекрасно співала. Досадно, що вона низенька, для сцени не надається, а яка б була славна, вогненна акторка!

10 [травня]. Почав працювати в Ермітажі. В добру годину — сказати, в лиху — помовчати. У другій годині пішов на Анґлійське набережжя вирядити Сухомлинова за кордон. Попрощавшись із Сухомлиновим, зайшов до М. І. Петрова. В нього випадково був квиток на вхід до Ісакіївського собору, і ми пішли; але нас не впустили, бо квиток був підписаний Васільчиковим, а не Ґурєвим. Китайська рація.

11 [травня]. Працював в Ермітажі до третьої години. Обідав з Желіґовським у Білозерського і за успіх майбутнього польського журналу "Sowo" випили пляшку шампанського. Увечері пішли з Семеном до графині Н. І. Толстої і вернулись у четвертій годині ранку. На велику радість господині, останній весінній вечір був оживлений як звичайно, і надзвичайно веселий. Семен і мадемуазель Ґрінберґ були душею загальної радости.

12 [травня]. Вирядив Грицька Галагана на Україну і пішов до графині Н[астасії] І[ванівни] щоб улаштуватися на постійне мешкання в Академії. Вона обіцяє, і я вірю в її обіцянку. Попрощавшися з Н[астасією] І[ванівною], зайшов на хвилинку до маляра Мікєшина і потім до Хлєбовського. Щасливі молодики і покищо щасливі малярі!

На запрошення Троцини та інших земляків прийшов я на пяту годину до Дюссо обідати і несподівано зустрів моїх нижнєгородських приятелів — Лапу та Бабкіна. По обіді їздили декуди з Троциною й Макаровим — та невдало.

13 [травня]. Замовив мідну дошку. По дорозі зайшов до Курочкіна й не застав вдома. Забіг до землячки Кржисевичевої — те саме. Зайшов до Ґрадовича і в дверях зустрів сестру Троцини, що вернулася сьогодні з закордону. Свіжа й здорова. Подорож закордон без челяді старих, хворих дівиць треба визнати за нормальний лік.

 
 Wieszczu ludu - ludu synu,
 Ty tem dumny, bos szlachetny,
 Bo u skron twych lisc wawrzynu,
 Jak ton pien twych smutny, swietny.
 
 Dwa masz wience, meczenniku,
 Oba piekne, chociaz krwawe —
 Bo pracowal nie na slawe,
 Lecz swej braci sluchal krzyku.
 
 Im zamknieto w ustach jeki —
 Ach! I jek im liczon grzechem —
 Tys powtorzy glosnem echem
 Zabronionych jekow dzwieki,
 
 I nazd kadym tys przebola
 I przeplakal, nim urodzil, —
 Lecz duch z wyzyn Cie okolal.
 I duch piers twa oswobodzil.
 
 Smutny wieszczu! Patrz cud slowa
 Jako slonca nikt nie schowa,
 Gdy dzien wzejdzie — tak nie moze
 Schowac slowa nikt z tyranow;
 
 Bo I slowo jest tez Boze
 I ma wieszczow za kaplanow —
 Jak przed grotem slonca pryska
 Ciemnej nocy mrok I chlood,
 Tak zbawienia chwila bliska,
 Kiedy wieszczow rodzi lud.
  Antoni Sowa.
 
 
 Забіліли сніги, заболіло тіло ще й головонька,
 Та ще й головонька.
 Ніхто не заплаче по білому тілу, по бурлацькому,
 Та й по бурлацькому:
 Ні отець, ні мати, ні брат, ні сестриця, ні жона його,
 Та й ні жона його.
 Ой, тілько заплаче по білому тілу товариш його,
 Та й товариш його.
 "Прости мене, брате, вірний товаришу, можеть я умру,
 Та й можеть я умру.
 Зроби мені, брате, вірний товаришу, з клен-древа труну,
 Та з клен-древа труну.
 Поховай мене, брате, вірний товаришу, в вишневім саду,
 Та в вишневім саду.
 В вишневім садочку, на жовтім пісочку під рябиною,
 Та й під рябиною.
 Рости, рости древо тонке, високеє, кучерявеє,
 Та й кучерявеє.
 Та іспусти гілля зверху до коріння, лист додолоньку,
 Та й лист додолоньку.
 Покрий теє тіло бурлацькеє біле ще й головоньку,
 Та ще й головоньку.
 А щоб теє тіло бурлацькеє біле та й не чорніло,
 Та й не чорніло.
 Од буйного вітру, од ясного сонця та й не марніло,
 Та й не марніло.

Увечері був у Желіґовського, і він мені записав свій прекрасний вірш. А Каменецький записав українську пісню. Перша пісня, яку я знаю без рими.

14 [травня]. Дні несподіваних зустрічей. Позавчора з Лапою, вчора з Троциною, а сьогодні прихожу до графині Н[астасії] І[ванівни] обідати й зустрічаюсь із моїм єдиним, моїм незабутнім другом М. С. Щепкином. Він приїхав сюди з нагоди ювілею Ґєдєонова і, не знаючи моєї адреси, шукав мене в Академії та зайшов до графині, знаючи, що я там буваю. Догадливий мій великий друг.

По обіді графиня із своєю родиною і ми з нею поїхали до адмірала А. В. Ґолєніщева. Старий був у захваті від несподіваного гостя. Тут теж зустрівся я й познайомився з декабристом бароном Штейнгелем, з тобольським другом М. Лазаревського.

15 [травня]. Обіцяв бути в М[ихайла] С[еменовича] в сьомій годині ранку і проспав до десятої. Гарний приятель. Пішов до Ермітажу і працював до третьої години. Увечері пішов до Семена і не застав удома.

16 [травня]. Не вмившись, поїхав до М[ихайла] С[еменовича], але він уже щез; з горя зайшов до Курочкіна — спить. Забіг до Енґельгардта — у ванні. Пішов до мідника, взяв дошку і навманя зайшов до землячки М. С. [Кржисевичевої] — застав удома. Набалакавшись досхочу, провів її до Ґрадовичів і пішов додому. Увечері захоплювався співом милої Ґрінберґ. З Сошальським і Семеном із захвату заїхали вечеряти до Бореля й загасили свої захвати в Адольфіни. Цинізм!

Із притулку Адольфіни в сьомій годині ранку пішов до М[ихайла] С[еменовича]. Застав ще в халаті. Набалакались і вмовились обідати в К. Д. Кавєліна, що й виконали в четвертій годині. Ввечері був у Семена й не застав дома. Гульвіса!

18 [травня]. Чарівна Олександра Іванівна Артемовська — сьогодні іменинниця. М. Лазаревський купив для неї розкішну китицю квітів, а я відніс їй і подарував. І я маю прибуток, і вона не може сказати, що я привітав її з порожніми руками. І чемно, і дешево.

Пообідавши в іменинниці, ми з Лазаревським незабаром пішли до графині Н[астасії] І[ванівни] і знайшли там М. С. Щепки на. Великий друг мій на прохання графині прочитав монолоґ "Скупого Рыцаря" Пушкіна, "Фейерверкъ" та оповідання мисливого з комедії Ілїна, — і прочитав так, що слухачі бачили перед собою палкого юнака, а не семидесятилітнього старого Щепкина. Ґеніяльний актор і надзвичайний дідусь! І я, як пообіцяв, лиха прикупивши, прочитав їм свої "Неофіти". Не знаю, чи багато вони зрозуміли. Принаймні уважно слухали.

19 [травня]. У дванадцятій годині відпровадив свого великого друга М. С. Щепкина на московську залізницю. В Михайлівському театрі дивився на Садовського в ролі Расплюєва ("Свадьба Кречинскаго"). Після Щепкина я не знаю кращого коміка. Самойлову далеко до Садовського. Пані Снєткова 2-га — просто лялька. Яка б гарна була в цій ролі моя незабутня Піунова!

20 [травня]. До третьої години працював в Ермітажі. Обідав у моїх давніх друзів Уварових. Сергій Уваров, найвеселіший на світі товстун, сказав продавцеві помаранч такий експромпт:

 
 Напрасно, разносчикъ, въ окно ты глядишь
 Подъ бременемъ тягостной ноши;
 Напрасно ты голосомъ звонкимъ кричишь:
 "Лимоны, пельцыны хороши!".
 Не обольщай меня мечтой
 Плодовъ привозныхъ изъ чужбины:
 Нђтъ, душу, полную какой-то пустотой,
 Не соблазнятъ златые апельсины.
 Я отжилъ жизнь свою давно,
 И всђ души моей желанья
 Сосредоточивши въ одно
 Разоблаченное отъ счастья ожиданье.
 Напрасно, разносчикъ въ окно ты глядишь.
 

Увечері був у Семена, і премила Олександра Іванівна грала кращі місця з "Трубадура". Чарівно грала!

 
 Повернувся я з Сібірі,
 Та не маю долі, —
 Хоть, здається, не в кайданах,
 Та не маю волі.
 Слідять мене злії люди
 День, час і годину, —
 Прийде туга до серденька,
 То ледві не згину.
 Комісари, ісправники
 За мною ганяють, —
 Більше вони людей били,
 Чим я грошей маю.
 Зовуть мене розбійником,
 Кажуть, що вбиваю, —
 Я нікого не вбив іще,
 Бо сам душу маю.
 Возьму гроші в багатого,
 Убогому даю, —
 І так людей поділивши,
 Сам гріха не маю.
 Маю жінку, маю діток,
 Однак їх не бачу;
 Як згадаю про їх долю,
 То гірко заплачу.
 Треба мені в лісі жити,
 Треба стерегтися,
 Хоть, здається, світ широкий,
 Та нігде подіться.
 

Авторство цієї вельми немудрої пісні приписують самому Кармелюкові. Наклеп на славного лицаря. Це рукоділля мізерного Падури. 

ЛИПЕНЬ 1858 

13 [липня].

 
  СОН
 
 На панщині пшеницю жала,
 Втомилася; не спочивать
 Пішла в снопи, пошкандибала
 Івана сина годувать.
 Воно сповитеє кричало
 У холодочку за снопом:
 Розповила, нагодувала,
 Попестила; і ніби сном
 Над сином, сидя, задрімала.
 І сниться їй: той син Іван
 І уродливий, і багатий,
 Не одинокий, а жонатий
 На вольній бачиться, бо й сам
 Уже не панський, а на волі
 Та на своїм веселім полі
 Удвох собі пшеницю жнуть,
 А діточки обід несуть...
 Та й усміхнулася небога.
 Прокинулась — нема нічого!
 На Йвася глянула, взяла
 Його, гарненько оповила,
 Та щоб дожать до ланового,
 Ще копу дожинать пішла...
 Останню може: Бог поможе,
 То й сон твій справдиться...
 

--------------

Примітки:

[1] Запис під цією датою не Шевченків. Див. у примітці. — Ред. Запис під датою 11 вересня переносимо сюди, до приміток. Увесь він зроблений не Шевченковою рукою, а рукою капітана В. В. Кішкіна. Перекласти на українську мову цей (дуже невдало вистилізований) запис, писаний капітаном на похміллі, — не можна. Подаємо його тут лише з незначними правописними змінами. Написаний він у стилі промови писаря Пістряка з "Конотопської відьми" Квітки-Основяненка. Запис Кішкіна не вимагає коментарів, — коментує його атмосфера, в якій він зявився на світ, автім треба й у ньому підкреслити важливі психолоґічні моменти. Думка "напитися" прийшла поетові в голову ще 9. ІХ., коли він згадав про свій перший переїзд через Сімбірське на страшне заслання. Того самого дня його роздратувало відношення тверського дідича до справи визволення кріпаків та "льокайсько-німецька" фізіономія рос. бюрократа Ренненкампфа. 10. ІХ Шевченко загуляв, як видко з Кішкінового запису, в інтимному товаристві ("не иде на совђтъ нечестивыхъ"), і трохи підпивши ("подъ мухою"), "вђщалъ неподобныя изреки грђховному міру сему, изрыгая ему проклятія", бо думка його "ретива" була "за человђчество", себто Шевченко, очевидно, з піднесенням промовляв на тему визволення кріпаків, а може і взагалі на тему політичних утисків, і коли Кішкін заснув, продовжував розмову вже з простим робітником-кочегаром, очевидно, виголошуючи "дифирамби" робітничому класові (пор. кінець), можливо — в дусі діятриби, записаної під 27. VIII (стор. 119). Ось як виглядає той запис, що за його несмачний характер відповідає Кішкін:

"[11 сентября]. Такъ какъ отъ глумленія пьянственнаго у Тараса колеблется десница и просяй шуйцу, но и оная въ твердости своей поколебася (тожъ отъ глум[л]енія тогожъ пагубнаго пьянства), вслђдствіе чего изъ состраданія и любви къ немощному, пріемлю трудъ описать день, исчезающій изъ памяти ослабђвающей, дабы оный былъ нђкіимъ предреченіемъ таковыхъ же будущихъ и столпомъ якобы мудрости (пропадающимъ во мракђ для человђчества, не бывъ изречено литерами) — мудрости, говорю, прошедшаго. Историкъ вђщаетъ одну истину, и вотъ она сицевая:

"Борясь со страстьми обуревающими — и по совђту великаго наставника ("не иде на совђтъ нечестивыхъ и на пути грђшныхъ не ста, блаженъ убо") и совлекая ветхаго человђка, Тарасъ имярекъ, вооружася духомъ смиренія, удаливыйся во мракъ думы своея, ретива бо есть за человђчество, во единъ вечеръ былъ причастенъ уже крещенію духомь по смыслу Св. Писанія: "Окрестивыйся водою и духомь спасенъ будетъ". Вкусивъ по первому крещеніе водою (въ зловоніи же и омерзеніи непотребнаго человђчества водкою сугубо прозываемое), былъ оный Тарасъ зђло подходящъ по духу Св. Евангелія — пропитанъ бђ зђло: не остановился на полупути спасенія, глаголивый "Елицы во Христа крестистеся, во Христа облекостеся". Не возмогивый (по тлђнію и немощи тђлеснђ) достичи сего крайняго предђла, идђже ангелы уподобляются, Тарасъ зашелъ таки далеко, уподобясь тому богопріятному состоянію, коимъ не всђ сыны Божіи награждаются, — иже на языцђ порока и лжи тлетворной мухою зовется. И бђ свирђпъ въ семъ положеніи, не давая сомкнуть мнђ зђницы въ ночи часа одного и вђщая неподобныя изреки грђховному міру сему, изрыгая ему проклятія, выступая съ постели своей босъ и въ единомъ рубищђ, яко Моисей преображенный, иже бђ писанъ рукою Брюно [Бруні — Ред.] выступающимъ съ облакъ къ повер[г]шемуся во прахъ Израильтянину, жертвоприносящему тельцу злату. Въ той веси быль человђкъ нђкій — сего изліянія убояхуся, шубкой закрыся и тутъ же, яко мельчайшійся инфузорій легкимъ сномъ забывся. — Тутъ слђдуетъ пробђлъ, ибо Тарасъ имђлъ свидђтелемъ своего величія и торжества немудраго нђкоего мужа — мала, неразумна и на языкђ тогожъ злорђчія кочегаромъ зовомаго, кой бђ тихъ и тупомысленъ на дифирамбы невозмутимаго Тараса. — В. Кишкинъ.

Р.S. Далђе не жди тожъ отъ Тараса, о! бђдное имъ любимое человђчество! никакого толку и большаго величія, и мудраго слова, ибо — опохмђлившійся, яко нђкій аристократъ (по писанію крестивыйся водкою), — опохмђленіе немалое и деликатности непослђдней водка вишневая счетомъ пять (а онъ говоритъ 4, — нехай так буде), при оной цыбуль и соленыхъ огурцовъ веліе множество." 

[2] Увесь запис під цією датою Шевченко продиктував слузі Овсянникова Михайлові, а той записав його дуже неграмотно. Пор. слова Шевченка на початку дальшого запису. — Ред.

[3] Слово, очевидно, переплутане Михайлом ("очайные", що в цьому контексті нічого не значить). — Ред.

[4] Цей лист до К. Б. Піунової вписаний сюди не рукою Шевченка. — Ред.

[5] Число учениць не зазначене. — Ред.

--- КІНЕЦЬ ---