Леся Українка (Лариса Косач) –
є однією з найзнаковіших осіб в українській літературі, а її творчий доробок – невід’ємна спадщина нашого народу. У цей день, 25 лютого, вона народилась. Сьогодні ж пропонуємо добірку цитат із листів письменниці, адресованих рідним та близьким людям.
є однією з найзнаковіших осіб в українській літературі, а її творчий доробок – невід’ємна спадщина нашого народу. У цей день, 25 лютого, вона народилась. Сьогодні ж пропонуємо добірку цитат із листів письменниці, адресованих рідним та близьким людям.
До М. П. Драгоманова
«…Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, мені про їх і думать бридко. Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тільки скласти руки і плакати, бо більше нічого я робити не придумаю. Іще я боюся, що як положать мене в ліжко або (не дай боже!) назначать операцію, то тоді мені вже справді не можна буде нічого писати, а роботи у мене досить багато, − найбільш перекладів!..»
24 грудня 1889 р.
***
До М. П. Косача
«… Тут у сій стороні я почуваю себе якось вільніше, то знов же ніколи і ніде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани, і як дуже ярмо намулило мені шию. Мені не раз видається, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом… Як приїду знов на Україну, то, певне, мене ще гостріше дійматиме і страчу я останній спокій, який там у мене ще був; та дарма. – Я о тім не журюся! Не про спокій треба нам тепер дбати... Вдома я думала, що русинам одно спасеніє – з’єднання з урядом та поляками; далі я думала, що, власне, тільки народовці та москвофіли можуть уважатися справдешніми партіями, що можуть мати якийсь там вплив на народ і громадські справи; думала, що без попівства та крайнього клерикалізму тепер в Галичині нікуди й поткнутись, − але тепер мені це все інакше стало в очах…»
березень 1891 р., Відень
***
До І. Я. Франка
«Спасибі Вам, щире спасибі за Вашу поміч та уважність до мене! Коли б же я могла Вам колись чимсь віддячити…
Згоджуюсь з вами, щоб не зоставляти порожніх карток, так буде краще. Буде дешевше, та й ніхто не подумає, що мався замір збільшити книжку білим папером… Звіздочки *** можна повикидати там, де вони між куплетами, але там, де ними починається поезія без назви, нехай зостануться. Отак буде половина по-Вашому, половина по-моєму. Щодо виразів «розквітла» не здається мені полонізмом, − у нас так говорять… Бачите, упертості не показую, з чим згоджуюсь, то слухаю, а решта нехай таки буде по-моєму».
14 травня, 1892 р., Колодяжне
***
До О. Ю. Кобилянської
«Тільки, дорога пані, не лякайтесь, не думайте, що я і до товаришів така. Ні, мені здається, я завжди розумію, коли людину болить, надто, якщо та людина мені симпатична. Завдати прикрість Вам я б не хотіла ні словом, ні вчинком. І Ви не бійтеся завдати мені болю, я звикла приймати чужі болі і жалі… Я сама не дуже експансивна, − се, здається, вдача всеї нашої родини, − се не добре, але я нічого не можу проти сього і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам недостатньо одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжди…»
29, 30 травня, 1899 р., Берлін
***
До О. Ю. Кобилянської
«Дорога Товаришко! От і знов хтось білий в золотому Єгипті і вітає когось чорненького ще з одним Новим роком! І колись хтось чорненький обізветься, то й білий не буде мовчати, бо вже може писати, а ще недавно був такий бідний, що зовсім був до нічого. Тепер єгипетське сонце вже влило в когось життя і енергії трошки, але чи буде того колись і багато – бог знає. Нехай хтось комусь пише, бо хтось та й ще хтось Die gehören zusammen (вони один одному належать – пер.). Хтось когось любить».
18 січня, 1913 р, Гелуан
Немає коментарів:
Дописати коментар