Люди ходили, понуривши голови. Було до болю шкода затоптаної чужоземцями, запроданої рiдноi землi. Невже ж ти навік будеш невiльною, Україно?
Селянськi нивки стояли неоранi, земля пересихала. Треба було сiяти.
Максим став на краю нивки. Пiсля першого помаху золотi зерна бризнули на чорнозем широким вiялом. Максимовi пригадалось, як дiд учив його сiяти. Високий, худий, дiд спроквола крокував нивою, вимахуючи закачаною до лiктя правою рукою.
Першу сiвбу дiд починав без шапки. Урочисто поглядаючи на внука, він промовляв: "Під праву, пiд праву!"
Земля м'яко танула пiд чобiтьми. Здавалось, вона втягує в себе все: труд i пiт селянина, його радощi й страждання, тyрботи й надiю.
Максим замислено дивився нa блiдо-рожеву смуry над лiсом. Враз на землю впали кoci пучки прoмeнів. Чистi, немов сльози немовляти, роси спалахнули, заграли барвами. Попрощавшись, Максим пiшов попiд межею, щоб не потоптати золотi немистини, розryбленi в тpaвi ранковим сонцем.
За Ю.Мушкетиком
Немає коментарів:
Дописати коментар