Небагато людей, в тому числі і мешканців столиці України, знають, що в Києві – три музеї Тараса Шевченка.

 Якщо два з них розташовані в самому серці міста, то третій – на його околиці.
Саме там прожив два тижні під час свого останнього перебування в Україні великий поет. Із цього маловідомого музею ми розпочнемо свою мандрівку.
Власне тут, в цій хаті, господинею якої була Варвара Пашковська, 1859-го року прожив два тижні Тарас Шевченко. В цьому музею можна побачити Шевченка-людину, на тлі Києва того часу, дядька Тараса, який дуже любив дітей, розказував їм казочки, дарував цукерки, пряники, бублики та горіхи.
Коли в 1859 році Тарас Шевченко приїхав в Україну, це була третя і остання зустріч його з рідним краєм, не побажавши чомусь оселитися в центрі міста, як пише перший бігораф Тараса Шевченка Михайло Корнійович Чалий, він прийшов на околицю Києва, в Пріорку, і зняв там квартиру.
Пріорка взагалі – це історична місцевість в Києві, яка відома і згадується в документрах київського магістрату і в описі міста Києва Миколи Закревського. Походить ця назва від слова “пріор” – настоятель домініканського монастиря, якому колись належали всі ці землі. Це були землі католицького монастиря і люди, які жили тут, звичайно, в такій околиці, яка була схожа зовсім на село (дубові хати з вишневими садочками), займалися в основному городництвом і садівництвом, продавали свою продукцію на базарах Києва. І вже в 1834 році Пріорка стає містом, а люди, які живуть тут, називаються міщанами, але так само продовжують займатися своєю справою.
Отже, може бути, що Шевченка привабила ця місцевість своєю такою мальовничістю – своїми садами, городами. А, може, тому, що просто не хотілось йому бути на очах, ось він і прийшов на Пріорку. Як згадує господиня цієї хати тоді, Варвара Матвіївна Пашковська, він дуже оригінально попросився на квартиру, сказавши їй так: “Йшов-йшов, бачу – хатка стоїть, не то панська, не то мужицька, біла-біла, як сметана, ще й садочком обросла. А на дворі дитячі сороченятка сушаться, рукавчатами махають – мене кличуть. От я й зайшов. Чи не взяли б мене на квартиру і не погодували в борг, бо у мене немає грошей? Я з вами розрахуюся – мені пришлють гроші з Петербурга.” В цій хаті Шевченко прожив 2 тижні.
Цікаво, що господиня будинку не знала, хто перед нею. Вона знала Шевченка як такого. Мало того, вона напам’ять знала поему “Наймичка”. Але уявіть собі – на той час в Києві ніхто ззовні Тараса Шевченка не міг впізнавати (хоча він ходив вулицями цього Києва), тому що люди не бачили ні його фотографій, ні його потретів, котрі сьогодні нам відомі. І тому коли він до неї прийшов (він був одягнений в білий полотняний костюм, це був серпень, літо), вона просто його запитала: “А хто Ви будете?” І він не сказав, що він поет або художник з Петербурга. А він так сказав: “Як бачите, чоловік.” І далі оті слова – “Йшов-йшов...”
Ці спогади записала від Варвари Матвіївни її рідна сестра – Стефанія Матвіївна. Вона писала у петербурзьких газетах, в журналах, друкувалася, була дитячою письменницею. За чоловіком прізвище її було Лобода. І ось в 1875 році (вже нема давно Тарас Шевченка) в газеті “Пчєла – руская ілюстрація” з’являється така стаття – “Декілька слів про Тараса Григоровича Шевченка”. Ця стаття і була тим матеріалом, який ліг в основу концепції музею – Тарас Шевченко на Пріорці.
Ця територія належала домініканському монастирю, миколаївському, який знаходився на Подолі. Взагалі доміканці з’явилися у Києві ще за київських часів. Це орден проповідників, які оселилися в Києві, і спокійно собі жили разом із православними. Вони займалися проповідництвом. І уже пізніше, коли Богдан Хмельницький визволив від поляків Україну, ці території були передані київському магістрату. Але взагалі тут існувало таке село, яке називалось Ясківка. Коли орди хана Батия прийшли до Києва, то католики, як і інші, тікали із Києва. І ось існував такий культ Святого Яска, який переправився через Дніпро з Києва, забравши з собою фігуру Божої Матері. І з тих пір ця місцевість називалась Ясківка, а пізніше вона отримала назву Пріорка.
Взагалі це теж така історія ціла створення цього музею. Приватний сектор отут на Пріорці, оці всі хати (в описі Закревського говориться, що було на Пріорці біля 200-т дубових хат), які знесені в 70-х роках. Забудовувались нові масиви навколо церкви Покрови Божої Матері на Пріорці. До речі, там було велике кладовище. Всі ці будинки зносились.
Тільки один будинок залишився (йому зараз вже 150 років), тому що на ньому вже стояла меморіальна дошка: “Тут жив Тарас Шевченко”. Ця меморіальна дошка була поставлена в 1964 році, коли в будинку ще просто мешкали люди. Але всі жителі Пріорки, старожили, згадували, називали цю хату... До речі, наша адреса – Вишгородська, 5 – так і залишилась сьогодні. Хоча багато будинків знесено: немає 1-го, 3-го, 7-го, 9-го номерів. Їх просто немає. А ця хата залишилася. Потім вона довго була занедбана.
Але жителі Пріорки, громадськість міста ставлять питання, і в 1989 році (це було 175 років від дня народження Тараса Шевченка) був відкритий новий відділ Національного музею Тарама Шевченка – “Хата на Пріорці”.
Коли створювали музейну таку експозицію, подумали про те, що в Києві є вже два музеї Шевченка. Є Національний музей, де експонуються його твори художника, книги, видання. Є будиночок на майдані Незалежності сьогоднішньому, на Козиному болоті, де Тарас Шевченко жив в молоді роки. І тому наша Хата, може, навіть більше етнографічна. Ми показуємо Шевченка на тлі Києва того часу і зокрема отієї околиці. І коли сьогодні ми говоримо такі високі пафосні слова, знаєте, “Шевченко і народ”, то ми кажемо: “Ось він, цей народ.”
Ось до нашого часу на цій території ще на вулиці Білецькій, яка не піддалась урбанізації, на вулиці Мостицькій, на Западенській. Ті люди – нащадки отих людей, які колись зустрічалися з Тарасом Шевченком, отих дітей, яких він пригощав цукерками. Ми бачимо Шевченка, може, не так геніальним поетом і великим художником, як людиною. Людиною щирою, безпосередньою, таким сентиментальним, часом аж до сліз, людиною, яка любила дітей. Відомі слова Шевченка: “Кого люблять діти, той ще не зовсім поганий чоловік...” То слова із спогадів Варвари Матвіївни Пашковської.
Перед своїм від’їздом до Петербурга (а це було останнє перебування Шевченка у Києві), він влаштував бенкет для навколишньої дітвори – накупив цукерок, пряників, бубликів і горіхів. Пригощав дітей і веселився сам, так, що люди, дивлячись на нього, казали: “Подивіться на нього – він сам радіє, як дитина!” І ось ця дитинність, ця щирість, безпосередність – це все в спогадах Варвари Матвіївни Пашковської. Працівники музею намагалися передати оцей образ Шевченка-людини, показати той Київ, те, що оточувало його тоді, його друзів, знайомих, його розповіді, пісні які він співав дітям, і які ходили за Тарасом і просто казали: “Дядьку Тарасе, розкажи нам ще хоч одну казочку!”