ВІДОМЕ І НЕВІДОМЕ ПРО УКРАЇНСЬКУ ХАТУ.

В уявленнях наших пращурів хата подібна до дерева життя - підмурок, призьба – корені, стіни – стовбур, дах – верхів’я. Призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між тим світом, де спочивають пращури, і білим світом, який презентувався білими стінами. Хата вважалася повноцінним житлом тільки тоді, коли її спорудження увінчувалося розписом.
ПОКУТЬ - НАЙСВЯТІШЕ МІСЦЕ УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ. У давнину тут вивішували вишиті рушники і писанки.
Після прийняття християнства тут розміщували ікони із зображеннями Ісуса Христа і Божої Матері, до яких рушники вже були просто прикрасою, ознакою особливої поваги.
Всі важливі події в родині відбувалися, біля покуті: весільний посад молодих, перша купіль немовляти, прощання з покійним.

За іконами на покуті клали священні реліквії: свячену вербу, шматочок свяченої паски, громничу свічку, свячену воду. Тут ставили Дідуха на Різдво, молилися у щасливий час і лиху годину, присягалися, давали обітницю, просили благословення.

ПОРІГ - виступає символом початку чи закінчення дому. За на­родними віруваннями — то місце перебування душ предків, що зв’язано з первісним звичаєм ховати мерців у хаті і часто під порогом. Тому й відомо чимало звичаїв і обрядів, наприклад, йдучи до вінчання «віддавали честь» йому паляцями, топірцями (на Гуцульщині) чи гільцем.

Молоді мусили переступити поріг правою ногою. У деяких районах збереглася традиція застеляти його веретами (килимами з грубої вовни). Коли наре­чена переходить до хати свого судженого, її переносять через поріг, бо духи предків нової родини ще її не знають, а тому можуть поставитися до неї не зовсім приязно.

Біля порогу відбувалася церемонія єднання двох родових вогнів (в обряді «запрошення на весілля»): мати молодої і сестра нареченого ставили на поріг праві ноги, з’єднували вогні свічок, цілувались, тільки після цього поїзд молодого заходив до хати й сідав з усією весільною дружиною на покуті.

Похоронний обряд вимагав під час винесення труни з хати тричі стукати нею об поріг, що означало своєрідне прощання померлого з домом, предками. А для того, щоб його душа не поверталась, зарубували сокирою поріг з бо­ку від середини хати. У багатьох українських селах Схід­ної Словаччини під час новосілля відрубували на порозі півневі голову, щоб задобрити «духів».

Заведено, що підмітати хату починають від порога до покуті. Це для того, щоб добре йшло до хати, а не з хати. На Гуцульщині перед хрещенням дитину клали на за­стелений поріг, а мати тричі переступала через нього. Потім дитину брала кума на руки і, перехрестивши, ступала до сіней, під порогом яких лежав ніж. Його, після виходу куми, хтось підіймав і подавав через вікно матері. Так за­мовлялося проти лихого. Дитину, яка плакала, купали на порозі задніх дверей.

На Гуцульщині залишали у порозі сокиру після обходу на святий вечір худоби з хлібом, медом, ладаном, щоб во­на не гинула. На Поліссі вірили, що проти відьом найкра­ще допомагає осика. Тому до порога тут прибивають па­лицю з неї. У деяких місцевостях при входинах до нової хати на порозі вирізували знак хреста (проти злодіїв).

Добре відомо, що у багатьох місцевостях магічними властивостями наділяють ще й досі підкову, прибиваючи її до порога чи над ним. Повелося це, мабуть, відтоді, коли коні відігравали важливу роль у житті людини (кочівника чи землероба), виступаючи головною прикметою багатства і суспільної значимості того, кому вони належали.

Якщо хотіли побажати комусь щастя, то підносили підкову, мов­ляв, нехай вам таланить на своїх коней, тобто будьте удачливим. У наш час те, що стосується коней, забулося, а залишилося лише значення щастя, успіху, багатства. Тому дехто й носить на собі мініатюрні підківки чи приби­вне їх на ворота, двері. Часто можна почути, наприклад, такі приказки із зна­ченням заборони: «Через поріг не вітаються», «Через поріг рукн не подають».

СТІЛ В УКРАЇНСЬКІЙ ХАТІ. Можна передбачати, що сама назва «стіл» тісно пов’язана із словом «стелити», тобто поставити на щось страви.

А колись слов’яни їли просто на землі, принаймні щось підстеливши, або розкладали харчі на дошці, навколо якої і всідалися. Стіл на високих ніжках є пізнішим винаходом.

У середньовічній Європі для столу використовувалися довгі й міцні дошки на перехрещених («кізлах»). Щось подібне було тоді відоме також на Гуцульщині. Але тут побутували й столи-скрині, які складаються з власне стола (накрини) і підстолиння. У останньому тримали різні речі: одяг, документи, гроші, цінності.

ПІЧ. Дім вважався житлом лише з того часу, коли спалахував у печі вогонь. Можливо тому до прийняття християнства піч завжди була своєрідним центром, головним місцем, до якого тяжіло все у хаті. З прийняттям християнства вог­нище «віддало» частину своїх функцій покуттю, де завжди вішали ікони і стояв стіл.

Піч— це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі ві­дігравало роль не лише «осередку» тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси метафора: родинне вогнище. Вогнище на тій стадії було свого роду символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і свя­тинею. З розпадом великої сім’ї серединне вогнище пере­містилось до стіни.

Тут, біля вогню, часто громадилася родина і сусіди. Вели оповіді про минуле й сучасне, скла­дали легенди, думи, прислухаючись до цвіркунів, яких ототожнювали з духами предків.

Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь із батьків звер­тався до молодих з побажанням: «Нехай вогонь поєднає». У весільний комплекс входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем і прилучення її до того, яке палає в оселі молодого. При цьому вона брала з дому жарини.

У пізніші часи під час заручин старостам і нареченій належить стояти ближче до печі. Перші намагалися потай виколупати з печі шматочок цеглини чи обмазки і покласти до кишені, щоб сватання вдалося. А дівчина того вечора не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту. У деяких районах під час сватання дівчина ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за того, кого їй пропонували, то до кінця сватання залишалася там.

На Чернігівщині був звичай вимітати піч не кочергою, а віником, щоб молоді заможно жили. Після похорону тримаються за піч, щоб не боятись по­кійника, для очищення. Домовий теж любить піч та, як гадали, має в ній своє місце. Отож у помешканні не можна було лихословити, Що відбилося у прислів’ї: «Сказав би, та піч у хаті».

Вогонь в печі вважався священним: господиня повин­на ставитись до нього лагідно, з повагою, про нього не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитися.

Отже, без перебільшення можна стверджувати, що для сільських людей хата і піч уособлювали у собі увесь світ. Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, але й створювала їй умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут віками формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочиває, працює, харчується, осмислює своє буття та взаємини з навколишнім світом.