Translate

четвер, 9 березня 2017 р.

Кобзар з «Тарасової Гори». Вже понад двадцять років на Чернечій(Тарасовій) горі у Каневі, біля місця останнього спокою Тараса Шевченка, можна побачити, послухати живе виконання пісень бандуристом Володимиром Горбатюком. Цей співець Чернечої гори є заслуженим діячем мистецтв України, першим головою та засновником Національної спілки кобзарів. Та він не тільки зігріває серця піснею – є передусім справжнім охоронцем спокою Тараса Григоровича. Шлях до українського Пророка - Володимире Григоровичу, чим для Вас є Тарас Шевченко: душею українського народу, генієм, пророком? - Передусім він український Пророк, що понад усе любив рідну землю. Почитайте Шевченка який писав кілька століть тому й порівняйте з сьогоденням - немов про наші часи написано! У Тараса Григоровича нема того що неактуальне, або тільки особисте. А скільки любові та відданості Україні в його віршах: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю!» Отака от у серці українського поета та душі жила любов до України. -У теплу пору року Вас чи не щодня можна побачити з бандурою на Чернечій могилі. Як доля привела сюди? -До мене там співав Олекса Чуприна, коли ж він тяжко захворів, директор Шевченківського заповідника запропонував виконувати пісні. Спершу відмовився, бо сподівався, що Олекса Чуприна може одужати. Тож лише коли кобзар помер, у травні в 1994 року, я розпочав виступати біля могили Шевченко. Переїхав до Канева, побудував собі хатку на сусідній горі, прямо в лісі й там жив. Та згодом мене запросив один побратим у Рівне -створити капелу бандуристів й так я переїхав у це місто. Та й зараз, на час поки тепло, – приїжджаю у Канів, співаю на Тарасовій могилі. - Школу Кобзарства вдалося створити? -Так, відкрив класи художньо-естетичного напрямку «Кобзарство» в НВК «Рівненський обласний ліцей-інтернат», створив взірцеву капелу хлопчиків бандуристів «Нащадки». От тільки в часи влади Януковича, керівництво закладу мене (одного з-поміж більш ніж 80 членів учительського колективу) звільнило – так би мовити «оптимізувало» склад колективу…(сумно зазначає) - Як Вам нині співається біля Тараса Шевченка? Знаю, що Ви виконуєте чимало дум на слова нашого Пророка, навіть диск записали «Пісні з Чернечої гори». - Це зовсім інше ніж виступати для аудиторії яка прийшла послухати саме бандуриста. Нажаль, не усі хто підіймається на Чернечу гору розуміють що то за місце. Хтось в музей поспішає, чи у крамничку - щось купити на згадку чи просто фотографуються. Тож я, так би мовити, більше виконую пісні для Тараса Шевченко але зустрічаються й уважні слухачі, одначе сьогодні їх небагато. Не до Тараса – «у музей»… -Тож, Тараса Григоровича, його творчість, сучасні українці розуміють інакше ніж наприклад, 100 років тому? - Одиниці розуміють Тарасове слово, добре знають його творчість, одиниці читають «Кобзар». Молодь в основному тільки вчить те що у школі примусили вивчити - пару віршів. Та й то знають «більш-менш». Раніше ж українці інакше відносилися. Моя бабуся, розповідала, як люди часто збиралися у простій сільській хаті – й читали Шевченкового «Кобзаря». Хто вміє читати – читав, інші - уважно слухали. Бабуся не закінчила церковно-приходської школи(треба було доглядати за маленьким братиком). Тож, була малограмотна, як писала листи, - починала з великої букви, закінчувала - крапкою. Але ж Шевченка дуже багато знала напам’ять! От як його сприймали раніше українці! І мене рідні навчили любити, розуміти «Кобзаря». В віці 6 років його вже читав. Для мене Шевченко був з малечку чимось великим, органічним, ніби: його слово проросло в мене а я - в нього. -Але ж, зараз, чому так неуважно люди ставляться до Тарасового Слова? -Нині «Модно» поїхати у Канів, туди часто водять екскурсії школярів. Добре, хоч послухають діти екскурсовода, щось побачать… Але, що прикро, деякі вчителі навіть самі не знають, куди вони везуть малечу. От вам випадок: Біжить купа дітей. Як правило: вийшли з автобуса та по сходах – хто перший поспішають на верх, на гору… Вчителька пихтить ззаду. Діти першими вилітають на могилу, починають кричати, кривлятися. Що мені лишається? Припиняю грати, кладу бандуру й заспокоюю малечу. Тут вчителька підходить, питаю у неї: «Куди Ви привезли дітей?» Відповідає:«В музей». «А ото що за могила?» - знову запитую. «Памятник»- лине безтурботна відповідь. «А під пам’ятником Що?» «Курган какой-то». От і все! Вона привезла дітей у Канів, але що сама знає про Шевченко, чи поважає його? Сказали везти дітей – везе, мов на звичайну екскурсію. Просто як у ліс якийсь поїхати чи у інше місто – так само й у Канів. Не до Шевченка вона їде – в музей! Є звісно й патріотично налаштовані люди, організації: вийдуть на могилу, поспівають, почитають ще й вірші. Та такі за сезон можуть бути лише 2-3 групи, - що самі, свідомо, їдуть до Тараса й шанують, знають, хто такий Шевченко. А в більшості - відношення незрозуміле. -Чому так складається ? Це погане викладання творчості Шевченка чи -загальна тенденція в Україні? -Все разом. Ніхто не прививає любові. Коли вчителі працюють за гроші а не за совість або душу - маємо результати. Якщо відповідь така від вчителів «курган какой-то». То що така вчителька може дати? Дітям треба так розповісти, щоби їм було цікаво! Щоби вони самі бажали почитали книжку. А не відразу вказувати «оце на завтра на пам'ять мені вивчили!»… Дитині треба десь побігати, погуляти, а вона вірша незрозумілого повинна учити… Це насильство. Через насильство ж навчання не сприймається. Треба аби душа до цього лежала, щоби було бажання відчути цю красу, силу слова. - Часто приїздлять іноземці? -Зараз мало. Поки ходили теплоходи у Канів, поки їх не продали, – чимало туристів приїздило іноземних, великі групи. Бувало й по три теплоходи стояли. Їхали люди з усього світу: з Нової Зеландії, з Кіру, Куби…А тепер цього немає. Останніх років 7, попродавали теплоходи. Останній лишився але він стоїть як ресторан чи готель, біля берега. Поодинокі іноземці приїздять але щоб як раніше: група німців іде, англійців, американців, - того немає. Поховано не за «Заповітом»? - Деякі науковці вважають, що Шевченко поховано не за Заповітом… - Я про це не один рік говорю. Треба читати «Заповіт» уважно: поховати він заповідав себе «на могилі» - а не на горі, не на кручі! Могила ж –так називаються серед степу кургани, скіфські, козацькі… Далі: «Серед степу широкого» - а не у лісі! Щоби було видно й чути як реве Ревучий. Ревучий - це поріг на Дніпрі на Дніпропетровщині. Але, не зважаючи на це, заповіт Шевченка виконали! Він бо пізніше написав: «Дай же, Боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті, Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах.» Оце – думаю, його останній Заповіт. Й нащадки цю частину заповіту Тарасового виконали. «Слово Шевченкове проросло в мене а я - в нього.» Гортаючи сторінки біографії: Володимир Горбатюк, український бандурист, заслужений діяч мистецтв України. Коротка Біографія: В 1951році – народився в с. Добровеличківка, Кіровоградської області У 1974—1978 рр. навчався в Кіровоградському музичному училищі на хормейстерському відділі. У 1978—1981 рр. — директор музичної школи в Компаніївці Кіровоградської області. Від 1987 р. почав освоювати бандуру, працював учителем музики в с. Стрітівка Кагарлицького району на Київщині, де на базі 8-річної школи в 1989 р. створив Кобзарську школу (тепер Вища педагогічна школа кобзарського мистецтва). В 1994 р. створив і очолив Національну спілку кобзарів. У тому ж році почав співати на Чернечій горі в м. Каневі. У 2006 р. відкрив класи художньо-естетичного напрямку «Кобзарство» в НВК «Рівненський обласний ліцей-інтернат», тут же створив капелу хлопчиків бандуристів «Нащадки».

                 Світлина від Анфіси Букреєвої.Світлина від Анфіси Букреєвої.

Немає коментарів:

Дописати коментар