Сторінки

понеділок, 10 лютого 2020 р.

11- А : на вибір уривок напам'ять "Три зозулі з поклоном"

1. 

Соню!
Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка наш сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.
(“Сибір несходиму” було нерішучою рукою закреслено густим [чорним] зеленим чорнилом, а вгорі знову [тою ж рукою] написано [знову] “Сибір неісходиму”).
Сходи, моя єдина в світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене прийде забуття хоч на хвильку.
[Обнімаю] Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму…
Коли се було… А я досі думаю: “Як вони чули один одного — Марфа і тато? Як?…” А ще думаю: “Чому вони не одружилися, отак один одного чуючи?”
— Тоді не було б тебе… — шумить велика “татова сосна”.
2.
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. У неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася [на] за сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був, ставний такий смуглий, очі так і печуть чорнющі. Гляне було — просто гляне [і все], а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх [прикриє] прикриває і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману

3.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм [ось] осьо купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…
Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали [“маленькою Марфою”] Марфочкою — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній [спідничині] спідничці над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є — нема, є — нема, є…”


Примітка. 
У тексті новели в квадратних дужках позначені слова або частини слів, які замінені при підготовці до друку, а тому їх не вчити.



Орієнтовна кількість слів для вивчення напам’ять уривків прозових текстів за класами
Клас
5
6
7
8
9
10
11
Кількість слів
50-60
60-70
70-80
80-90
90-100
100-110
110-120

Немає коментарів:

Дописати коментар