СЛОВНИК ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ПОНЯТЬ І ТЕРМІНІВ

                                                          

А

Авангардизм (фр. avant-garde — передовий загін) — термін для позначення низки художніх течій у літературі й мистецтві, що зародилися на початку XX ст. й рішуче порвали з реалістичною традицією. З-поміж них найбільший резонанс викликали експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм. Авангардизм виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх   творчих здобутків, перетворені на одноманітні "кліше", замикаючись на своїх канонічних зразках. В історичному аспекті XX ст. авангардизм слід розглядати як одне з помітних відгалужень модернізму, котре перейняло деякі його формальні ознаки. Вихідним пунктом естетичного пошуку митців-авангардистів було прагнення зламати усталені принципи побудови художнього твору й «норми» смаку публіки. Авангардистське мистецтво характеризують життєбудівничий пафос, ствердження позиції соціальної активності, загострена емоційність, що нерідко набуває форм відвертого епатажу, настанова на руйнування естетичного канону, сміливі експерименти з художньою формою та поетичною мовою.

Акмеїзм (гр.  вершина, розквіт) — модерністська течія в російській поезії початку XX ст. Криза символізму зумовила появу поетичної школи і літературної течії на противагу символістам, засновником якої став російський поет М. Гумільов. Замість туманно-абстрактного світосприйняття, притаманного символістам, вони стверджували мужньо ясний погляд на земне життя й закликали «сприймати світ у всій сукупності його краси та потворності». У центрі поезії акмеїстів — людина в її історичних і духовних проекціях; на рівні поетики вони прагнули повернути слову його ясне й пряме значення, образові — графічну чіткість. Поезія акмеїстів переповнена різноманітними культурними асоціаціями, перегуком з культурними епохами минулого. Представниками течії були М. Гумільов, А.Ахматова, О.Мандельштам, С.Городецький, Г.Іванов та ін.

Алегорія (гр. інакомовлення) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами, які викликають відповідні асоціації з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи найяскравіші у літературних байках і сатиричних творах. На алегорії ґрунтуються притчі, апологи, параболи, які здавна використовувалися у релігійних проповідях, полемічних творах, релігійній драмі. На відміну від символу, який буває багатозначним, алегорія однозначно виражає суть явища чи предмета. Тому народні казки про тварин не мають алегоричного змісту, бо в них відсутня двоплановість зображення, персонажі мають характерні від природи риси (хитрість лисиці, хижацтво вовка, вайлуватість ведмедя). Вони тільки моделюють поведінку, взаємини людей (дружба, гостини, спільна праця тощо). Зовсім інше — літературні казки чи сучасні "химерно-міфологічні", "химерно-притчеві" твори: в них авторами свідомо закладена двоплановість.

Алюзія (від лат. allusio — жарт, натяк) — одна зі стилістичних фігур у художній літературі, в ораторській та розмовній мові. Художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов'язаної з фактами дійсності. Як натяк нерідко використовуються крилаті слова і вирази («слава Герострата», «перейти Рубікон», «прийшов, побачив, переміг», «Демьянова вуха», "Піррова перемога" тощо).

Анафора (гр. піднесення) — єдинопочаток; повторення на початку віршових рядків звукосполучень, слів, напіввіршів, фраз тощо. Найчастіше анафора зустрічається саме у віршових текстах, рідше - в прозаїчних. Нерідко анафоричний повтор може витримуватися протягом усього віршового твору, зазвичай невеликого за обсягом. Прозаїчна анафора зв'язує звичайно початки суміжних речень. Дуже рідко анафорич­ний повтор пов'язує не суміжні, а розведені в тексті мов­ні одиниці, наприклад, початки розділів повісті. Прозаїчна анафора найчастіше підсилює та емоційно увиразнює зміст того, про що розповідається, хоча може виконувати й композиційну функцію.

Антитеза (грец. проти­ставлення) — стилістична фігура в художній літературі та в ораторському мистецтві, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень, протилежних за своїм змістом. Антитеза часто зустрічається в прислів'ях та приказках, афоризмах: «Ситий голодного не розуміє». Антитеза використовується для характеристики предметів, часто іронічної або сатирич­ної. В основі антитези часто лежать антоніми. Антитеза вживається в ліриці, художній публіцистиці, поширена як ораторський прийом.

Антиутопія — напрямок у художній літературі і в кіно. У вузькому значенні - опис тоталітарної держави, в широкому - будь-якого суспільства, у якому взяли гору негативні тенденції розвитку; зображення у художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його «поліпшення». Першим таким твором вважається «Левіафан» Т. Гоббса (1651), пізніше стали відомими антиутопії: Франсуа Рабле, «Гаргантюа й Пантагрюель», Джонатан Свіфт, «Подорожі Гулівера», Жуль Верн, «П'ятсот Мільйонів Бегуми», Герберт Уеллс, «Машина Часу», «Коли сплячий прокинеться», «Острів доктора Моро», Анатоль Франс, «Острів Пінгвінів», Джордж Орвелл, «1984», Олдос Хакслі, «Прекрасний новий світ», Станіслав Лем, «Повернення із зірок», «Футурологічний конгрес», Джек Лондон, «Залізна п'ята», Рей Бредбері, «451° за Фаренгейтом», Іван Єфремов, «Година Бика», Євген Замятін, «Ми», Володимир Войнович, «Москва 2042», Кір Буличов, «Улюбленець», «Перпендикулярний світ», Володимир Винниченко, «Сонячна машина», Сюзанна Коллінз, «Голодні ігри», Вероніка Рот, «Обрана». Після утвердження тоталітарних режимів за більшовицькою та нацистською схемою, що зводили людство до нечуваної деградації, антиутопічні твори набувають особливої актуальності.

Б

Байка (давньорус. баять, байти, тобто говорити, роз­повідати) - невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини в ньому відображається в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосунків. Фабула байки завжди стисла, дія розвивається швидко. Іноді цьому сприяє діалогічна будова твору. Пишуться байки переважно так званим вільним віршем. Важливе місце в композиції твору посідає мораль, тобто головний висновок байки, який подається наприкінці її, рідше — на початку.  Відомими авторами байок є Езоп, Бабрій, Федр, Флавій Авіан, Жан Лафонтен, Іван Крилов. Нову літературну байку в Україні започаткував Григорій Сковорода. Розквіт жанру в українській літературі пов'язують із іменем Леоніда Глібова, до байки також зверталися Іван Франко, Борис Грінченко.

Байронічний герой — різновид літературного героя, який отримав свою назву після виходу у світ поеми англійського поета Байрона «Паломництво Чайльд-Гарольда» (1812). Типовий байронічний герой — титаноборець, бунтар, одержимий «світовою скорботою», мрійник, ідеаліст, що пережив тяжке розчарування, крах своїх ідеалів — це самотній мандрівник, вигнанець. Зазвичай це винятковий характер, що діє за виняткових обставин: для нього характерні глибокі та інтенсивні почуття, туга, меланхолія, душевні поривання, палкі пристрасті, він відкидає закони, яким підкоряються інші. «Байронічний герой» рано «втомився» від життя, втратив зв’язок з навколишнім світом. Лише одне визнає поет прийнятним для свого вільного, нелицемірного і самотнього героя — почуття великої любові, що переростає у всепоглинаючу пристрасть.

Балада (від фр. ballar — танцювати) - первісно так називалася танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією. Балада виникла у XII столітті в народному мистецтві Провансу. Пізніше - це невеликий фабульний твір, в основі якого лежить певна незвичайна пригода. Тому баладу часто називали маленькою поемою: «балада так належить до поеми, як оповідання до роману» (Г. Шенгелі). Тепер балада — це епічний жанр казкового, фантастичного чи легендарного змісту. Балади поділяються на: історичні, міфологічні, ліричні, трагедійні, розбійницькі, сімейно-побутові. Головні ознаки народної балади: віршований, ліро-епічний твір невеликого обсягу; зосередження уваги на моральних проблемах; напружений сюжет; легендність та фантастичність; драматична, часто несподівана розв'язка; присутність оповідача; використання діалогів і повторів. Балада присутня в доробках Данте Аліґ'єрі, Ф. Війона, Дж. Макферсона, Р. Бернса, С. Колріджа, Ф. Шіллера, А. Міцкевича, В. Жуковського. В українській поезії балада, виявляючи свою жанрову спорідненість з думою та романсом, поширювалася у доробку Петра Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, раннього Тараса Шевченка, сягаючи другої половини 19 століття (Ю. Федькович, Б. Грінченко та ін.).

Бароко - (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль синтетичного характеру початку 16 — кінця 18 ст., який охопив всі сфери духовної культури — архітектуру, літературу, образотворче і прикладне мистецтво, музику, театр. Це був універсальний стиль, особливості якого закономірно і глибоко виявилися в багатьох ланках духовного життя суспільства. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним слідує Класицизм. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Термін «бароко» перейшов до літературознавства з мистецтвознавства через загальну схожість у стилях образотворчих мистецтв і літератури тієї доби. Вважають, що першим термін «бароко» щодо літератури використав Фрідріх Ніцше. Цей художній напрям був спільним для переважної більшості європейських літератур. Для бароко як стилю, породженого перехідною добою, характерним є руйнування людиноцентричних уявлень доби Відродження, домінування божественного начала в його художній системі. У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, «покинутості» людини в поєднанні з постійним пошуком «втраченого раю». У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціюванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну. Характерними ознаками цього напрямку були також відродження античної культури і спроба поєднання її з християнською релігією. Барокові традиції знайшли подальший розвиток у європейських літературах ХІХ-ХХ ст. Серед найвизначніших письменників європейського бароко — іспанський драматург П. Кальдерон та поет дон Луіс де Гонгора-і-Арготе, італійські поети Маріно і Тассо, англійський поет Д. Донн, французький романіст О. д'Юрфе та поет В. Вуатюр. Носіями бароко в російській літературі були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранній М. Ломоносов. Серед визначних представників українського бароко: І.Вишенський, М.Смотрицький, І.Галятович, Л.Баранович, Д.Туптало та інші. Бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.

Бейт — двовірш у поезії народів Сходу, який обов’язково має закінчену думку; може бути окремим віршем, також може утворювати жанри (рубаї, газелі, касиди та інші форми східної лірики). В залежності від поетичного жанру може бути римованим та неримованим. Об’єм віршованого твору зазвичай визначається за кількістю бейтів. Майстрами бейтів вважаються Рудакі, О.Хайям, Гафіз. В Україні неперевершеним у цьому жанрі став Д.Павличко.

Билина — твір героїчного пісенного епосу східних слов’ян про богатирів і народних героїв, який був створений у давнину (в XI-XVI ст.) безіменними співцями-сказителями й усно передавався із покоління в покоління. Основний зміст билин — розповідь про героїчні подвиги та діян­ня руських богатирів (переважно з народу) у боротьбі з поневолювачами рідної землі (південні кочові племена, монголо-татарська орда, різні фантастичні істоти). Билинний богатир виступає як узагальнений образ ідеального героя, в якому втілені й певні риси реальних осіб далекого минулого, а в образі його дій у фантастичному перебільшенні долинає відгомін реальних історичних подій. Билинні тексти прийнято поділяти на два типи: 1) вій­ськові, власне героїчні (билини про Іллю Муромця, Добриню Нікітича, Альошу Поповича); 2) соціально-побутові, в яких, проте, завжди наявний і героїчний елемент («Вольга і Микула», «Дюк Степанович», билини про Садка). Окрім цього, усі билини діляться на два цикли — київський та новгородський (залежно від того, з якими центрами давньої Русі співвідносяться описувані в них події).

В

Верлібр (від фр. vers - вірш і libre - вільний) - вірш з неримованим ненаголошеним рядком, перехідне явище між поезією і прозою. У верлібрі спостерігаються певні ритмічні періоди, або такти, що мають переважно змістове завершення. Верлібр характеризується насамперед неперіодичними повтореннями різних компонентів — складів, стоп, наголосів, слів, груп слів, фраз. Ритмічність вільного вірша може підкреслюватися й римою, однак можна побачити й багато творів цього типу, де рядки не римуються. У художній літературі верлібр поширився у добу середньовіччя, а пізніше — у німецькій (Г.Гейне ) та бельгійській (Е.Верхарн) поезії й творчості французьких символістів (П.Верлен, А.Рембо, Ш.Бодлер, С.Малларме та ін.). Видатним майстром верлібру був У.Уїтмен (США). В Росії верлібром писали А.Фет, В.Брюсов, О.Блок, А.Бєлий та ін. В українській літературі, що мала потужну верліброву основу в фольклорі, верлібр почав розвиватися наприкінці XIX століття (І. Франко, Л.Українка), активізувався у XX столітті (М. Семенко, М.Рильський, В. Поліщук, В.Стус, В. Бобинський, Я. Савченко, Г. Шкурупій та ін.).

«Вічний образ» — літературний образ, який за глибиною художнього узагальнення виходить за межі конкретних творів та зображеної в них історичної доби, містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття. Вічні образи набувають загального значення і зберігають художню цінність до нашого часу, втілюючи у собі певні риси людського характеру. Класичними прикладами вічного образу в європейській літературі вважаються образи Прометея, Гамлета, Дон Жуана, Фауста і т. п., які виникли на конкретному історичному підґрунті й сконцентрували у собі вічні пошуки людиною своєї першосутності, свого призначення. Українська література також має свої вічні образи, які порушують корінні проблеми людського буття: образи Бояна, Ярославни, Байди, козака Голоти та ін.

Г

Газела (газель) - ліричний вірш, що складається не менше як із 3-х, не більше як з 12 бейтів (двовіршів), пов’язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою: аа, ба, ва, га тощо. Викінчені за думкою строфи не пов’язані між собою фабулою, їх об’єднує спільний мотив. У кінцевому бейті автор може назвати своє ім’я (літературний псевдонім). Основний зміст газелі — любов, туга закоханого, нерідко філософські медитації, втілені в алегоріях. Ця форма виникла у VII ст. в арабській та перській поезії, невдовзі поширилася в тюркомовних літературах (Сааді, Гафіз, Джамі, Навої, Рудакі та ін.). Першим до газелі в Європі звернувся Й.-В. Ґете. Зустрічаються вони і в доробку українських поетів (І. Франко, В. Поліщук, Д. Павличко та ін.).

Гекзаметр (гр. шестимірник) - античний віршовий розмір, шестистопний дактиль з останньою усіченою стопою. За легендою, гекзаметр був винайдений у стародавніх Дельфах, і спочатку його використовували в релігійних гімнах, а потім уже застосовували як високу форму вірша у поетичних творах героїчного характеру.Гекзаметр застосовується у багатьох жанрах античної поезії (епос, ідилія, гімн, сатира, послання), а в сполуці з іншими розмірами (пентаметр) — в елегіях та епіграмах; до нього зверталися Гомер, Вергілій, Теокріт. У поезії нового часу до гекзаметра як розміру, що передає величне та поважне враження, звертався Й. В. Гете, Генрі Лонгфелло та інші. В українській поезії гекзаметр спостерігається в доробку Л.Українки, М.Рильського, П.Тичини, М.Вінграновського.

Героїчний епос (гр. слово або оповідання) — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти ворогів, зла, гноблення. У такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості.

Героїчний епос поділяється на: найдавніший (архаїчний) епос - міф, казка, легенда; давній (класичний) епос— «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера; середньовічний героїчний епос— «Пісня про Нібелунгів», «Пісня про Роланда». Яскравим прикладом героїчного епосу княжої доби є "Слово про Ігорів похід", доби козаччини — думи й історичні пісні.

Гротеск (від фр. grotesque — химерний, незвичайний; італ. grotta - печера, грот) - вид художньої типізації, коли свідомо порушується життєва правдоподібність, карикатурно перетворюються реальні співвідношення, фантастичне поєднується з реальним, трагічне - з комічним; вид художньої образності, для якого характерними є: фантастична основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм (звідси зв'язок із карикатурою й огидним); поєднання в одному предметі або явищі несумісних, різко контрасних якостей (комічного з трагічним, реального з фантастичним, піднесено-поетичного з грубо натуралістичним); заперечення усталених художніх і літературних норм (звідси зв'язок з пародією, травестією, бурлеском); стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого стилю з низьким і т.п.). Термін походить від знайдених на межі XV-XVI ст. Рафаелем Санті у римських підземних гротах химерних настінних малюнків з поєднанням рослинних і тваринних форм. Гротеск використовувався ще в міфології та античній літературі (Аристофан, Плавт). На ньому ґрунтуються твори Ф.Рабле, Дж.Свіфта, Е.-Т.-А.Гофмана. Дуже поширеним гротеск стає у XX ст., особливо у творах модерного спрямування: Ф.Кафка, І.Еренбург, Б.Брехт, В.Маяковський, В.Гомбрович, С.Мрожек, Ю.Клен.

Гумор — художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь (життєвих явищ, людських характерів тощо) у комічному вигляді, а також твір літератури, або мистецтва, що використовує цей прийом. Поняття гумор вживається і в широкому розумінні — як взагалі сміх і почуття смішного. Існують різні форми гумору: іронія, оксюморон, або гра слів, пародія, сатира, сарказм, анекдот, жарт, каламбур і так далі. Особливим видом гумору є так званий «чорний» гумор. Визнаними майстрами гумору у різних його формах є М.Сервантес, Д.Свіфт, А.Чехов, О.Пушкін, М.Гоголь, М.Салтиков-Щедрін, М.Булгаков, І.Котляревський, І.Нечуй-Левицький, І.Карпенко-Карий, О.Вишня, М.Куліш та ін.

Д

Декаданс (фр. занепадництво) – загальна назва явищ європейської культури другої половини XIX - початку XX ст., позначених настроями смутку, безнадії, тенденціями індивідуалізму, викликаних кризою суспільної та індивідуальної свідомості, розгубленості багатьох митців перед гострими життєвими суперечностями, що постали в тогочасній ситуації. У Франції вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій у літературі у негативному контексті до творчості В.Гюго. Характерними виявами настроїв декадансу були були: у життєвій позиції митців — глибокий песимізм, захоплення містичними вченнями й екзотичними культами, самозаглиблення, розгубленість перед проблемами дійсності й спроба самоізоляції від них, граничний індивідуалізм, несприйняття та виклик буржуазній моралі, зокрема й у естетичній зверхності над «натовпом» (дендизм); у творчості митців — надання переваги форми над змістом, захоплення маловідомими естетичними фактами (у т. ч. доби античності — парнасизм), орієнтація не на широку публіку, а на вузьке коло «обраних» інтелектуалів. Письменниками - декадентами були: О.Уайльд, П.Верлен, Ш.Бодлер, А.Рембо М.Метерлінк, Ф.Сологуб, Д.Мережковський, З.Гіппіус, К.Бальмонт.  Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський Г. Чупринка, О. Олесь та ін.

Детектив (англ. detective - агент розшуку, з лат. detectio - розкриття) - різновид пригодницької літератури, передовсім прозові твори, в яких розкривається певна таємниця. Основна ознака жанру - наявність у творі якоїсь загадкової події, обставини якої невідомі і мають бути виясненні. Найчастіше описувана подія - це злочин, хоча існують детективи, в яких розслідують події, що не є злочинними. Суттєвою особливістю детектива є те, що справжні обставини події не повідомляються читачеві, принаймні, в повному обсязі, до закінчення розслідування. Читач проводиться автором через процес розслідування, отримуючи можливість на кожному його етапі будувати власні версії і оцінювати вже відомі факти. Зачинателями даного жанру називають найчастіше чотирьох письменників - Е.По, А.Конан-Дойла, Г.Кіта Честертона і В.Коллінза; визнаними майстрами жанру є А. Крісті, У.Еко, А.Азімов, С.Лем, Б.Акунін  та ін. Існують різновиди детективу: психологічний, історичний, іронічний, політичний, фантастичний, шпигунський, кримінальний, крутий (гангстерський).

Драма - літературний рід, що зображує дійсність безпосередньо через висловлювання та дію самих персонажів; а також п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається у постійній напрузі. Генетично драма пов'язана із народними обрядовими дійствами. Її зародження можна помітити в драматургії античності (Евріпід). Проте частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII столітті. Існують два жанрові типи драми: «арістотелівська» або «закрита» драма, і «неарістотелівська», або «відкрита». Перша з них розкриває характери персонажів через їхні вчинки. «Закритій» драмі притаманна фабульна будова з необхідними при цьому атрибутами — зав'язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв'язкою. У цьому типі драми зберігається хронологія подій і вчинків героїв на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпід, Софокл). Свого піку вона досягла в добу класицизму (Корнель, Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Шіллер, Лессінґ), розвивалась у літературі XIX століття (Гюґо, Байрон, Котляревський, Квітка-Основ'яненко, Островський, Карпенко-Карий, Франко). Існує вона й у сучасній драматургії. В основу так званої «відкритої» драми покладено синтетичне художнє мислення, коли до драматичного роду активно проникають епічні чи ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Якщо в даному жанровому типі домінують епічні елементи, то драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги.

У російській літературі XIX ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, О.Островський, Л.Толстой, А.Чехов). Поряд з реалістичною європейською драмою (Р.Роллан, Дж.Прістлі, Ш.О'Кейсі, А.Міллер, В.Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також «драма абсурду». В українській літературі драма з'являється на початку XIX ст. (І.Котляревський), розвивається у творчості Т. Шевченка, П.Мирного, М.Старицького, М.Кропивницького, І. Карпенко-Карого, І.Франка, Б.Грінченка,  Л.Українки, В.Винниченка, М.Куліша, О.Коломійця, Л.Х 

Е

Езопова мова - замаскований спосіб думок з натяками, недомовками (інакомовлення, алюзії, іронії, алегорії) задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань. Термін «езопова мова» запровадив М.Салтиков-Щедрін у 70-х XIX ст. за ім'ям давньогрецького байкаря Езопа (VI-V ст. до н.е.). Найчастіше цей прийом використовувався байкарями, проте і інші митці нерідко застосовували його у своїй творчості: Федр, Ж.Лафонтен, І.Крилов, Л.Глібов, Г.Сковорода, П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, Є.Гребінка. Езоповою мовою послуговувалися Т.Шевченко, І.Франко, Л.Українка, М.Куліш, О.Вишня, М.Гірник, В.Симоненко та ін.

Екзистенціалізм (від лат. ехistentia - існування) - напрям у філософії та літературі XX ст., що досліджує людину як унікальну духовну істоту, здатну до самостійного вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра тощо. Визначальні риси екзистенціалізму: на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;  особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін. Екзистенціалізм сповідувала значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А.Жид, А.Камю, Жан-Поль Сартр, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А.Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М.де Унамуно, італієць Д.Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота та ін. В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т.Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в ліриці В.Стуса. Подеколи межі екзистенціалізму як концептуальної структури є розмитими, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним. 

Експресіонізм (лат. вираження) - літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярському середовищі, проіснувавши до початку 30-х років. Мав своїх прихильників у Франції, Австрії, Польщі, німецькомовній Швейцарії. Термін «експресіонізм» був покликаний визначити сутність мистецтва, що є за своїми цілями та засобами протилежним імпресіонізму й натуралізму: мистецтво не зображає, не копіює дійсність, а виражає її сутність. Основний творчий принцип експресіонізму - відображення загостреного суб’єктивного світобачення через авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності у світовому суспільстві початку XX ст., зокрема, першою світовою війною та революціями. Для стилю експресіонізму характерні «нервова» емоційність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до монохромності, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Визначальні риси експресіонізму: зацікавленість глибинними психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою. Найпомітнішими є традиції експресіонізму в драматургії Б.Брехта, П.Вайса, Ю.О'Ніла, у прозі Г.Грасса, у творчості М.Фріша, Ф.Дюрренматта та ін. Експресіоністична образність притаманна також низці творів української літератури: В.Стефаника, А. Головка, М. Хвильового, В. Винниченка, М. Куліша.

Епітет (гр. прикладка, прізвисько, додаток) - визначення при слові, що впливає на його виразність, допомагає йому набути нового значення або смислового відтінку, підкреслює характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища, збагачує мову новим емоційним сенсом, додає до тексту певної мальовничості, насиченості. Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів (тропів). Як епітет переважно вживаються прикметники, можуть бути й інші частини мови, зокрема, іменник.  Крім оригінальних епітетів, винайдених автором, у художніх творах з'являються і постійні епітети літературного або фольклорного походження. Як правило, у ролі епітетів виступають слова, вжиті в переносному значенні. Епітети поділяються на групи: характерологічні, або пояснювальні (підкреслюють найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться); посилювальні (не просто виділяють характерну рису предмета, а ще й посилюють її); прикрашальні (надають словам поетичного колориту, переводять їх тим самим з розряду слів звичайної прозаїчної мови в ряд поетичний).  За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські.

Епіфора (гр. перенесення, повторення) - стилістична фігура, протилежна анафорі, яка вживається для увиразнення художнього мовлення: повторення однакових слів, звукових сполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (зокрема, в романі у віршах), фраз - у прозі чи драмі. Інколи епіфора, як і анафора, може поширюватися на весь віршовий твір. Епіфора буває лексичною (повторення в кінці відрізку мовлення одного і того ж слова); граматичною (повторення форми слова); семантичною (повторення синонімічного слова). Лексична епіфора вживається порівняно рідко. Граматична епіфора у віршах утворює просту риму (зокрема в ліриці народів Сходу), а лексична – рідкісну "тавтологічну риму" (повторення у кінці віршованого рядка у визначеному порядку одного і того ж слова чи кількох однакових слів, які замінюють собою рими і тим самим визначають строфічну будову вірша).

Епічна драма - тип «відкритої» драми з домінуванням епічних елементів,  що виник шляхом проникнення структур прози у драматургію. Їй притаманні умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма, змальовуючи широкомасштабні події в житті народу чи народів, розвиток ідеологій та суспільних систем, мала на меті спонукати глядача до переінакшення теперішнього світу, активізувати його креативні можливості. Епічна драма спрямована не на конкретну розв’язку дії, а на розв’язання глобальних проблем, не на побут, а на буття, тому в ній надто відчутна присутність автора. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги. Епічну драму у своїй  творчості активно втілювали Е. Піскадор, В. Винниченко, В. Маяковський, В. Вишневський, В. Мейєрхольд, Лесь Курбас та ін. З’явилися жанрові різновиди епічної драми: епічно-політична (В. Винниченко, Б. Брехт, В. Маяковський, М. Куліш, Лесь Курбас, Н. Хікмет та ін.), народно-епічна (О. Коломієць, Тауфік аль-Хакім, Махмуд Масаді та ін.), притчево-алегорична (Е. Йонеско, Є. Шварц, Ю. Едліс).

Епічна поема - це монументальна віршована форма героїчного епосу, яка до XVIII століття була провідним жанром епічної літератури. Джерело її сюжету - народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована. Героїчні епічні поеми, які створювалися так чи інакше всіма народами у певну епоху їх розвитку, сягають корінням у найдавніший фольклор, міфологію, легендарну пам’ять про доісторичні часи. Так виникли давньогрецькі епічні поеми «Іліада» й «Одіссея», індійська поема «Махабхарата», німецька «Пісня про Нібелунгів», старофранцузька «Пісня про Роланда», скандинавська «Едда» тощо. У героїчних епічних поемах відбився досвід народу в період його становлення, відобразилися різні стадії й сторони цього процесу. У стародавніх епічних поемах створена монументальна і всебічна картина світу, у якій знаходить місце космічні сили природи й особливості місцевого пейзажу, битви, що вирішують долі народів, і подробиці повсякденного побуту, піднесені лики богів і героїв - і прості людські обличчя. Усе це перебуває в гармонійному співвідношенні і єдності, зливаючись у цілісний образ буття.

«Епічний театр» - театральна теорія драматурга і режисера Бертольта Брехта, що зробила значний вплив на розвиток світового драматичного театру. Теоретично розроблені Брехтом методи побудови п'єс і спектаклів: поєднання драматичної дії з епічною розповідною, включення в спектакль самого автора, «ефект очуження» як спосіб представити явище з несподіваного боку, а також принцип «дистанціювання», що дозволяє акторові висловити своє ставлення до персонажа, руйнування так званої «четвертої стіни», що відокремлює сцену від залу для глядачів, і можливість безпосереднього спілкування актора з глядачем. Свою теорію, що спирається на традиції західноєвропейського «театру вистави», Брехт протиставляв «психологічному» театру («театру переживання»), який пов'язують зазвичай з ім'ям К. С. Станіславського. При цьому сам Брехт, як режисер, в процесі роботи охоче користувався і методами Станіславського і корінну відмінність бачив у принципах взаємин між сценою і залом для глядачів в тому «надзавданні», заради якого ставиться спектакль. В останні роки Брехт готовий був відмовитися від терміну «епічний театр», як занадто розпливчастого, але більш точної назви для свого театру не знайшов.

Епос (від грец. epos - слово, оповідання) - різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) роду, що оповідає про події, які ніби відбувалися у минулому насправді і згадуються оповідачем. Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До 18 століття епос був головним жанром літератури. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна. Стародавні жанри епосу — повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли. Види епосу: епопея, поема, роман, великий епос, ліроепічна проза.

Естетизм (від гр. аіsteticos — чуттєво сприйманий) — культ прекрасного в мистецтві й житті, визнання вищою цінністю життя абсолютної Краси (це слово прихильники естетизму часто пишуть з великої літери), а насолоду нею — його сенсом: «Сенс життя — у Мистецтві!» (О. Уайльд). Для мистецтва естетизму характерні витонченість та іронічність, манірність і стилізація. У художній творчості та літературі естетизм сповідував ідею «чистого мистецтва» (або «мистецтва для мистецтва»).

  

З

Зовнішня і внутрішня дія - в драматургії дія розглядається як розвиток подій (тісно пов’язана з поняттями «сюжет» і «фабула»). Звідси можлива класифікація дії за параметрами зовнішнього і внутрішнього. Сукупність фактичних подій, які призводять до змін у ситуації, що склалася, поява нових персонажів і нових обставин – тобто, все, що стосується фабули п’єси, - відноситься до до зовнішньої дії. Особливо часто дія по зовнішній лінії розвивається у водевілях, детективах, комедіях. Якщо ж в драматичному творі за простими і повсякденними ситуаціями встають серйозні проблеми, якщо зміни проходять не стільки в ситуативному стані героїв, скільки у їхній психології, характерах і світогляді, - що входить до поняття сюжету п’єси, дію можна кваліфікувати як внутрішню (яскравий приклад – драматургія А.Чехова). Проте поділ на зовнішню і внутрішню дії досить умовний: вони не можуть існувати окремо, ізольовано одна від одної (яскравий приклад - творчість В.Шекспіра)

І

Ідея художнього твору (гр. першообраз) - емоційно-інтелектуальна, пафосна спрямованість художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провідна думка, ядро задуму автора. Ідея органічно пов'язана з темою, адже містить у собі оцінки зображених у творі людей, стосунків між ними, щось схвалює, підносить, а щось викриває, осуджує. Художня ідея як узагальнена, емоційна, образна думка лежить в основі змісту твору, взагалі об'єднує всі його компоненти. Суть ідеї насамперед залежить від того, на що автор звертає увагу, як осмислює логіку розвитку життя. Створюючи свій художній світ, письменник виділяє, підкреслює, посилює певні сторони поведінки людей, особливості їхнього внутрішнього світу.

Імпресіонізм (від фр. impression - враження) - мистецька течія у живописі, а також в літературі та музиці, котра виникла в 1860-х роках та остаточно сформувалася на початку 20 століття у Франції. Засновники імпресіонізму - як і символізму та експресіонізму - діяли на противагу реалізму (особливо неокласицизму, а також і натуралізму). Представники імпресіонізму основним завданням вважали витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, миттєвих почуттів і переживань. Вони намагалися неупереджено, природно й невимушено відтворити швидкоплинні враження від мінливого життя. Для імпресіонізму в літературі характерні: тонкий психологізм змалювання персонажів; прагнення відтворити найменші зміни настроїв, схопити миттєві враження; тяжіння до лаконізму прози, її ритмічності; багатство відтінків у змалюванні дійсності; посилена увага до кольорів, звуків і яскравих художніх деталей. До початку 20 ст. виникло кілька стильових різновидів імпресіонізму на загальній реалістичній основі. Родоначальниками «психологічного імпресіонізму» вважають братів Ж. й Е. Гонкурів («поети нервів», «цінителі непомітних відчуттів»), цей напрямок продовжений у творчості К. Гамсуна, раннього Т. Манна, С. Цвейга, Ф. Анненського. Трепетні мальовничі описи зустрічаються у творчості Е.Золя, Е. П. Якобсена, у російській літературі - у творчості А.Чехова та І.Буніна. Особливості імпресіонізму проступають у творчості Р. Л. Стівенсона і Дж. Конрад, пізніше - у С. Моема і П.Верлена. В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін.

Індивідуальний стиль письменника - ідейно-художня своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями; неповторні особливості того чи іншого письменника. Звуженим трактуванням є індивідуальний стиль як певний набір мовно-стилістичних прийомів, однак своєрідність твору чи творчості одного митця не визначається лише мовленнєвими особливостями. Стиль письменника – це його улюблені теми і проблеми, найбільш відповідні жанри, найчастіше вживані засоби побудови творів, своєрідне ліплення образів і розкриття характерів персонажів, власна творча манера, образне мислення, свій "почерк" і неповторні інтонації, свій підхід до використання досвіду попередників і сучасників, своєрідне використання скарбів загальнонародної мови тощо.

Інтелектуальна проза – прозові твори, у яких виявляється схильність персонажів, оповідача, ліричного героя до розумового самоаналізу, до абстрактного мислення. Найтиповішими жанрами інтелектуальної прози є притчі, філософські романи. Яскравим зразком такої літератури став роман О.Вайльда «Портрет Доріана Грея». У цьому жанрі працювали А.Камю, Дж.Джойс, У.Фолкнер, М.Пруст, Ф.Кафка, Г.Маркес, У.Эко, Г.Гессе, А. Кобо та ін.

Інтелектуальний роман - термін був уперше запропонований Томасом Манном у контексті «історичного і світового перелому» 1914-1923 рр., який з надзвичайною силою загострив у сучасників потребу усвідомлення епохи - це певним чином відобразилося у художній творчості. До «інтелектуальних романів» Т. Манн зараховував і праці Ф. Ніцше. Саме «інтелектуальний роман» став жанром, що вперше реалізував одну з характерних нових рис реалізму XX ст. — загострену потребу в інтерпретації життя, її осмисленні, тлумаченні, що перевищувала потребу в «розповіданні», втіленні життя в художніх образах. У світовій літературі він представлений не лише німцями — Т. Манном, Г. Гессе, А. Дебліном, а й австрійцями Р. Музілем і Г. Брохом, росіянином М. Булгаковим, чехом К. Чапеком, американцями В. Фолкнером і Т. Вулфом та ін.

Інтер’єр (від фр. Іnterieur — внутрішній) — вид опису, змалювання внутрішніх приміщень та предметів, які в них знаходяться і безпосередньо оточують персонажів твору. Інтер’єр конкретизує місце подій, допомагає окреслити соціальне становище персонажа, його духовні запити, смаки, професію, вдачу, психологічний стан тощо. Інтер’єр сприяє глибшій характеристиці персонажів, часто має важливе ідейно-композиційне значення.

Інтертекстуальність (від лат. іnter — між, поміж + текстуальність) - загальна властивість текстів, яка полягає в наявності між ними зв’язків, завдяки яким тексти (або їх частини) можуть у той чи інший спосіб, відкрито чи завуальовано посилатись один на одного. Полягає у відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; у явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямків) - тут мають місце всі різновиди стилізації. Інтертекстуальність особливо притаманна літературі постмодернізму. У своєму ширшому розумінні вона охоплює не лише художні тексти, а й літературно-критичні, театральні вистави, музичні твори, твори образотворчого та кіномистецтва.

Іронія (гр. удаване незнання) - художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. Іронія - це насмішка, що має зовні благопристойну форму. Осмислення іронії як естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. У творах XVII-XVIII століття розвивається її особлива форма - самоіронія, самонасмішка. Романтичну іронію розробили німецькі романтики (Ф. Шлегель, А. Мюллер), в Україні розвивалася концепція заперечної іронії (І. Котляревський, А. Метлинський, М. Костомаров). Особлива заслуга в осмисленні іронії в художній практиці належать Тарасу Шевченку. Наприкінці XIX — на початку XX ст. виникли концепції епічної іронії (Т. Манн, Б. Брехт), які відображають діалектичну складність стосунків митця зі світом; в українській літературі XX ст. їх розвинули М. Хвильовий, В. Еллан (Блакитний), Остап Вишня, М. Куліш, П. Загребельний, Є. Дудар, О.Чорногуз, Ю. Андрухович.

Історичний роман - роман, побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. У романтичному історичному романі історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт - з художнім вимислом, справжні історичні особи - з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи. Історичний роман започаткували твори про Александра Македонського, Троянську війну з 1 ст. н. е., а також французькі псевдоісторичні романи 17 ст. Перший справжній історичний роман створив В. Скотт, котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву «вальтерскоттівський», справив великий вплив на розвиток історичного роману в європейських літературах. В епоху романтизму історичний роман став одним із найбільш поширених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історією. Для реалістичного історичного роману XIX - XX ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. У світовій зарубіжній літературі до історії зверталися П.Меріме, В.Гюго, О.Дюма, Г.Флобер, Г.Сенкевич та ін.; в російській – М.Карамзін, О.Пушкін, М.Гоголь, Л.Толстой та ін. В українській літературі зразками історичного роману вважаються твори П.Куліша, А.Чайковського, З.Тулуб, П.Панча, П.Загребельного, С.Скляренка, Ю.Мушкетика, І.Білика та ін. Для сучасного історичного роману характерне зближення з іншими різновидами роману - пригодницьким, сенсаційним, психологічним тощо.

К

Казка - твір усного походження, один із основних жанрів народної творчості, в основі якого захоплююча розповідь про незвичайні вигадані події. За своєю тематикою вони поділяються на: казки про тварин; фантастичні; чарівні; побутові. Сюжет казки складається з багатьох епізодів з драматичним розвитком подій і щасливим закінченням. Характерною рисою казки є традиційність структури і композиційних елементів - зачинів, кінцівок, контрастне групування добрих і злих героїв, наявність мети, випробування головного героя і його перемога. Різновидом жанру казки є літературна казка, що привертала до себе увагу видатних письменників і поетів - О. Пушкіна, О. де Бальзака, Ч. Діккенса, О. Вайльда, Д. Р. Кіплінга, А. де Сент-Екзюпері. Найкращі літературні казки належать перу Г.-К. Андерсена, братам Ґрімм, В. Грауфу, III. Перро, А. Ліндгрен, А. Мілн, Д. Р. Р. Толкін. Сюди ж слід віднести казки Є. Шварца, О. Волкова, К. Чуковського, С. Маршака, Л. Керрола (Ч. Доджсона). Долучилися до цього жанру й українські письменники: передусім Марко Вовчок, І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський. В літературі XX століття до цього жанру зверталися А. Дімаров, Н. Забіла, О.Іваненко, В.Симоненко та ін.

Класицизм - напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції у XVII ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Визначальні риси класицизму: раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів); наслідування зразків античного мистецтва; нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця); обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів; аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви; встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма). Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Франсуа де Малерб, драматурги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батист Мольєр, романістка М. де Лафайєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, байкар Жан Лафонтен, пізніше — просвітителі Вольтер, Жан-Жак Руссо та інші.Шедевром українського класицизму є героїко-комічна поема Івана Котляревського «Енеїда».

Класичний реалізм – напрям у художній літературі, який має такі риси: історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії); соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами; “саморозвиток” характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів; показ світу як непростої, але єдності, як протирічної цілісності. Поняття "класичний реалізм" з'явилося у першій половині XIX ст. щодо мистецтва й естетики, які використовували кращі надбання естетики попередніх епох. У 10-20 рр. 19 ст. реалізм почав визрівати у надрах романтизму, а у 30-40 рр. він вже існував як певний напрямок. Величезний здобуток напряму — інтерес до внутрішнього світу особистості, що зумовлює психологізм художньої творчості. Батьком класичного реалізму вважають “фізіологічний нарис”, який був широко розповсюджений наприкінці 18 – на початку 19 ст.: брали яку-небудь подію, яка відбулася у реальному житті (частіше за все це був якийсь кримінальний злочин) і інтерпретували її у моральному дусі.  Іншим джерелом розвитку класичного реалізму став соціальний роман, який визрів у надрах романтичного мистецтва (В. Гюґо, Жорж Санд) і увібрав у себе багато досягнень В.Скотта. Реалісти ХІХ ст. об’єктом зображення вважали людину та її внутрішній світ, який досить глибоко досліджували. Відомими представниками класичного реалізму були О.де Бальзак, Стендаль у Франції; Ч. Діккенс, У.Текерей, Ш.Бронте в Англії; О.Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь в Росії; Т. Шевченко в Україні.

Комедія (грецьк. komodia, від komos - весела процесія і ode - пісня) - драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції (Аристофан). Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо, їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку. Популярним був жанр комедії у творчості: М. де Сервантеса,  Л. де Веги, Кальдерона де ла Барки, В.Шекспіра. Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла в творчості Ж.-Б.Мольєра, в епоху Просвітництва - П.Бомарше. Кращими зразками комедії в українській літературі є твори І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, М.Старицького, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, І.Франка, М.Куліша О.Коломійця, Я.Стельмаха та ін. У сучасній українській і світовій літературах комедія набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія, трагіфарс, комічна алегорія, комедія-притча.

Комічне в літературі (від гр. komikos - смішний) - категорія естетики, що характеризує той аспект естетичного освоєння світу, який супроводжується сміхом без співчуття, страху і пригнічення. У комічній ситуації людина інтуїтивно осягає невідповідність між неповноцінним, недосконалим змістом явища і його формою, яка претендує на повноцінність і значущість, між високою метою і негідними засобами її досягнення. Ті суспільні явища, які втрачають свою доцільність, необхідність, але претендують на історичне буття, вагомість, вартісність, прагнуть видати себе не тим, чим вони є насправді, стають об’єктом комічного висміювання в літературі.

Композиція (від лат. componere - складати, поєднувати) - побудова літературного твору, розташування та взаємозв’язок усіх його частин, образів, епізодів, сцен, порядок викладу подій, що створює цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи композиції — поділ твору на частини і внутрішні — групування і розстановку персонажів. Іноді в значенні композиції вживається термін архітектоніка. Найпоширеніші види композиції: лінійна - події зображуються в хронологічній послідовності; ретроспективна - події, що відбулися раніше, зображуються пізніше; паралельна - дві події, що відбулися одночасно, зображуються як послідовні; монтаж - кілька подій, що відбуваються одночасно, зображуються по черзі. Особливості композиції визначаються літературним напрямом, традиціми фольклору,  зумовлені родом, видом і жанром, особливостями таланту митця.

Контраст (фр. contraste - протилежність) - різко окреслена протилежність у чомусь: рисах характеру, властивостях предметів чи явищ; художній прийом, спосіб емоційного впливу на читача. Цей прийом був здавна відомий у фольклорі (казка "Правда і Кривда"), у мистецтві та в художній літературі. Контраст може бути між словами, образами, персонажами, композиційними елементами. За допомогою контрасту автор передає глибину й мінливість відчуттів, зміну настрою, увиразнює такі протилежності, як добро і зло, краса й потворність тощо. Для створення контрасту майстри слова часто вдаються до використання антонімів. Для деяких письменників контраст набував стилетвірної функції (М.Стельмах, О. Олесь).

 Кубізм  (фр. cubisme, від лат. cubus - куб) - авангардистська течія у західноєвропейському (французькому) малярстві, її представники (П.Пікассо, Ж.Брак та ін.) у пошуках "четвертого виміру" та розмивання берегів живопису намагалися у своїх композиційних конструкціях розкласти оманливий видимий світ на геометричні складники. Цей творчий процес супроводжувався опрощенням колористики та форми. Картина трактувалася як самоцінний об'єкт із власним, незалежним від довкілля буттям. Кубізм вплинув і на інші мистецтва, зокрема, на літературу. Вважалося, що смисл літературного твору міститься у ньому самому, а не в довколишньому світі.  Г.Аполлінер використовував прийом колажу (уривки діалогів та фраз вуличного натовпу). В російській літературі утворилася група так званих кубофутуристів (В.Маяковський, В.Хлєбников, Д.Бурлюк, І.Сєвєрянин та ін.), які висунули «нові принципи творчості»: право поета на  розширення поетичного лексикону за рахунок довільних та похідних слів, на майже повну відмову від усіх законів та правил граматики і поетики; акцентування уваги на семантиці префіксів і суфіксів, на значимості авторського письма; підвищену увагу до голосних як до знаків часу, а до приголосних – як до символів кольору, запаху, звуків і т.ін. В українському поетичному авангардизмі кубізм не мав особливого поширення, хоч твори деяких поетів виповнювалися кубічними елементами (Г.Шкурупій).

  

Л

Лірика (гр. вірші, які виконувалися під супровід ліри) - один із трьох родів художньої літератури, в якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя чи автора, а також певний віршовий твір або сукупність творів. Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика - найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики - широкий. Все, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору - лаконізм. Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Найпоширеніша форма ліричного твору - монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу - роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події - епічні елементи. Зустрічаються й драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом. Виділяють такі жанри: Громадянська лірика - розкриває суспільно-національні питання і почуття; Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям; Філософська лірика - осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла; Релігійна лірика - виражає релігійні почуття і переживання; Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи; Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади.

Ліричний герой - суб'єкт висловлювання в ліричному творі, свого роду персонаж лірики; образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Ліричний герой не обов'язково тотожний з автором. Між ними існує естетична єдність, певний естетичний ідеал, виражений у тексті віршованих творів.  Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання певної якості. Ліричний герой — поняття суб'єктивне, проте водночас концентрує в собі естетичний досвід певного покоління, нації, людства.

Література факту (з англ. nonfiction – буквально «невигадане», тобто не-белетристика) - сучасна література розповідного змісту, переважно більш або менш белетризована; література автентичних або документальних свідчень про реально пережите. До жанрів літератури факту відносять: щоденники, епістолярій, мемуари, есеїстика, публіцистика, автобіографічні нариси тощо. Представлена творчістю письменників О.Солженіцина, В.Шаламова, А.Синявського-Терца; автобіографічними романами І. Багряного, новелістикою Б. Антоненка-Давидовича, епістолярієм дисидентів-шістдесятників.

Літературна балада - невеликий ліро-епічний віршовий твір фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом, який має автора. Літературна балада поєднує в собі ознаки ліричного та епічного творів. Як ліричному твору, їй притаманні строфічна будова, ритм, рима, емоційна образність, а як епічному - сюжет та дійові особи. Розвиток літературної балади пов’язаний із творчістю поетів-романтиків та їх попередників Ґете і Шиллера. Уже у XVIII столітті баладу визначають як вірш, в якому розповідається про якусь незвичайну подію. Автор виступає тільки як оповідач, його власні почуття приховуються, авторська мова майже відсутня, вона тільки пояснює читачеві обставини дії. За своєю будовою балада швидше нагадує драматичний, ніж ліричний твір, в ній обов’язкова драматична кульмінація, що часто співпадає з розв’язкою — несподіваним фіналом. Балади писали видатні поети Італії Данте й Петрарка. Улюбленою стала балада для  поетів-сентименталістів і романтиків (Берне, Колридж, Гете, Шіллер, Гейне, Гюґо, Жуковський, Пушкін, Міцкевич). В українській поезії балада, виявляючи свою жанрову спорідненість з думою та романсом, поширювалася у доробку П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, І.Вагилевича, раннього Т.Шевченка та ін., сягаючи другої половини 19 століття (Ю.Федькович, Б.Грінченко та ін.)

Літературна казка  - авторський художній твір, прозовий або віршовий, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. Літературна казка здебільшого орієнтована на дітей. У ній неймовірне чудо відіграє роль сюжетотвірного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів. Фольклорний канон по-різному зберігається в літературній казці, що не робить цей жанр чимось винятковим, оскільки будь-який художній текст, і передусім прозовий, розвивається на основі змішаних явищ писемності і фольклорних джерел. Літературна казка включає в себе ознаки різноманітних жанрів, що в цілому притаманне літературі романтизму. Найвідоміші автори літературних казок: Ш. Перро, Г. Андерсен, В. Гауфф, О. Пушкін, Л.Українка, Н.Забіла, І.Франко, В.Сухомлинський, М.Підгірянка.

Літературний напрям - сукупність ідейно-художніх тенденцій, утілена у визначних творах, які з’явилися приблизно одночасно. Основні літературні напрями: бароко (XVII - XVIII ст.); класицизм (XVIII - початок XIX ст.); сентименталізм (друга половина XVIII - початок XIX ст.); романтизм (кінець XVIII - початок XIX ст.); реалізм (друга половина XIX ст.); модернізм (кінець XIX - XX ст.) - імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо; постмодернізм (з 1980-х pp. ХХ ст.). Літературний напрям визначають такі важливі чинники: Світоглядний (ідейний і філософський) фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини у суспільстві та Всесвіті; Поетика як система більш-менш нормативних правил, котрі виросли на філософськім фундаменті того чи іншого літературного напряму і безпосередньо пов'язані з літературною творчістю. Це — головний чинник літературного напряму;  Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напряму, є характерними для нього; Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму. Це певні стильові, композиційні особливості, певні жанрові форми, що переважають у даному літературному напрямі, є характерними для творчості його представників. Між національними різновидами літературного напряму існує певний внутрішній зв'язок - у них проявляються закономірності світового літературного процесу.

Літературний процес - багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо; історичне існування, функціонування й розвиток літератури протягом як певної епохи, так і всієї історії нації, країни, світу. Термін виник на рубежі 20—30-х років XX ст. і почав широко використовуватися, починаючи з 60-х років. Саме ж поняття формувалося протягом XIX-XX ст. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни. Елементами літературного процесу є художні методи, напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо. Літературний процес складається з літературних епох. Приблизна схема світового літературного процесу: Античність – Готика – Ренесанс – Бароко – Класицизм – Романтизм – Реалізм – Модернізм – Постмодернізм.

Літературна течія - сукупність ідейно-естетичних принципів і прийомів, спільних для письменників певного літературного угруповання. Літературні течії можуть входити до літературних напрямів. Наприклад, у романтизмі виокремлюють народно-фольклорну, гротесково-фантастичну, байронівську, вальтер-скоттівську літературну течію. Іноді терміни «літературний напрям» і «літературна течія» вживаються як синоніми, проте науковці вважають такий підхід неправомірним.

М

Магічний реалізм – реалізм, у якому органічно поєднуються елементи реального й фантастичного, побутового й міфічного, справжнього та вигаданого, таємного. Найповніше виявився в латиноамериканській літературі. У творах магічного реалізму раціонально-логічна картина світу химерно поєднується з алогічними, міфологічними формами її смислового виміру та інтерпретації. Витоки магічного реалізму простежують із 1949 р. Елементи магічного реалізму: Фантастичні елементи можуть бути внутрішньо не суперечливі, але вони ніколи не пояснюються; Герої приймають та не заперечують логіки магічних елементів; Численні деталі сенсорного сприйняття; Часто використовуються символи та образи; Емоції та сексуальність людини як соціальної сутності описуються дуже докладно; Викривлюється течія часу, так що він стає циклічним або вбачається відсутнім, колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле; Причина та наслідок міняються місцями - наприклад, персонаж може страждати "до" трагічних подій; Широко використовуються фольклор і міфологія; Події передаються з альтернативних поглядів - голос оповідача перемикається з третьої на першу особу, часто трапляються переходи між топоглядами різних персонажів та внутрішнім монологом стосовно до загальних взаємин та спогадів; Минуле контрастує із сучасним, астральне - з фізичним, персонажі - один з одним; Ясний фінал твору дозволяє читачеві визначитися, що ж насправді відповідає до дійсного перебігу подій - фантастичне чи повсякденне. В традиціях магічного реалізму творили такі письменники як Ж.Амаду, Г.Гарсіа Маркес, А.Карпентьєр, М.А.Астуріас, Ф.Кафка, М.Кундера, М.Павич, Ф.Рабле, Е.-Т.-А.Гофман, Е.По, М.Гоголь, М.Булгаков та ін. Простежується чимало рис магічного реалізму в українському химерному романі (О.Стороженко, М.Йогансен, О.Ільченко, В.Земляк та ін.)

«Маленька людина» — тип літературного героя, що з’явився в реалістичній літературі початку XIX ст. Для «маленької людини» характерне знаходження на нижніх щаблях суспільної драбини, яке визначає їхню психологію й суспільну поведінку - приниженість у поєднанні з відчуттям несправедливості та ураженого самолюбства. Одним з перших, хто висунув у російській літературі демократичну тему "маленької людини", був О.Пушкін. Традиції Пушкіна продовжили й розвинули М.Гоголь, Ф.Достоєвський. Наскрізною темою «маленької людини» пронизана літературна спадщина О.Генрі. До теми звертаються  також письменники кінця XIX - XX ст.: А. Чехов, М.Горький, Л.Андрєєв, Ф.Сологуб, О.Аверченко, К.Треньов, І.Шмельов, М.Зощенко, М.Булгаков, В.Войнович, Є.Гребінка.

 «Мандрівний сюжет» - сюжети казок, байок, пісень, творів писемної літератури, які начебто переходять від народу до народу. Підставою для таких суджень є подібність основних мотивів у сюжетах з родинного, родового життя (бездітні сім’ї, битва героя з нечистими силами, зрада брата, коханої, коханого, шукання скарбів тощо), з історії взаємин вождів і маси, багатих і бідних, завойовників і завойованих тощо. Вони зустрічаються у міфах, казках, байках, анекдотах, піснях. Типологічна подібність між ними, встановлена за допомогою порівняльно - історичних зіставлень, пояснюється взаємовпливами культур і літератур в період активних міграційних процесів. Байкові сюжети відомі з часів античності, їx розробляли Езоп, Федр, Лафонтен, Гребінка, Глібов, Крилов.

Метафора - один із основних тропів: образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю. Метафора, подібно до епітета та порівняння, ставить за мету конкретизувати уявлення про предмет шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план, але, на відміну від епітета й порівняння, метафора вказує на цю ознаку не в прямій формі, не безпосередньо її називаючи, а шляхом заміни її словом, що містить у собі дану ознаку. Тому метафору часто називають прихованим або скороченим (згорнутим) порівнянням. Естетичний ефект метафори побудований на певній загадковості предмета, про який ідеться, з чим, зокрема, пов'язане широке вживання метафор у жанрі загадки.  Вважається, що першим метафору використав «батько красномовства», знаменитий афінський оратор Сократ, у Римі в широкий вжиток її вводить Цицерон. Функції метафори: найменування деяких предметів, які не мають власної назви; підсилення значення сказаного;  засобу для досягнення естетичного враження. Виділяють чотири типи метафор, побудованих на: заміщенні живого живим; заміщенні живого неживим; заміщенні неживого неживим; заміщенні неживого живим. Даний тип метафори називається уособленням, або прозопопеєю, або ще персоніфікацією. Найчастіше метафора виражається дієсловом та його формами або ж прикметником (метафоричний епітет), внаслідок чого, зокрема, метафора, виражена іменником, сприймається дещо свіжіше. Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про предмет, а й виражає відповідне емоційне ставлення до нього.

Міф (від грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання) - оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Міфи характерні для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського і дорелігійного мислення. Окремі міфи складаються у міфологію того чи іншого народу, яка лежить в основі характерного для нього світогляду. У буденній сучасній мові слово «міф» часто використовують для позначення популярного, хоча й помилкового твердження. У сучасному політичному лексиконі означає штучно створюване уявлення про реальні соціальні процеси, того чи іншого політичного діяча. Види міфів: Космогонічні — міфи про створення Всесвіту; Теологічні — міфи про походження богів;  Міфи про священний шлюб; Солярні й астральні; Етимологічні — міфи, що пояснюють походження явищ або предметів; Есхатологічні — міфи про загибель Всесвіту; Міф про циклічність у природі (скотарські та землеробські міфи); Героїчні міфи (про героїв, засновників племен — грецькі міфи про Геракла); Міфи про здобуття людьми культурних навичок (міф про Прометея). Деякі способи класифікації в міфології розрізняють міф та легенду: міфом вважають оповідання про богів, виникнення світу тощо, легендою — історії про героїв-людей, основою яких є історичні події та постаті. Міфи слугують для літератури потужним джерелом для запозичення фабульного матеріалу, містких образів, людських характерів, які набули символічного або алегоричного змісту. Запозичували фабули давньогрецькі драматурги (Есхіл, Софокл, Еврипід), поети середньовіччя й Відродження (Данте, Дж.Боккаччо та ін.), діячі класицизму (П. Корнель, Ж. Расін та ін.), романтики, творці ХХ століття й наших днів (Дж. Джойс, Т. Манн, А. Бєлий, Дж. Апдайк, Ф. Кафка, Д. Лоренс та ін.). Германо-скандинавська міфологія «оживає» у XX столітті в романах численних прихильників специфічної тематичної гілки наукової фантастики - «фентезі» (Дж. Р. Р. Толкін, У. Ле Гуїн, М. Муркок, Р. Желязни, А. Нортон). До міфологічних образів та мотивів зверталися у своїй творчості Г. Сковорода, І. Котляревський, Леся Українка, І. Франко, Φ. Достоєвський, Д. Мережковський, Μ. Булгаков, Ю. Домбровський, Ч. Айтматов та інші.

Міфологія - сукупність міфів, що виникли в культурі певного народу. Також міфологією називають науку, яка вивчає міфи. Міфологія народів світу: Антична міфологія, Давньогрецька міфологія, Давньоримська міфологія, Вендська міфологія, Міфологія Стародавнього Єгипту, Міфологія Стародавньої Індії, Міфологія Стародавнього Китаю, Міфологія майя, Скандинавська міфологія, Слов'янська міфологія (Українська міфологія), Тюркська міфологія

Міфотворчість – прийом, який полягає у свідомій й акцентованій смисловій перекличці образів та сюжетів літературних творів з образами та сюжетами світової міфології. Літературну міфотворчість можна трактувати як художнє, філософсько-естетичне явище культури (яке найбільший розвиток отримало в кінці ХІХ-ХХ ст,), коли письменник, спираючись на матеріал класичної міфології й художньо його опрацьовуючи, створює осучаснену модель давньої широковідомої міфологічної оповіді. При широкому розумінні міфотворчості ми можемо говорити, що кожна епоха людської цивілізації творить про себе саму міф зі своєю міфопоетичною моделлю, картиною світу. Крім цього, кожна окрема людина творить про себе міф, живе в міфологізованій нею реальності. Таким чином, літературна міфотворчість — лише один з можливих виявів людської міфотворчості, втілений у мистецькій сфері.  Чи не найяскравішим прикладом акцентованого співставлення двох смислових площин - літературної та міфологічної - є роман Дж. Джойса «Улісс», де сучасна авторові епоха постійно «накладається» на міф про Одіссея. Більшість з модерністських творів прямо чи опосередковано засновані на використанні міфу: міфотворчість поетів-символістів, романи Т.Манна, М.Булгакова, Ф.Кафки, Ж.Ануя, Ж.-П.Сартра, Г.Маркеса - найбільш яскраві взірці використання міфів у літературі кінця ХІХ - ХХ ст.

Модернізм (від фр. Moderne - новітній, сучасний) - сукупність літературних напрямів і течій, що сформувалися на початку XX ст., та яким притаманні нова суб’єктивно-індивідуалістська концепція людини та пов’язане з цим протиставлення нових виражальних і зображальних засобів класичним нормам мистецтва XIX ст. Визначальні риси модернізму: новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком); у творах затверджується перевага форми над змістом; заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання; індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача; психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»; широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва; використання символу як засобу пізнання і відтворення світу; ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці). Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзм та «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва. Зразком модерністської літератури може бути творчість Ф.Кафки, Д.Джойса, М.Пруста, Р.М.Рільке, Г.Аполлінера, В. Хлєбникова, А. Бєлого, Л. Борхеса та ін. Представники українського модернізму кінця XIX – початку XX століття – Дніпрова Чайка, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Олександр Олесь.

Мотив (фр. motif, від лат. Moveo - рухаю) – найпростіша неподільна смислова одиниця у міфі чи в казці;  в літературі нового часу – найпростіші одиниці розвитку сюжету: динамічні, які рухають фабулу, чи статичні, описові, але необхідні для сюжету. Комбінація кількох мотивів складає фабулу (сюжет). Значимість мотиву залежить не від власного значення, а від його ролі в художній конструкції. Мотиви рухають вчинками персонажів, збуджують їх переживання і роздуми, особливо тонко динамізують внутрішній світ ліричного героя. Тому в аналізі лірики терміни «тема» і «мотив» часто перехрещуються. Тоді з’являються відтінки мотиву (лейтмотив - провідний мотив, надмотив). Мотив виявляє діалектику форми та змісту твору, забезпечує органічний зв’язок між ними. Мотив як семантична одиниця тісно пов’язаний з тематикою літературного твору, однак тема – набагато ширше поняття, а мотиви фактично реалізують тему через певні складові. Порівняно з темою, що є відносно постійною величиною, мотив є надзвичайно гнучкою в художньому смислі категорією, адже він здатен видозмінюватися, трансформуватись, поєднуватися з іншими мотивами твору. Мотив визначає сюжетні колізії, динамізує їх, зумовлює розвиток подій. Разом з тим мотив організовує не тільки сюжет, а й усю структуру художнього твору, поряд з іншими компонентами бере участь у створенні цілісної картини художнього світу. Тому, крім сюжетотвірної, мотив виконує структуротвірну функцію в художньому творі.

  

Н

Народна драма - сукупність різних за формою і способом виконання    уснопоетичних творів, які складалися для театралізованої гри. Характерні  ознаки  народної  драми:  синкретичність (поєднання слова, співу, танцю), імпровізація, комізм і пародія. Казки, хороводні пісні, календарно-обрядова    поезія,    весільні   обряди   виконувались   у драматизованому    вигляді,    вертеп,    народні   сценки   ставились самодіяльними  акторами або за  допомогою ляльок, а музичним супроводом  були сопілка, скрипка, бубон, цимбали. Серед видів народної драми вирізняються ляльковий театр-драма „Вертеп», пісня-гра, „Весілля» тощо.

Натуралізм (від фр. naturalisme, від лат. naturalis - природний) - літературний напрямок, що склався у західній літературі в останній третині 19 століття ( 1870-1890). Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалися зробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дна, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички. На програмі цього напрямку позначився вплив природничих наук (насамперед — фізіології) та позитивістська філософія. Натуралісти намагалися перенести у художню творчість принципи дослідження, притаманні науці, наполягали на тому, що митець у своїй діяльності має бути подібним до вченого. Натуралісти намагалися у сферу мистецтва механічно переносити методи природничих наук. Для їх творчості властивими були фактографізм, описовість, спрощений біологічний підхід до людини тощо. Найпоширенішим натуралізм був у Франції. Найвидатніші представники: Е.Золя, Ж.-К. Гюїсманс, А.Доле. Натуралістичні елементи можна також спостерігати у Ф. Кафки, Дж. Джойса та ін.

Національний колорит – сукупність ознак мистецького твору, які характеризують його приналежність до культури певного народу або зв’язок із нею, відтворюють специфічні національні особливості. Національний колорит сприяє створенню в уяві читача цілісного образу певної країни або нації. Відтворення національного колориту в літературному творі може відбуватися через змалювання характерних елементів побуту та вбрання, пейзажу, опис народних звичаїв і традицій, відтворення особливостей мови (говірки) та власних назв, використання творів чи образів фольклору тощо.  

Неоромантизм (від грецьк. νέος - молодий, новий і фр. romantisme) - умовна назва естетичних тенденцій, що виникли в літературі на межі XIX - XX ст., своєрідна ідейно-естетична опозиція реалістичним і натуралістичним тенденціям у літературі й мистецтві другої половини XIX ст. Вперше поняття з'явилося у художніх колах наприкінці 80-х XIX ст.; французькі критики вживали його, вказуючи на потребу подолання провінційності побутопису, надання пріоритету чуттєвій сфері людини та вишуканому естетизму, неповторній індивідуальності митця й «аристократизму духу». Її представники продовжили певні тенденції романтичної літератури. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод. Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події. Визначальні риси неоромантизму: неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна; герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів; головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний; зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план; неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; відмова від типізації, натомість застосування символізму. Неоромантичні ознаки простежуються у таких авторів: Дж.Конрад, Р.Кіплінґ, Р.Льюїс Стівенсон, А.Конан Дойль, Е.Л. Войнич, Г.Ібсен, Д.Лондон, С.Ґеорґе, М.Горький; в українській літературі – Ю.Яновський, О.Кобилянська, Л.Українка, О.Олесь, М.Вороний, М.Хвильовий, М.Коцюбинський.

«Нова драма» - світоглядна криза в драматургії на рубежі XIX—XX ст., яка протиставила свої принципи класичній і романтичній театральним системам. «Нова драма» виникла в атмосфері культу науки, викликаного розвитком природознавства, філософії і психології. Виникла у період засилля «добре зроблених», але далеких від життя п’єс, від самого початку намагалася привернути увагу до найбільш актуальних проблем. «Нова драма» переносить увагу із зовнішньої дії, закрученої інтриги на внутрішній світ людини, на конфлікти його свідомості і совісті. Відбувається перехід від дії на розмову, оцінку, рефлексію, аналіз. Основна тенденція «нової драми» — у її прагненні до достовірного зображення, правдивого показу внутрішнього світу, соціальних і побутових особливостей життя персонажів і навколишнього середовища. Характерні риси: наближення до реального життя; своєрідність конфлікту (неможливість розв’язання зовнішнього конфлікту приводить до того, що внутрішній конфлікт стає центром дії); широке використання підтексту в мові персонажів п’єси; відчуття впливу різноманітних літературних шкіл і течій (особливо натуралізму та символізму); звернення до античності; усвідомлення вагомої ролі режисера; розробка нових жанрів (соціальна драма, психологічна драма, інтелектуальна «драма ідей»). Біля витоків нової драми стояли Ібсен, Б’єрнсон, Стріндберг, Золя, Гауптман, Шоу, Гамсун, Метерлінк та ін. В історико-літературній перспективі «нова драма», що послужила корінній перебудові драматургії XIX ст., ознаменувала собою початок драматургії XX ст.

Новела (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією. Новела як коротке розважальне оповідання про реальні або правдоподібні події, виникла в Греції, як гадають, ще в догомерівську епоху, внаслідок впливу літературної традиції Сходу. Остаточне жанрове становлення новели відбувається в 14-16 ст. в Італії. Найбільшого розквіту досягає вона у 19 ст., а у 20 ст. продовжують розвиватися її різновиди -  психологічна, фантастична, сенсаційна та інші новели. Характерні ознаки новели: лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів; строга й усталена конструкція. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів тощо), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їхнього внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. У 17 ст. новелу представляє М. де Сервантес. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел 19 ст. був П.Меріме. У російській літературі 19-20 ст. новелу гідно представляють О.Пушкін, І.Тургенєв, І.Бунін, у польській літературі — Б.Прус, Г.Сенкевич. В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм новели: психологічну, сенсаційну (В.Стефаник), ліричну (Б.Лепкий), соціально-психологічну, лірико-психологічну (М.Коцюбинський), філософську, історичну (В.Петров), політичну (Ю.Липа), драматичну (Г.Косинка) та ін.

О

Ода (д.-гр. ώδή (oide) - пісня, пов'язаного з άείδω - співаю, αύδή - мова, слова; голос) - жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. Первісно – це пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше - хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб. Інколи ода прославляла величні природні явища. У стародавній Греції ода - хорова пісня. Оди, створені Піндаром (близько 544—518 до н. е.), прославляли переможців спортивних змагань. Оди Квінта Горація Флакка (65—8 до н. е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість - відмежування оди від музики, розширення жанрово-тематичних можливостей. Теоретик класицизму Нікола Буало (1636—1711) встановив суворі правила жанру оди: композиційно вона починається із заспіву, далі йде виклад «матерії благородної і важливої», куди входять і різні епізоди, і відступи, і так званий ліричний «безлад» («перескакування» поета з одного мотиву на інший), а завершується ода закінченням. Заперечуються «переноси» й бідні рими. Ода має наповнюватися міфологічними образами. Стиль її урочистий. Термін оди в російську лірику ввів В.Тредіаковський. Оди писав М.Ломоносов, в поезії якого вони стають творами «високого стилю». В Україні оди були відомі ще в 16—17 ст. Згодом до жанру оди зверталися І. Котляревський, Г. Кошиць-Квітницький, П. Данилевський та ін. У цих творах помітна тенденція до оновлення лексики оди, введення слів «низького стилю», бурлеску, гумористичних інтонацій. Риси громадянськості, урочистості, піднесеності властиві віршам Тараса Шевченка, І. Франка. До жанру оди звернулися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк, Б. Демків та ін.

Онєгінська строфа - чотирнадцятирядкова строфічна форма, винайдена О.Пушкіним для написання роману у віршах «Євгеній Онєгін». Створена ним строфа використовує чотиристопний ямб (а не п'ятистопний, як сонет). Вона складається з простих і поширених трьох катренів (чотиривіршів) і заключної коди — двовірша. Кожний катрен має різне римування: перший — перехресне, другий — парне, третій — кільцеве (абабввггдеед). У всіх чотиривіршах чергуються жіночі й чоловічі рими, строфа в цілому і кожний катрен зокрема починається з жіночих закінчень, а заключні два рядки мають чоловічу риму. Онєгінську строфу використовували М.Лермонтов, М.Волошин, В.Іванов; в українській поезії - М.Рильський, О. Гаврилюк.

Оповідання - невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного персонажу (іноді кількох). Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.). Як самостійний жанр оповідання оформилось у 19 ст. Оповідання дуже близьке до новели - іноді її вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели виразнішою композицією, наявністю описів, роздумів, відступів; конфлікт в оповіданні не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача. Майстрами оповідного жанру виявили себе Р.Тагор, М.Твен, І.Тургенев, Л.Толстой, Φ.Достоєвський, Α.Чехов, М.Вовчок, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Б.Грінченко, А.Тесленко, В.Винниченко, І. Бунін, А. Купрін, М. Булгаков, Μ.Хвильовий, А.Головко, Г.Косинка, О.Гончар, Є. Гуцало, В. Дрозд, Ю. Мушкетик.

Оригінал (лат. первинний) — це текст літературного твору, опублікований тією мовою, якою його написав автор. Відповідно мову, якою автор написав свій літературний твір, називають мовою оригіналу.

П

Парадокс (від гр. раrаdoxes - несподіваний, дивний) - незвичне твердження, що розходиться з усталеними поглядами, часом ніби суперечить здоровому глузду, а в дійсності може мати глибокий смисл, наштовхувати на роздуми.  Парадоксальність властива багатьом творам мистецтва різноманітних жанрів. Через свою незвичайність парадоксальні вислови, назви, зміст творів привертають увагу. Це використовується в розмовному жанрі, в театральному і цирковому мистецтві, особливо ілюзіоністами (фокусниками), в живописові і фолькльорі. Хороші оратори використовують цей прийом в своїх виступах для підтримання уваги слухачів. Популярна дитяча «поезія безглуздя» Л.Керрола і К.Чуковського, «театр абсурду» в фольклорі і анімації також побудовані на парадоксальності. Парадоксальними є багато афоризмів відомих мислителів, письменників: К.Пруткова, Б.Шоу, Оскара Уайльда, Станіслава Єжи Лєца.

Пейзаж (фр. рауsage від рауs - країна, місцевість) - образ живої і неживої (створеної людськими руками) природи у творі, що є змістовим і композиційним елементом, виконує зображувально-виражальні та емоційно-естетичні функції і підпорядкований ідейно-художньому задуму твору. Композиційно-художні функції пейзажу: зображувальна — часткове (те, що потрапляє в поле зору героя) змалювання місця і часу подій; виражальна — передача настрою, переживання героя, які позначаються на особливостях сприйняття ним природи. Багаті й емоційно-естетичні функції пейзажу: він може викликати у читача потрібний авторові настрій, увиразнювати його міркування, підсилювати ліричне звучання твору, підкреслювати драматизм подій. Пейзаж може бути як позасюжетним компонентом (представлений у творі поширено, детально (панорамний пейзаж), тобто як частина типових обставин), так і елементом подієвої частини твору, тобто елементом сюжету (включається у розвиток подій у формі незначних вкраплень, прив’язаний до якогось епізоду чи ситуації твору і активно впливає на світосприйняття героїв, увиразнює певні риси характерів персонажів (ситуаційний пейзаж).

Переклад - відтворення літературного твору іншою мовою; мистецький (художній) переклад – це відтворення літературного тексту засобами іншої мови з якомога повнішим збереженням його мистецьких якостей. Повноцінний мистецький переклад передбачає знання мови першотвору і здійснюється переважно з тексту оригіналу, що дає можливість перекладачеві точно передати зміст, відтворити відтінки стилю, полісемію слова, нюанси звукопису. Часто використовується підрядник – дослівний переклад, здійснений спеціально для подальшого мистецького його опрацювання. Існують неоднакові ступені наближення до оригіналу, різні типи «присвоєння» іншомовних текстів – власне переклад, переспів, адаптація, переробка тощо, кожен з яких виявляє певне співвідношення свого і чужого. До перекладу зверталися українські майстри слова М.Коцюбинський, Л.Українка, І.Франко, Т.Шевченко та ін.

Поема (гр. твір) - жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, синтезуючи в собі їхні характерні засоби та прийоми; ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршовий, у якому зображено значні події і яскраві характери. Назва «поема» загальна, частіше мовиться про конкретний жанровий різновид поеми: ліро-епічну, ліричну, епічну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну тощо. Виникла поема на основі давніх і середньовічних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події. Первісна поема мала епічний характер і нерідко була тісно пов'язана з міфологічною творчістю. Такими є «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Пісня про Роланда», «Слово про Ігорів похід». В античну добу й середні віки поемою називали анонімну чи авторську епопею, з яких виникла сьогоднішня поема — і в першу чергу поема епічна. Іноді поемою називають великий прозовий роман, який, крім глибокого змісту й широкого охоплення життєвих подій, відзначається пафосом і ліризмом («Мертві душі» М.Гоголя, «Поема про море» О.Довженка). Близькими до них є поеми, писані прозою, які виникли в добу романтизму (А.Бертран) і досягли свого розквіту в добу символізму (Ш.Бодлер, А.Рембо).

Повість - розповідний твір, що вважається проміжним жанром між оповіданням та романом. На відміну від оповідання, повісті притаманні більш розгорнутий сюжет, ширше охоплення подій життя головних героїв, більша кількість другорядних персонажів та їх повніша характеристика, широке використання описів. Проте, порівняно з романом, у повісті менше персонажів і переважно одна сюжетна лінія.Як і роман, вона може мати жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична. В літературі Київської Русі повістями називали або літописи, або житія святих, або воїнські повісті. У сучасному розумінні жанру повість існує з першої половини XIX століття. До повісті зверталися М.Салтиков-Щедрін, Н.Гарін-Михайловський, І.Бунін, М.Горький, М.Пришвін, Ф.Достоєвський, М.Лєсков, А.Чехов, І.Бунін. В українській літературі повість представлена у творчісті Г.Квітки-Основ'яненка, М.Вовчка, Т.Шевченка; майстрами цього жанру виявили себе І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, І.Франко, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, М.Хвильовий, В.Підмогильний, П.Панч; важливе місце повість посідає у творчості О. Гончара, Г. Тютюнника, Б. Харчука, В. Шевчука, Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Яворівського.

Повість-притча –  різновид жанру повісті, у центрі якого постає історія із життя героя (героїв), що набуває алегоричного змісту. Для повісті-притчі характерні відсутність розлогого сюжетного руху, незначна кількість персонажів, символічність образів і ситуацій, повчальний характер, філософська або моральна насиченість. Повість-притча будується на двоплановості зображення: за реальними особами, явищами, предметами приховуються проблеми буття людства. Звідси в повісті-притчі простежується перехід від конкретного зображення до широких узагальнень, що можуть тлумачитись по-різному. Велику роль у ній відіграють описи, що засвідчують умовність часу й простору. Багатозначність і філософська спрямованість надають повісті-притчі позачасового значення, а символічність образів та алегоричність змісту роблять її своєрідною художньою метафорою людського життя. Притча може виражати духовні настанови, як, скажімо, притчі в Євангелії. У сучасній європейській літературі притча є засобом висловлення філософських, естетичних, моральних настанов письменника. Яскравим прикладом повісті-притчі є твір Е.Хемінгуея «Старий і море». Цей жанровий різновид розробляли також В. Голдінг, Г. Гарсіа Маркес та ін., в українській літературі – О.Довженко, Б.Харчук.

Портрет - опис зовнішності персонажа (рис обличчя, одягу, постаті, пози, особливостей міміки, жестів, ходи, манери розмовляти і поводитися). За кількістю описових характеристик портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими і стислими, фрагментарними. Залежно від того, як подається портрет у тексті твору і які риси персонажа змальовуються, розрізняють портрети статичні і динамічні. Статичний портрет – портрет, який подається в тексті одноразово, містить вичерпне уявлення, як правило, про незмінні, статичні деталі зовнішності персонажа (риси обличчя, колір волосся, очі, фігуру, одяг). Динамічний портрет – це портрет, який складається із поступово накопичуваних штрихів, з окремих портретів-фрагментів, які розосереджуються по всьому тексту, і читач не встигає сприйняти їх як статичні елементи. Термін „динамічний портрет” має ще одне тлумачення – це опис зовнішності у динаміці (посмішка, сміх, жести, міміка, хода, плач тощо). У портреті персонажа звичайно присутні елементи авторської оцінки, тобто можливе виділення портретів з позитивною авторською оцінкою – і портретів з оцінкою негативною (сатиричних, іронічних). З огляду на кількість описуваних осіб вирізняють портрети індивідуальні і групові. Особливий інтерес до портретних характеристик персонажів характерний для літератури реалізму, розповсюдженим став портрет, що поєднував зовнішній опис із психологічним аналізом (Л.Толстой, А.Чехов) В українській літературі використання психологічного портрета, який постає із яскравих деталей, започатковано у творчості М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника.

Постійний епітет - епітет, який традиційно супроводжує означення предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного художнього стилю. Постійний епітет відрізняється тим, що виділяє характерну рису не даного, конкретного предмета, того, про який ідеться «саме зараз» і «саме тут», а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку характерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, свого роду ідеальною. Явище постійного епітета властиве не лише фольклорній поезії. Стале коло поетичних означень тих чи інших предметів значною мірою притаманне поетам-класицистам і романтикам.

Постмодернізм (лат. за, після, далі + модернізм) - світоглядно-мистецький напрям у літературі, філософії та мистецтві, що виник в останні десятиліття XX ст. і поширився переважно в США та Франції. Для постмодернізму характерні умовність літературних форм, фабули, розповіді, часте використання імітації, цитат, пародії, наслідування, запозичення. Визначальні риси постмодернізму: культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність. Постмодерністи однаково ставляться як до традиції, так і до новаторства, як до елітарної, так і до масової літератури. Серед найвідоміших постмодерністів - М. Павич, П.Зюскінд, У.Еко, К.Рансмайр, М.Кундера та ін.; у сучасній українській літературі - Ю.Андрухович, Ю. Іздрик, Л. Дереш, О. Ульяненко, С. Процюк, В. Медведь, О. Забужко та ін.

Потік свідомості - один з провідних прийомів літератури модернізму; зображення психіки людини наче зсередини; спосіб оповіді, який детально показує психічний процес, якомога точніше фіксує думки й почуття у вигляді «потоку», «річки». «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини. У розповіді відсутня хронологія й логіка, картина світу складається з безлічі епізодів, з яких автор створює певну модель. В зарубіжній літературі 20 ст. яскравим представником цього прийому є Джеймс Джойс; зверталися до нього в реалістичних пізнавальних цілях — як до прийому в зображенні певних душевних станів Е. Хемінгуей, В. Фолкнер, О. Хакслі, Р. Грін та ін. В українській літературі зразком відтворення "потоку свідомості" є новела Михайла Коцюбинського "Цвіт яблуні", а також новела М. Хвильового "Я (Романтика)".

Приказка - жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні; образний вислів, який дає яскраву оцінку певному явищу, побудований як незакінчена думка. Зміст її, на відміну від прислів'я, не має звичайно повчального характеру, їй властива синтаксична незавершеність.

Природна людина - тип літературного персонажа, який виник у літературі Просвітництва. Як правило - герой, який виріс на природі й не зазнав негативного впливу цивілізації; ширше - персонаж, що відмовляється від суспільних умовностей і надає перевагу природному праву. Яскраві образи природної людини - П’ятниця (Д. Дефо «Пригоди Робінзона Крузо») і Гурон (Вольтер «Простак»).

Прислів’я - мала форма народної поетичної творчості, короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом.Прислів’я, як правило, мають повчальний характер. Значення одних прислів'їв залежить від прямого номінативного значення їхніх компонентів (Друзі пізнаються в біді); значення інших сприймається як переносне, узагальнено-метафоричне (Під лежачий камінь вода не тече). Прислів'я відзначаються великою різноманітністю синтаксичної будови: кожне прислів'я - це окреме речення і водночас мінімальний твір зі своїми виразними художньо-стилістичними особливостями. Досить часто прислів'я та приказки мають форму непоширених речень — простих або складних: Розлука — теж наука; типовими є пропуски членів речення, які домислюються або з ситуації, або - у другій частині складного речення - з контексту: У глибокій воді — велика риба; характерні односкладні узагальнено-особові речення: Людей питай, а свій розум май; складні речення з двома предикативними частинами, а часом - з трьома й більше: складні безсполучникові: Слово до слова — зложиться мова; складнопідрядні: Добре того вчити, хто хоче все знати; складносурядні — переважно з протиставним сполучником: Добро плодить добро, а зло плодить зло; нерідко будуються за допомогою антонімів: Свого поганого не хвали, а чужого доброго не гудь; порівняння: Краще смерть на полі, ніж життя в неволі; зіставляються або протиставляються певні явища: Дерево міцне корінням, людина — друзями; спостерігаються ритмічність та римування: Мудрого і без дорогої шати по однім слові пізнати; вживаються власні імена людей: Який Сидір, така й Гапка, який кожух, така й латка; трапляються слова епізодичного творення, які в мовленні поза фразеологічними виразами звичайно не вживаються: З лежі нема одежі, а з спання не буде коня.

Притча — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму. За допомогою алегоричних образів у притчі висловлюються моральні повчання та філософські роздуми, тому твори цього жанру є близькими до байки. Відповідно до змісту й ідейного спрямування притча ділиться на релігійну й світську, філософську й моральну, а також фольклорну. Притча може мати різні модифікації: короткий повчальний вислів (прислів'я, приказка, сентенція), фабульна притча (прозова і віршова), притча з поясненням і без пояснення, притча з алегорією і без алегорії, притча-парабола, притча - розгорнуте порівняння. Блискучі зразки притчі містяться в творчості Л.Толстого, Ф.Кафки, Ж.-П.Сартра, А.Камю, Б.Брехта. В українській літературі притчу І.Франко, В.Земляк, В.Шевчук, В.Яворівський, Є.Гуцало, Б.Олійник та ін.

Просвітницький класицизм - напрям у французькій літературі XVIІ ст., який розвивав основні формальні принципи класицизму у нових історичних умовах. Просвітницький класицизм (наприклад, творчість Вольтера) був наповнений новим змістом, суголосним ідеям доби Просвітництва: наприклад, ідея абсолютної монархії поступається місцем мотивам боротьби проти тиранії необмеженої монархічної влади, проти релігійного фанатизму, боротьби за парламентські та республіканські форми правління, за віротерпимість та торжество Розуму. Основні правила класицизму: 1. Класицисти утверджували вічність ідеалу прекрасного, що спонукало їх наслідувати традиції античних майстрів. Вони вважали, якщо одні епохи створюють зразки прекрасного, то завдання митців наступних часів полягає в тому, щоб наблизитися до них. Звідси— встановлення загальних правил, необхідних для художньої творчості. 2.У літературі простежувався чіткий розподіл за певними жанрами: високі (ода, епопея, трагедія, героїчна поема); середні (наукові твори, елегії, сатири); низькі (комедія, пісні, листи у прозі, епіграми). Темами для творів високих жанрів були події загальнонаціонального та історичного значення, у них брали участь царі, видатні діячі, придворні тощо. Для кожного жанру регламентувалися мова і герої. Жанровими домінантами класицистичної літератури були ода і трагедія. 3.Важливим елементом в естетиці класицизму були вчення про розум як головний критерій художньої правди і прекрасного в мистецтві. 4. Із ученням про абсолютність ідеалу прекрасного і з раціоналізмом було пов'язане твердження про універсальність типів людських характерів. 5. Характери чітко поділялися на позитивні і негативні. 6. Драматичні твори (трагедія, комедія) підпорядковувалися правилу трьох єдностей - часу, місця і дії. П'єса відтворювала події, які відбувалися протягом одного дня і в одному місці. 7.Чітка композиція твору мала підкреслювати логіку задуму автора і певні риси персонажів. 8. Для класицизму загалом характерні аристократизм, орієнтація на вимоги, смаки вищої суспільної верстви, хоча деякі представники класицизму порушували це правило (Мольєр). 9. Естетичну цінність для класицистів мало лише вічне, непідвладне часу, як твори античності. Наслідуючи давніх авторів, класицисти самі створювали "вічні" образи, які назавжди увійшли до скарбниці світової літератури (Тартюф, Сід, Горацій, Федра, Андромаха, міщанин-шляхтич, скнара тощо). Класицисти наполягали на виховній функції літератури та мистецтва.

Просвітницький реалізм - творчий метод у літературі ХVІІІ-ХІХ ст.  Письменники-просвітники гостро критикували феодальні порядки, стверджували думку про встановлення справедливого суспільного ладу шляхом освіти та морального виховання людини, пропагували ідеї добра і справедливості, возвеличували людину - трудівника, критикували паразитизм панівних класів, стверджували гуманні стосунки між людьми. Представниками просвітницького реалізму були: у Франції — Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро; в Англії — Дж. Толанд; у Німеччині — Г.-Е. Лессінг; у Росії — М. Ломоносов, М. Новиков, О. Радищев. Видатним письменником-просвітником в Україні був Г.С.Сковорода. Ідеї просвітництва відбилися у творчості І. П. Котляревського та інших письменників.

Психологізм – це характеристика художнього твору, сукупність стилістичних прийомів та засобів, за допомогою яких письменник передає внутрішній світ своїх персонажів. Вчинки героїв оцінюються опосередковано, з допомогою підтексту, який виникає у свідомості читача через зіставлення окремих ситуацій, висловлювань персонажів тощо. Зачатки психологізму спостерігаються уже у творах усної народної творчості, де вони проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Цей фольклорний прийом творчо використовувався потім письменниками, починаючи з доби сентименталізму. Романтичний психологізм глибший, але він охоплював лише зображення сильних, яскравих почуттів, найтонші їх відтінки залишилися поза межами уваги романтиків. Лише з розвитком реалістичного напрямку в літературі психологізм отримує свої справжні якості. Нові якості психологізму виявилися у так званій «діалектиці душі», яку відтворювали у своїх романах Ф.Достоєвський, Л.Толстой, Ч.Діккенс, Стендаль, Г.Флобер та ін.

Психологічне есе – невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з часів античності, появу цього жанру пов'язують з ім'ям Мішеля Монтеня, який з 1572 року й до кінця життя працював над своїм найбільшим літературним твором, що мав назву «Essai». Яскравий приклад -  психологічне есе Д. Джойса «Джакомо Джойс», яке характеризується невеликим об’ємом та індивідуальними думками і враженнями автора з якогось питання; зосереджується на зображенні внутрішнього світу людини, на її думках і почуттях. Потік свідомості у психологічному есе сповнений метафор, порівнянь, недомовок і символів. Окремі деталі, відтінки та натяки дозволяють читачеві самому брати участь у створенні образів. Вони примушують мріяти, співчувати та замислюватися над проблемами людських стосунків.

Психологічний роман – різновид роману, в якому відтворено внутрішні переживання особистості, духовну еволюцію, пошуки й суперечності героя, які зумовлюють його вчинки та поведінку. Головним об’єктом дослідження у психологічному романі є людина з її неповторним внутрішнім світом. У своїй класичній формі виступив в ХІХ ст. переважно в російській та французькій літературі («Герой нашого часу» М. Лермонтова, «Пані Боварі» Г. Флобера, «Злочин і кара», «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського та ін.), у XX ст. його вплив поширюється  на всю світову літературу. У реалістичному психологічному романі письменники досліджують вплив соціальних обставин на психологію людини, взаємозв’язок індивідуального та загального. В епоху модернізму суспільне не має визначального характеру, на першому плані - особистість, яка творить свій особливий світ. До технічного арсеналу психологічного роману входять аналітичний коментар, символіка, внутрішній монолог, потік свідомості та ін. Найчастіше зустрічаються форми психологічного роману – «роман виховання» і деталізований психологічний портрет. В арсеналі романістів-психологів крім прямого опису є й інші методи: герой часто сам «видає себе» через монолог, через предмети, які знаходяться у полі його зору, через дії тощо. 

Р

Реалізм - художньо-стильовий напрям, що домінував у літературі і мистецтві XIX ст. Основою художнього образу реалісти вважали вірність його реальній дійсності. Визначальні риси реалізму: раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів); правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність; характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; вільна побудова творів; превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей. Найпопулярніші жанри: роман, повість. Найвидатніші представники реалізму - О. де Бальзак, Стендаль, Ч.Діккенс, Г.Флобер, М.Гоголь, І.Тургенєв, Л.Толстой. В українській літературі - М. Вовчок, С.Руданський, А.Свидницький, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, Б. Грінченко, І. Франко, Б.Грінченко, П.Грабовський.

Ремінісценція (від лат. rеmіnisсеntіа - спогад) - один із видів творчих взаємовпливів, який полягає в запозиченні окремих елементів з творчості попередників; риси в художньому тексті, які нагадують інший твір (образи, мотиви, цитати, сюжетні ходи, деталі тощо), своєрідна паралель до  першотексту: вільне відтворення, варіація образу, подробиці вислову, ритмо-мелодійної конструкції,  іншого мікроскладника в новому ідейно-художньому контексті. На відміну від інших видів запозичення ремінесценції можуть бути літературними і паралітературними (публіцистичними, суспільно-політичними,  філософськими тощо). Постають переважно на грунті національної традиції, коли існує відповідний високо оцінюваний взірець (жанровий, стилістичний, версифікаційний). Міжлітературні ремінісценції можливі, якщо чужомовний твір у перекладі став органічним складником національного літературного процесу, або коли автор добре обізнаний з іншою літературою, сприймаючи її в оригіналі (або обидва чинники діють разом). У  більшості випадків ремінісценція не усвідомлюється письменником, але можливі і усвідомлені: внутрішньолітературні, між літературні. Метою усвідомленої ремінісценції є підкреслення традиції, створення емоційного тону (героїка, гумор, сатира) або полеміка з традицією, якшо заперечення скероване на використовуваний першотвір, або перифраз, коли заперечується третій об’єкт. У таких випадках ремінісценція може набувати не лише часткового, але й структуротвірного значення. Ремінісценція-пародія та ремінісценція-перифраз розраховані на те, що  першоджерело відоме читачеві, бо лише за цієї умови читацьке сприйняття адекватне авторському задумові. Одним із провідних прийомів ремінісценція стає в літературі постмодернізму.

Роди літератури - визначаються за різними ознаками з погляду способів наслідування дійсності, типів змісту, категорій гносеології (об'єктивне - суб'єктивне), формальних ознак, психології. Незважаючи на розмитість визначень міжродових границь і достаток проміжних форм (ліроепічна поема, лірична драма), у кожному творі, як правило, можна виділити родову домінанту: оповідання про подію (епос), суб'єктивно-емоційне міркування (лірика), діалогічне зображення подій (драма).

Роман (від фр. roman — романський) — найбільш поширений у XVIII - XX ст. епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), роману властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи, а також невласне пряма мова (коли авторський виступ насправді представляє думки персонажа).  Роман ХХ століття - це різноманітні типи й різновиди роману, при формуванні яких виразно спостерігається змішування жанрів. Єдиної класифікації різновидів роману немає. Розрізняють романи за змістом: роман автобіографічний; роман біографічний; роман історичний; роман пригодницький; роман соціально-побутовий; соціально-психологічний роман; роман фантастичний; роман філософський; роман детективний; роман крутійський; роман науково-фантастичний; роман тенденційний; роман географічний; роман сатиричний. За напрямком: роман готичний; роман просвітницький; роман середньовічний; роман бароковий; роман сентиментальний; роман романтичний; роман постмодерний. За формою: роман у віршах, роман у листах, роман у новелах, роман – хроніка, роман-репортаж, роман-памфлет, роман-притча, роман-алегорія, роман-сага, роман-епопея, роман-ріка, роман з продовженням, графічний роман. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних засад розрізняють роман просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний тощо. За часом розгортання сюжету — історичний (зображуються минулі події), сучасний (зображуються теперішні події), роман про майбутнє (зображуються передбачені автором події, наприклад, у науково-фанастичному романі). За тематикою чи зображуваним середовищем — урбаністичний роман, мариністичний роман, часом їх вважають підвидами роману, класифікованих за змістовим принципом, (наприклад, автобіографічний роман — різновид біографічного, роман на тему села — різновид соціального, родинний роман — різновид сімейно-побутового). За типом написання: Бальзаківський роман, Тургенівський роман, Фолкнерівський роман, Самчуківський роман тощо. Пов'язані ідейним задумом, сюжетом, персонажами, романи утворюють дилогії, тетралогії та цикли.

Роман-біографія - жанровий різновид роману, в центрі опису якого життя певної історичної особи:  вченого, полководця, письменника, митця, суспільного діяча тощо. Біографічний роман спирається на документи, водночас значна роль у ньому відводиться художньому вимислу, який белетризує твір, нерідко заповнює прогалини у біографічних даних. Продуктивний жанр літератури ХХ ст. Приклади біографічного роману — «Біографія Ф.Тютчева» І.Аксакова, «Величне і земне» Дж.Вейса, «Молодість короля Генріха IV» Г.Манна, «Тарасові шляхи» О.Іваненко, «Дочка Прометея» М.Олійника, «Сторонець» Р.Андріяшика, «Марія Башкирцева» М.Слабошпицького та ін. Значна доля біографізму — в романах «Мертва зона» Є.Гуцала, «Чайка» Д.Бузь. Документально-біографічна проза в останній третині ХХ – початку ХХІ ст. оновила вже відомі жанрові форми (біографія-есе, біографічна новела, роман-есе, мемуарний роман, роман-дослідження тощо) і збагатилася численними жанровими різновидами та міжжанровими гібридними модифікаціями (псевдобіографія, біографія-самосвідоцтво, роман-факт, роман-мозаїка, роман-пошук, роман-монтаж, біографічний пунктирний роман, повість-документ, пошукові мемуари, біографічний інтелектуальний бестселер тощо). Документально-біографічна проза останньої третини ХХ – початку ХХІ ст. представлена творами українських авторів: Л.Бойка, Л.Большакова, М.Слабошпицького, І.Стебуна, О.Шугая. Світовий контекст представляють: П.Акройд (Великобританія), Б.Бурсов (Росія), Д.Гранін (Росія), Ю.Дружніков (США), Ю.Лотман (Росія), А.Перес-Реверте (Іспанія), Д.Фарнан (Великобританія), М.Чванов (Росія).

Роман в романі – роман, композиція якого побудована за принципом контрапункту, тобто поєднання різних, відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з різною швидкістю. Принцип запозичено із музики: контрапунктом називається вид багатоголосся, у якому всі голоси є рівноправними. В російській літературі найяскравішим прикладом роману в романі вважається твір М.Булгакова «Майстер і Маргарита».

Роман-есе - літературний твір, який має жанрові особливості романа і есе, жанр прозового твору невеликого об’єму і вільної композиції. Виражає індивідуальні враження і міркування автора з конкретного приводу і не претендує на вичерпне трактування теми. Передбачає художній вимисел і домисел, ставить за мету виявити характери героїв, психологію їхніх вчинків і дій, повідомляє про гіпотетичне висвітлення автором цілого ряду дискусійних проблем, налаштовує на читання неспішне, на читання-співроздуми або дискусію з автором. Жанр романа-есе дозволяє автору органічно вплітати в розповідь як ігрові так і документальні уривки: цитати з книг, літописів, бесід із сучасниками, історичні дослідження, публіцистичні відступи, філософські формули, відкриті листи, полеміку і дискусії, елементи інтерв’ю і репортажі. (В.Чемерис, В.Чивиліхін та ін.)

Роман-міф - епічний твір значного обсягу, у якому використані особливості міфічного світобачення: вільне повернення від історичного (лінійного) до міфічного (циклічного) часу, сміливе поєднання реального та ірреального (елементи магічного реалізму). Зазвичай міф - це не єдина сюжетна лінія, він співвідноситься з різними історичними та сучасними темами. Для роману-міфу характерна ситуація, коли в сучасних явищах прозирає минуле й майбутнє. (М.Булгаков, «Майстер і Маргарита»)

Роман-памфлет - синтетична жанрова форма публіцистики, яка характеризується поєднанням у собі різних видів жанрового змішування – міжжанрове (міжродове і внутріродове) та внутріжанрове. Яскравий приклад такого роману – «Війна з саламандрами» К.Чапека: змішування художнього та публіцистичного жанрів, пародіювання газетних заміток, наукових трактатів, політичних програм і лозунгів (міжродове); звернення до міфічних повір’їв (внутріродове); риси різних підвидів роману – фантастичного, сатиричного, антиутопії, роману-міфу тощо (внутріжанрове). 

Роман-парабола - термін, що позначає близький до притчі жанровий різновид у драмі та прозі XX століття. З погляду внутрішньої структури парабола - алегоричний образ, що тяжіє до символу, багатозначного іносказання (на відміну від однозначності алегорії та односпрямованого другого плану притчі); іноді параболу називають «символічною притчею». Наближаючись до символічного, алегоричного, план параболи не пригнічує предметного, ситуативного. У творах цього жанрового різновиду кожен елемент сюжетної структури твору зіставляється з якимсь віддаленим за своєю природою від цього елемента предметом і припускає відкритий фінал. У зарубіжній літературі XX ст. до творів такого характеру відносять твори В. Голдінга, Е. Хемінгуея, В.Фолкнера, М.Фріша, різні утопії та антиутопії Дж.Оруелла, Г.Гріна, С.Лема, Дж. Апдайка тощо.

Роман-репортаж - синкретичний роман, у якому художній дискурс поєднується з документальним; твір, написаний за  реальними подіями. Основні характеристики роману-репортажу: розповідь від імені автора або діючої особи, яка спрямована на «ефект присутності»; «хронометричність»; фактографічність викладу; динамічність сюжетної лінії; соціально-політична злободенність проблематики; невеликий об’єм тексту тощо. Жанр з’явився на початку 20 ст. в Германії, особливо популярним був у французькій (А. де Сент-Екзюпері) та в американській (Н.Мейлер) літературах.

Романтизм - літературний напрям, що виник наприкінці XVIII століття в Німеччині на противагу класицизму та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX століття. Термін «романтизм» упроваджують його перші представники — німецькі романтики. Романтизм можна розглядати як своєрідний відгук на соціальні та економічні зміни в житті Європи наприкінці XVIII ст. (Велика Французька революція, промисловий переворот в Англії). Романтики виступили проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Справжнім здобутком романтизму є те, що він проголосив абсолютну свободу творчості. Подібно до сентименталістів, романтики виступили проти класицистичного культу розуму. Основна увага в романтизмі приділяється не раціональному, а почуттєвому, не зовнішньому, а внутрішньому, не об'єктивному, а суб'єктивному. Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Іншим засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск. Він розглядається романтиками як один з основних прийомів зображення. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, зазнають страждань у суперечливому непізнаваному світі, а весь напрям знаменується так званим «космічним песимізмом», настроями безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи» (термін належить німецькому письменникові Жану Полю). «Світова скорбота» властива ліричним героям Дж.Леопарді, А.де Віньї, А.де Ламартіна, М.Лермонтова, Ф.Шатобріана, А. де Мюссе, Б. Констана, а особливо — Дж. Г. Байрона. Образ романтичного героя створюється за принципом контрасту з реальними рисами сучасника (романтичний герой — людина великих пристрастей, глибоко незадоволена дійсністю, здатна на незвичайні вчинки). Заглибленість у внутрішній світ людини зумовила розвиток ліро-епічних жанрів, найпопулярнішим з яких стала романтична поема (Дж.Г.Байрон, Шеллі, О.Пушкін, Ш.Петефі, Т.Шевченко). Зароджується жанр історичного роману, основоположником якого є В.Скотт, фантастичної повісті (Гофман, Е.По, Є.Гребінка).

Роман-щоденник - літературний жанр, який використовує щоденникову форму, стилізуючи її. Лiтературно-побутовий жанр, фiксацiя побаченоï, почутоï, внутрiшньо пережитоï подiï, яка щойно сталася. Традиційно щоденник пишеться для себе i не розрахований на публiчне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебiльшого у монологiчнiй формi, хоча може бути й внутрiшньо дiалогiчна (полемiка iз самим собою, з уявним опонентом тощо). Цi ознаки особистого щоденника сприяли його поширенню у худочнiй лiтературi, особливо наприкiнцi XVIII ст., коли поглиблювався iнтерес до людськоï душi, що притаманне сентименталiзму. Певнi особливостi щоденника використовувались у пригодницькiй лiтературi (Ж. Верн), фiлософських текстах (С. К‘єркегор), присутні у творчості Ф.Достоєвського, М.Гоголя, Г.Белля, Ж.-П.Сартра та ін. В украïнськiй лiтературi вiдомi щоденники, написанi Т. Шевченком, О. Довженком, У. Самчуком та iн.

Роман у віршах - різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб’єктивністю, притаманною ліричним творам. У романі у віршах використовуються як епічні (розвиток сюжету, характерів), так і ліричні засоби зображення, у розповідь включається ліричний герой. У розвитку сюжету і розкритті характерів помітну роль виконують ліричні відступи. Романи у віршах відзначаються підвищеною емоційністю. Межують з жанром роману у віршах драматична поема, віршована повість. Першим романом у віршах був середньовічний анонімний твір "Флуарі Бланшефлер". Жанр розвинувся в добу романтизму у творчості  Дж.Байрона, А.Міцкевича, О.Пушкіна. У XX столітті до нього зверталися такі поети, як Б.Пастернак, Я.Колас, М. Рильский, І.Багряний, В.Барка, Л.Костенко.

Рубаї - чотиривірш, як правило, філософського змісту, у якому перший, другий і четвертий рядки римуються за схемою ааба чи аааа (різновид монорими); жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів, одна з найпопулярніших форм у ліричній поезії народів Сходу. Першим у письмову поезію форму вірша у вигляді рубаї ввів таджицький і перський поет Рудакі, родоначальник поезії на фарсі (860—941). Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Саїда, у ХІІ ст. - Нізамі Гянджеві. Рубаї - це викінчений мініатюрний віршовий твір, що виражає  певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи. Перший бейт (дворядковий вірш) є засновком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньому рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність рубаї називають рубаятом. До жанру рубаї в російській літературі  зверталися В. Брюсов, Л. Озеров; в українській - Д.Павличко, В.Мисик, М.Бажан, В.Ляшкевич та ін.  

  

С

Сарказм (гр. терзання) - один з видів сатиричного викриття, вищий ступінь іронії, уїдлива насмішка, яка може відкриватися позитивним судженням, але в цілому завжди містить негативне забарвлення і вказує на недоліки людини, предмета чи явища. Як і сатира, сарказм містить в собі боротьбу з ворожими явищами дійсності через осміяння їх. Нещадність, різкість викриття - відмітна особливість сарказму. На відміну від іронії, в сарказмі знаходить своє вираження вищий ступінь обурення, ненависть. У сарказмі обурення висловлюється цілком відкрито. Об’єктом сарказму виступають, як правило, речі небезпечні, різко негативні й аморальні. Завдяки своїй безпосередній ударності, сарказм є формою викриття, однаковою мірою притаманною публіцистиці, полеміці, ораторській мові, художній літературі. Саме тому сарказм особливо широко використовується в умовах гострої політичної боротьби. Розвинена політичне життя Греції і Рима породила високі зразки сарказму у Демосфена, Цицерона та Ювенала. Глибоким сарказмом пройнята творчість Ф.Рабле, Ф.Вольтера, Дж.Свіфта, М.Лермонтова, Т.Шевченка та ін.

Сатира (лат. суміш, усяка всячина) - різновид комічного, сутність якого полягає в тому, що, застосовуючи художні прийоми і засоби, автор досягає нищівної критики недоліків, вад і суперечностей суспільної дійсності. Сатира містить різке засудження, нищівне висміювання недоліків, які шкодять не одній людині, а багатьом, тобто мають суспільний характер. Зображуючи предмет або явище у непривабливому світлі, викриваючи недоліки, вона висміює зображуване. Саме тому, що сатира викликає сміх, її вважають найбільш дієвою зброєю в боротьбі із суспільним злом, з недоліками людського характеру тощо. Сатиричне зображення часто пов’язане з підкресленим перебільшенням певних явищ. Сатира може бути політичною, моральною, релігійною. Художні засоби сатири — гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах - поезії, прозі, драматичній творчості. Гостро сатиричною була творчість О.Хакслі, Дж.Оруелла, Я.Гашека, К.Чапека, М.Рилєєва, М.Лермонтова, М.Некрасова, М.Гоголя, М.Островського, М.Салтикова-Щедріна,І.Ільфа і Є.Петрова, М.Булгакова, Л.Гулака-Артемовського, Л.Гребінки, Л.Боровиковського, С.Руданського, І.Нечуя-Левицького, П.Мирного, М.Коцюбинського, М.Старицького та ін.

Сентименталізм (від фр. sentiment — почуття, чуттєвість, чутливість) — напрям в літературі та мистецтві другої половини XVIII ст., що утверджує чуттєвість в художній творчості на противагу раціоналізму, класицизму та культу розуму епохи Просвітництва. Сентименталізм дістав свою назву за твором англійського письменника Л.Стерна «Сентиментальна подорож...» (1768). Сентиментальна література звертається до почуття, її героєм є переважно незіпсована цивілізацією проста людина, що здатна до тонких чуттєвих переживань; її основна риса - зображення внутрішнього духовного світу людини з розкриттям його почуттів (смуток, радість, гнів... тощо) з метою викликати належну реакцію. До кращих зразків літератури сентименталізму належать твори С. Річардсона, Т. Грея, Ж.-Ж- Руссо, Й. В. Гете. В українській літературі деякі впливи й елементи сентименталізму наявні у п'єсах І. Котляревського, в байках Є. Гребінки, в повістях і оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка.

Символ (від гр. sumbolon - знак, прикмета) - предметний або словесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість. Символ заключає в собі переносне значення, цим він близький до метафори. Проте метафора – більш явне уподіблення одного предмета чи явища іншому, символ значно складніший за своєю структурою і смислом, його неможливо розкрити до кінця. Символ заключає у собі якусь таємницю, натяк, який дозволяє тільки здогадуватися, про що хотів сказати митець. Тлумачення символа можливе не стільки розумом, скільки інтуїцією і почуттями. Символічні образи мають свої особливості, у них двопланова будова. На першому плані – означене явище і реальні деталі, на другому (прихованому) плані – внутрішній світ ліричного героя, його видіння, спомини, народжені його уявою картини.

Символізм - напрям у європейському мистецтві й літературі останньої третини XIX - початку XX ст., що виник у Франції. Основоположниками його були П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме, своїм предтечею вони вважали Ш.Бодлера. Термін символізм вжив найперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі і живописі. У символізмі конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ. Завдання митця — угадати, відчути, побачити зв’язки між предметами та явищами, «розплутати» їх, показати таємничу залежність усього на світі. Інформаційно-розповідна функція мови у віршах символістів поступається місцем функції сугестивній (навіювальній).  Символістам особливо близькі духовні сфери, до проникнення в які вони прагнуть. Визначальні риси символізму: войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі; підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту); культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого; спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі». Найвідоміші символісти: уФранції — Ш.Бодлер, С.Малларме, П.Верлен, А.Рембо, Лотреамон та ін.; в Бельгії —М.Метерлінк, Е.Верхарн; в Австрії и Германії — Р.М.Рильке, Г.фон Гофмансталь; вНорвегії — Г.Ібсен; в Росії— В.Брюсов, О.Блок, Ф.Сологуб, А.Бєлий, К.Бальмонт,В.Іванов, З.Гіппіус, Д.Мережковський, М.Волошин і ін.; в Україні — О.Кобилянська,Л.Українка, М. Вороний; елементи і впливи символізму помітні у творчостіГ.Чупринки, О.Олеся, поетів галицької «Молодої Музи» та ін.

Сонет (від італ. sonetio - звучати) - ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба (двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів за основною схемою римування абаб абаб ввд еед, хоч можливі й інші варіанти. З’явився сонет, очевидно, на початку XIII ст. в Італії, де викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані А.да Темпо (1332). Започаткований Дж.да Лентіні, сонет пов’язаний із творчістю Д.Аліг’єрі та Ф.Петрарки, проходить через всю історію європейської і світової літератури, розкриваючись у поезії П. Ронсара, П.Верлена, А.Рембо, С.Малларме у Франції, В. Шекспіра в Англії, В.Гете в Німеччині, В.Тредіаковського, О.Сумарокова, В.Жуковського, Є.Баратинського, О.Пушкіна, М.Лермонтова, О.Блока, М.Гумільова, А.Ахматової, О.Мандельштама, Б.Пастернака, Й.Бродського у Росії;Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Шашкевича, Ю.Федьковича, Б.Грінченка,І.Франка, Л.Українки, М.Зерова, М.Рильського, Ю.Клена, М.Ореста, І.Качуровського, Д.Павличка, Ю.Андруховича – в українській літературі. Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В.Шекспір застосував три чотиривірші та двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми: "хвостаті сонети" ("сонет з кодою"), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні — побудовані на двох римах; "безголові" — з одним чотиривіршем і двома тривіршами; "кульгаві", в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети — один чотиривірш та один тривірш тощо. Існує кілька форм сонетів: італійська (класична), французька (відрізняється тим, що в катренах кільцеве римування, а в терценах три рими: abba abba ccd eed), англійська (помітне спрощення, що пов`язане із збільшенням кількості рим  abab cdcd efef gg). З точки зору змісту сонет припускає певну послідовність розвитку думки: теза - антитеза - синтез – розв`язка. Однак цей принцип також не завжди дотримується. З погляду взаємовідносин поет – читач виділяються тематичні групи сонетів: Любовний сонет (П.Ронсар, А.Пушкін, А.Міцкевич, М.Волошин); Сонет - поетичний маніфест (А.Рембо, А.Пушкін, У.Ходасевич, Ш. Бодлер); Сонет-присвята (Ш.Бодлер, А.Ахматова, А.Рембо); Сонет-міфологема (Л.Камоенс, Е.По, М.Гумільов); Сонет – аналог (Ш.Бодлер, Р.-М.Рільке); Сонет-портрет (Й.Бехер); Іронічний сонет (П.Ронсар, А.Міцкевич, постмодерністи). Особливу, складну форму цього оригінального вірша, що складається з п'ятнадцяти сонетів, останній з яких (магістрал, від лат. magistralis — головний) будується з перших рядків усіх попередніх чи наступних чотирнадцяти, називають вінком сонетів. Першовідкривачем вважається словенський поет П.Прешерн, в російській літературі – В.Брюсов, М.Волошин; в українській – Д.Павличко. Простежується він у доробку М.Вінграновського, Б.Демківа та ін.

Соціально-побутовий роман — основний різновид реалістичного роману, для якого характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Утвердився у XIX ст. Письменники-реалісти (передусім французькі: Ф. Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер та англійські: Ч. Діккенс, У. Теккерей) розсувають сюжетні рамки й до особистісного, приватного аспекту зображення долучають сцени й епізоди, які охоплюють життя усього суспільства та епохи. Соціально-побутовий роман часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв’язати його або констатує неможливість усунення конфлікту (І.Тургенєв, Л.Толстой, І.Нечуй-Левицький, П.Мирний, Дж.Лондон, Г.Манн, Е.М.Ремарк, Е.Хемінґуей, Луї Арагон, М.Шолохов, Б.Прус, Я.Івашкевич, К.Чапек, У.Самчук , М.Стельмах та ін.). Сьогоднішній соціально-побутовий роман здебільшого набуває рис психологічного (І.Вільде).

Соціально-психологічна проза – прозові твори, у яких порушуються важливі суспільні проблеми й відтворені явища, які визначають особливості влаштування суспільства через розкриття психології героїв, їхніх думок, прагнень і переживань. (Стендаль, О.Бальзак, Г.Флобер, Ч.Діккенс, Г.Джеймс, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, А.Чехов)

Соціально-психологічний роман – один із різновидів романного жанру, в якому в складних, часто екстремальних життєвих ситуаціях розкриваються багатогранні характери героїв з усім розмаїттям їхнього психологічного функціонування у соціальному середовищі. На відміну від соціально-побутових творів, автор соціально-психологічного твору досліджує взаємини особи і соціуму, враховуючи психологічні чинники: інтелектуальні зусилля, емоції, інтуїцію, свідомі й несвідомі поривання людини. Найвідоміші соціально-психологічні романи у XIX ст. створили Стендаль, О.Бальзак, Ч.Діккенс, О.Пушкін, М.Лермонтов, І.Тургенєв, Л.Толстой, Ф.Достоєвськимй. У XX ст. до цього жанру звертались А. Кронін, Т. Драйзер та багато інших. В українській літературі – П.Мирний, О.Гончар, Г.Тютюнник.

Сугестія (від лат. suggestio - натяк) - навіювання певного настрою, стану, у тому числі засобами мистецтва; художній вплив радше на підсвідомість, аніж на свідомість читача, глядача, слухача. У сугестивній ліриці значну роль відіграють мелодія вірша, ритм, інтонаційний малюнок. Саме через них поетові вдається зачарувати читача рухом почуттів. Така поезія найближча до музики, бо її засоби виразності виходять на перший план, а семантика слів стає другорядною. Особливою сугестивністю відзначається творчість символістів (Ш.Бодлер, А.Рембо, П.Верлен та ін.).

Сюжет (фр. предмет, зміст) - система подій у художньому творі, через яку розкриваються характери персонажів та авторська позиція. Найпростішими елементами сюжету є зав’язка, розвиток дії, кульмінація та розв’язка. У художньому творі можуть бути складові частини, які безпосередньо не впливають на дію (їх називають позасюжетними елементами). До них відносять епіграф, пролог, епілог, портрети і пейзажі, вставні новели та авторські міркування.

Сюрреалізм (від фр. surrealisme - надреалізм) - авангардистська течія, яка виникла на межі 10-20-х років XX ст. спочатку в літературі, а потім поширилася на інші види мистецтва. Засновником сюрреалізму був французький письменникА.Бретон. Сюрреалісти закликали звільнити людське «Я» від «пут» матеріалізму,логіки, які вони вважали породженням буржуазної цивілізації. Сюрреалізм проголосив джерелом мистецтва сферу несвідомого (інстинкти, сни, видіння, марення), а його методом — розрив логічних зв’язків, які замінювалися суб’єктивними асоціаціями. На думку сюрреалістів, митцю слід спиратися на досвід несвідомого, інтуїтивного аби проникнути по той бік свідомості, осягнути нескінченне й вічне. Сюрреалізм заперечує прийняті суспільні форми сучасного життя, технічної цивілізації, культури, моральних засад, під впливом Зигмунда Фрейда пропагує психічний анархізм, автоматизм вислову, звільнення від контролю розуму, спонтанність підсвідомості. Яскравими преставниками у зарубіжній літературі булиҐ.Аполлінер, Л.Арагон, П.Елюар, А.Бретон. в українській – В.Хмелюк, частково Б.-І.Антонич, Е.Андієвська, Ю.Тарнавський та ін. Окремі риси сюрреалізму присутні й у творчості Тараса Шевченка. Прийоми сюрреалізму (зображення надреального,містичні мотиви, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло) використовуються в «театрі абсурду» 

Т

Терцина (італ. terzina, від terza rima - третя рима) — строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба, в якій середній рядок римується з крайніми - першим і третім - у наступній строфі (аба бвб вгв гдг і т.д.), завершуючись окремим рядком, римованим з другим рядком попередньої строфи. Уперше застосована у «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі; широко використовувана у світовій літературі: Ф.Прешерн, Дж.Боккаччо, Г.Гауптман, П.Б.Шеллі, О.Пушкін, К.Бальмонт, В.Іванов, В.Брюсов, В.Хлєбніков, М.Драй-Хмара, Б.Лепкий, І.Франко, М.Рильський, Ю.Клен тощо.

Трагедія (гр. tragöedia, букв.: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі можливості, з об’єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань персонажів. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба, починаючи з античності, давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів. Зразками жанру стали твори Софокла, Есхіл, В.Шекспіра, П.Корнеля, Ж.Расіна, Вольтера.  Вукраїнській літературі зародження трагедії припадає на 18 століття(М.Козачинський); у ХІХ ст. розвинено у творчості М.Костомарова, І.Карпенка-Карого, М.Старицького; у ХХ ст. – В.Пачовського, М.Грушевського, В.Винниченка,М.Куліша, Ю.Яновського, О.Левади та ін.

Трансценденталізм (від латин, transcendens — той, що виходить за межі) - філософсько-літературна течія в США (1830-1860 рр.), основними ідеями якої були рівність людей соціальна і перед Богом, їхнє духовне самовдосконалення, близькість до первісної природи. Трансценденталізм був реакцією проти раціоналізму XVIII ст. і втіленням загальної гуманістичної тенденції розвитку думки XIX ст. Основою цього руху була віра в єдність світу й Бога. Душа кожного індивіда вважалася тотожною всьому світу і являла його в мініатюрі. Провідні риси трансценденталізму: самозаглиблення та "довіра до себе", духовна незалежність, божественність людського "я", рівність людей, заперечення насильства над особистістю, заперечення культу збагачення, віра в існування "наддуші", частинки якої містилися в кожній людині. Р.У.Емерсон висловив головні ідеї трансценденталізму: необхідність нового національного бачення світу, використання людиною особистого досвіду, поняття космічної наддуші. Усі ці ідеї були викладені в його першому трактаті «Природа» (1836), що вважається маніфестом трансценденталізму. Трансценденталізм відіграв значну роль у становленні філософських засад пізнього романтизму США, був світоглядним та естетичним орієнтиром для Н.Готорна, Г.Мелвілла, У.Уітмена. 

Ф

Фабула (лат. байка, розповідь, переказ, казка, історія) - один із невід’ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-епічних творах. Фабула - це набір фактів, подій, випадків, дій у хронологічній послідовності і причинно-наслідкових зв’язках (те, що відбулося насправді), які стали основою сюжету (того, що бачать автор, читач, глядач). Елементи фабули: колізія, інтрига, перипетія,експозиція, зав'язка, кульмінація, розв'язка, пролог, епілог.

Філософський роман – різновид роману, в якому безпосередньо викладено світоглядну або етичну позицію автора. Сформувався в епоху Просвітництва (Вольтер, Д. Дідро та ін.), виник через необхідність популяризації філософії раціоналізму, осмислення суспільних норм, законів і політичних подій. У XIX-XX ст. великого поширення набувають романи соціально-філософський та філософсько-психологічний, де в концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, глобально осмислюється історична епоха у зв’язку з філософією буття особистості (Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Франс, Т.Манн та ін.). В українській літературі – О.Гончар, М.Стельмах, В.Винниченко, В.Шевчук та ін.

Фольклор (англ. folk-lore, букв. — народна мудрість; народне знання) – усна художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії; сума створених народом та існуючих в народних масах культур на основі словесності (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець. Термін «фольклор» (з англійської — «народна мудрість») уперше вжитий у 1846 році англійським ученим Вільямом Томсоном. Традиційно виділяють чотири фольклорні роди: народний епос, народна лірика, народна драма, народний ліро-епос. Для фольклору характерні: усна форма побутування, варіативність, поєднання творення та виконання, анонімність, традиційність виконання; творення на основі народної мови, яка має свої діалектні особливості, наголоси, інтонацію, систему символів тощо. На текстуальному рівні фольклору притаманні постійні тропи міфологічного походження, мандрівні мотиви та сюжети, запозичення фрагментів з інших творів. Основними жанрами фольклору є думи, балади, пісні (обрядові, родинно-побутові, соціально-побутові, коломийки, історичні); казки, легенди, перекази, прислів’я, приказки, загадки.

Фольклорна балада — фольклорний жанр у народів Європи, який спершу мав вигляд хороводної пісні з рефреном або ліро-епічної пісні з хоровим рефреном; сюжетний ліро-епічний твір, створений на фантастичній, легендарно-історичній чи побутовій основі. Традиційна фольклорна балада — це історія, розказана в пісні, яка передавалась в усній формі, від співця до співця. Головні ознаки народної балади: віршований, ліро-епічний твір; зосередження уваги на моральних проблемах; напружений сюжет; легендність та фантастичність; драматична, часто несподівана розв'язка; присутність оповідача; використання діалогів і повторів; невеликий обсяг. За своєю формою балада дуже схожа до ліричних пісень, але різниця існує в сюжетній формі: у пісні існує одна сюжетна лінія, а в баладі їх можна налічувати до декількох водночас. Суттєвою відмінною також вважається термін «епічного начала», тобто можна дізнатись про дії та вчинки героїв, що передували вже створеній ситуації. Опосередковано чи прямо в баладах зображене застереження чи повчання.

Фольклорна казка – фантастичне оповідання без виразної моралізуючої цілі, створене народом, яке побутувало в усній формі.  Народні казки мали специфічну будову: зачин, основну частину та кінцівку, причому зачину і кінцівці притаманний традиційний образно-афористичний характер. Обов'язковою ознакою кожної народної казки є трикратне повторення подій, окремих речень. Казкові герої часто користуються чудодійними предметами: живою і мертвою водою, чоботами-скороходами, скатертю-самобранкою, килимом-самольотом та ін. Казка має специфічну поетику, тексти даного жанру будуються за допомогою встановлених традицією кліше. Це ритмізовані прозові фрази: казкові ініціали, зачини ("Жили-були ...");  серединні формули ("Скоро казка мовиться, та не скоро діло робиться"); казкова кінцівка, фінал ("І я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, та в рот не попало"); загальні місця (перенесення із тексту в текст різних казкових сюжетів, епізодів, описів, питань-відповідей, портретів); загальнофольклорні епітети («красна дівиця», «добрий молодець») і т.п. Тематично фольклорна, як і пізніша літературна казка, поділяється на три великі групи: 1) казки про тварин; 2) фантастично-чародійні казки; 3) соціально-побутові казки.

Футуризм (від лат. futurum - майбутнє) - авангардистська течія модернізму. Творцем його вважають італійського письменника Філіппо Марінетті, який 1909 року опублікував «Маніфест футуризму». Головне завдання нового напряму Марінетті бачив у нищенні панівних у 19 столітті мистецьких форм, особливо реалізму і класики, та в безконтрольному індивідуалізмі, який у літературі, особливо в поезії, здійснювався так званою «заумною мовою» — творенням нових звуків-слів, часто без жодного глузду. Протягом 1910-1920-х років цей стиль бурхливо розвинувся в Росії. Першою і найпопулярнішою футуристичною групою там стала «Гілея» (В.Маяковський, Д. і М.Бурлюки, В.Хлєбников, О.Кручоних). Футуристи оголосили війну задекларованому символістами існуванню двох світів — реального і потойбічного. Вони були переконані: мистецтво повинне не відображати життя, а свавільно його перетворювати. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною, психологізм оголошується анархізмом; виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху: динамізація свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв, відкидали прикметники й прийменники, на перший план висувається дієслово. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах. Лідером українського футуризму був М.Семенко; належали поети Г.Шкурупій, О.Влизько, М.Скуба та ін., деякий час під впливом футуризму був Микола Бажан.

Х

Хоку - традиційний жанр японської пейзажної лірики, що виник у XVI ст., зумовлений розвитком міської культури. Це трирядковий неримований вірш, який постав на основі першої півстрофи танка. Оригінальне японське хоку складається з 17 складів (хоча уже в Басьо зустрічаються відступи від норми складового змісту), записаних в один стовпчик. Особливими розділовими словами — кіредзі («ріжуче слово») — текст хоку ділиться у відношенні 2:1 — або на 5-му складі, або на 12-му. На заході хоку уособлюють собою тривірш складової структури 5-7-5. Класичні хоку обов'язково будуються на співвіднесенні людини (автора), його внутрішнього світу, біографії з природою, при чому природа повинна бути визначена відносно пори року. Найчастіше розповідь ведеться в теперішньому часі: автор показує свої переживання. Існувало кілька шкіл хоку: «Кофу» — «давня школа», пов’язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа «Сьофу» — «достеменна школа», де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо, котрий реформував хоку в новий жанр хайку: відтоді суб’єктивний ліризм поступився перед безпосереднім зображенням природи. Мацуо Басьо написав три правила хорошого хоку: Сабі - зосередженість, спокійна радість самотності; Сіфі - усвідомлення гармонії прекрасного; Наусомі - глибина проникнення. Зверталися до хоку такі поети, як Танігуті Бусон (XVIII ст.), Кобоясі Ісса (XIX ст.) Масаока Сікі (межа ХІХ-ХХ ст.), Володимир Коломієць (XX ст.), Марія Ревакович (XX ст.) та інші.

Художній образ - особлива форма естетичного освоєння світу, створення художніми засобами узагальненої картини дійсності або переживань, утілених у формі конкретного явища. У літературі художній образ повинен «примусити» читача повірити в художню реальність, щоб краще зрозуміти творчий задум автора, і водночас допомогти йому отримати естетичну насолоду - через нього пізнається значення, думка, ідея. Художній образ має на меті подати об'єктивну картину змальовуваної дійсності у формі її суб'єктивно-емоційного сприйняття, тобто такою, якою її бачить і емоційно переживає автор. Художніми образами називають як окремі словесні уявлення, так звані «мікро-образи», чи словесні образи (під якими найчастіше розуміють тропи та різноманітні синтаксичні фігури), так і більш значні смислові одиниці твору або його «макро-образи», до яких відносять зображених у творі людей, тварин і т. д. (образи-персонажі, оповідачі, розповідачі), їхнє природне (образи-пейзажі) та речове (образи-інтер'єри) оточення. В особливу групу образів літературно-художнього твору виокремлюють так звані образи автора й читача. Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув.

Художня деталь (від фр. detail - подробиця, дрібниця) - засіб словесного та малярського мистецтва, який полягає у виділенні особливо значущого елементу художнього образу. Художній деталі властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді економно і з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору. Через художню деталь виявляється спосіб художнього мислення письменника, поета. Художня деталь може бути речовою, портретною, пейзажною, інтер'єрною, психологічною, мовною, може перетворюватись в образ і в символ, може надавати особливого забарвлення мовленню персонажа тощо.Художня деталь буває як наскрізною (повторюваною) у творі, так і одномоментною, але в кожному разі вона має в собі прихований сенс, підтекст, може викликати широкий спектр асоціацій, здатна замінити собою розлогий опис, авторську характеристику, міркування, цілий епізод тощо. Визнаним майстром художньої деталі є А.Чехов, в українській літературі  - В.Стефаник.