Є дві форми організації художньої мови — вірш і проза. Вони склалися історично, мають свої особливості. Використання їх зумовлене естетичними завданнями, які вирішує письменник. Ліричні твори пишуть здебільшого віршами; романи, повісті, оповідання — переважно прозою. Трапляються й романи та повісті, які мають віршову форму ("Євгеній Онєгін" О. Пушкіна, "Маруся Чурай" Ліни Костенко). Є ліричні твори у прозі.
Термін "проза" походить від латинського prosus — вільний, незв'язний, прямий. Вірш від латинського versus — оберт, ряд, порядок. Від слова versus — французьке le vers, польське wiersz, білоруське верш, українське вірш. Грецьке слово stichos також означає лад, порядок, стрій, від нього походить російське стих.
Термін "вірш" має кілька значень:
1) рядок ритмізованого тексту;
2) метрична композиція або структура;
3) окремий твір;
4) форма буття поезії;
5) ритмічно організована художня мова.
Віршем називають рядок і жанр. Але вірш не завжди є рядком, є вірші, розбиті на "східці", "драбинку". За смисловим характером вірші можуть бути філософськими, медитативними, сатиричними, публіцистичними, пародійними. За будовою — моновіршами, двовіршами, тривіршами (терцетами, терцинами), п'ятивіршами, строфічними, астрофічними, білими, верлібрами.
Вірш має строгу організацію. Мова вірша лаконічна, вона емоційна, експресивніша, ніж прозова. Основна енергія вірша — ритм. Отже, мова віршів — ритмізована, а мова прози — вільна.
Ритм
Ритм (грец. rhytmos — такт, розміреність, узгодженість) — це закономірне чергування сумірних елементів: рухів, звукових чи мовних одиниць.
Ритм є у музиці, танці, пісні. Ритмічно змінюються пори дня і року, ритмічно рухається земля навколо сонця, ритмічно б'ється серце, ритмічним є дихання.
Ритм є і в прозі, проза ритмічна тоді, коли в мовних тактах однакова кількість наголосів. Тактами є групи підмета, присудка, другорядних членів речення, відокремлені групи слів. Такт (від лат. tactos — доторкання рукою, в музиці доторкання диригента до пульта) — одиниця музичного ритму. Зразком ритмічної прози є уривок з новели М. Коцюбинського "Intermezzo": "Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле пісню, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені".У цьому уривку в тактах однакова кількість наголосів. Кількість наголосів не завжди відповідає кількості слів. В українській мові є три просо-дійні (грец. prosodia — акцент, наголос) групи слів:
1. Слова, на які постійно ставиться наголос. Це — іменники (виняток становлять ті, що передають свій наголос іншим частинам мови), прикметники (за винятком тих, що передали наголос іншим частинам мови), числівники (за винятком кількісних односкладових: два, три, сім, сто, коли вони поєднуються з іменниками: п'ять раз, два дні) у дієслова (за винятком односкладових допоміжних (є, був), займенники (за винятком односкладових: я, ти, мій, та, той, він і двоскладових (вони, вона), прислівники (за винятком односкладових: там, десь, геть...).
2. Другу групу складають здебільшого допоміжні слова, зокрема, односкладові і двоскладові прийменники (за, у, від, до, об, на, при, між, коло, біля), частки (ні, ці, ж, же, хоч, аж, ба, чи).
3. Третю групу слів складають винятки з першої групи, зокрема, односкладові числівники, іменники і прикметники, які втратили наголос, односкладові числівники, допоміжні дієслова. Слова третьої групи змінюють свою акцентність у залежності від контексту. Коли стоять далеко від наголошених складів, то зберігають наголос.
u — u — —
Вони постійно за нею спостерігали.
u — —
Вона виїде завтра.
Мова вірша, на відміну від прози, має складнішу звукову організацію. Крім логічних і емфатичних (emphatikos — зображувальний, виразний наголос, за допомогою якого посилюється виразність слова у реченні, його емоційність, виражається афективний стан мовця) наголосів, є наголоси ритмічні.
Головна одиниця ритму — рядок, а найпростіша мовна одиниця ритму — склад. Склади можуть об'єднуватись у стопи. У кінці кожного рядка вірша є павза незалежно від синтаксичної будови речення, розділових знаків.
В. Сорокін у підручнику "Теория литературы" (М.,1960. — С. 64) помилково твердив, що віршована мова сформувалася на основі прозової:
"Вірші і зародилися з прози: гранично посилюючи емоційність мови у тих випадках, коли це було необхідно за змістом, людство винаходило для цього різні форми мови і таким шляхом прийшло й до віршованої її форми". Насправді ритмічна мова з'явилася не тому, що людство шукало різні "форми мови". Ритм з'явився в процесі праці. Щоб полегшити її, люди вигукували окремі звуки, звукосполучення. Ці викрики співпадали з робочими рухами і ритмізували їх. З часом ритмічно впорядковані звуки були замінені словами і словосполученнями, ритмічно організованим словесним текстом. З розвитком мислення, культури слова цей текст ускладнювався.
Первинна форма словесної творчості була колективною грою. Ця гра згодом перетворилася в обрядову дію. Вона була свого роду магією, мета якої полягала в тому, щоб схилити на свій бік сили природи. У цю театралізовану дію, крім словесного тексту, входили пантоміма, музика і танець.
Це мистецтво було синкретичним (об'єднаним). Слова пісні, яку виконував хор, були простими за змістом, пристосованими до ритму. На зміну колективної пісенної поезії прийшла авторська. Співаки-інтерпретатори об'єднують пісенні твори, схожі за тематикою, у цикли. Гомер об'єднав цикли творів у героїчні поеми "Іліада" і "Одіссея".
Проза з'явилася пізніше, вона ввійшла в ужиток у період книгодрукування. Виникла тоді, коли мова і мислення людини досягли високого рівня розвитку. Щоб описати явища, події у формі прози, треба було спостерігати, узагальнювати.
Важливими чинниками ритмічної організації мови поетичного твору є рима, клаузула, римування, віршовий розмір, строфа.
Рима (нім. reim, анг. rhyme, франц. rime, польське rym, рос. рифма, від грец. rhytmos — узгодженість, сумірність) — композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і метричне значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових рядків (починаючи з останнього наголошеного складу) для організації їх у строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного римотворення. Такс визначення рими подає "Літературознавча енциклопедія" (автор-укладач Ю.І. Ковалів). Подібні визначення є у книгах Галини Сидоренко ("Основи літературознавства", 1962), П. Волинського ("Основи теорії літератури", 1962), В. Ковалевського ("Рима. Римічні засоби українського вірша", 1965).
Найдавніші вірші були не римованими. Антична література використовувала риму в ораторській прозі та комедії, у віршах рими не було. У європейське віршування риму запровадили пізньолатинські поети (християнські гімни IV—VI ст., зокрема твори Августина Блаженного, Венанція Фортуната, папи Григорія Великого). У IX—XII століттях рима набула поширення у візантійській, давньонімецькій, давньороманській, києво-руській літературах. В епоху класицизму у XVII століття були спроби відмовитися від рими у зв'язку з тим, що її не було в античній поезії. Сьогодні співіснує римована і неримована поезія.
Рима найчастіше — це суголосся закінчень віршових рядків, рідше використовується початкова і внутрішня. Це явище звукове, тут збігаються не букви, а звуки. Рима робить вірш красивим, римовані вірші легше запам'ятовуються. Співзвуччя посилює зміст, емоційне і ритмічне звучання твору, надає йому музикальності. Рима виконує інструментаційну, строфотворну, стилістичну, евфонічну, семантичну функції. Талановиті поети постійно оновлюють свої рими. Вірші без рими називаються білими.
Закінчення віршового рядка називають клаузулою (лат. clausula — закінчення) — фінальна частина ритмічного врегульованого віршового рядка, починаючи з останнього, або константного, наголошеного складу. У випадку суголосся клаузули говоримо про риму. Для розрізнення рими і клаузули А. Ткаченко пропонує за старою термінологією виділяти 1-складову, 2-складову, 3-складову і т. д. На його думку, для рими ця кількісна характеристика не є актуальною, можна обходитися без характеристики рими з погляду наголошеності.
Частина вірша до клавзули називається корпусом. У залежності від місця наголосу в повторюваних словосполученнях розрізняють рими:
окситонні, чоловічі — односкладові — з наголосом на останньому складі рядка: добра — гра, коса — росa;
паракситоині, жіночі — двоскладові — з наголосом на передостанньому складі: опадають — літають, посуд — сосуд;
пропаракситонні, дактилічні — трискладові — з наголосом на третьому від кінця складі: чесності — чудесності, зоряна — зморена;гіпердактилічні — чотирискладові — з наголосом на четвертому від кінця складі: насичуючись — перехлюпуючись, огниками — кониками.
За якістю співзвучності рима буває точною або глибокою, насиченою і неточною, неглибокою, неповною. Коли в словах, що римуються, збігаються всі звуки після останнього наголошеного — рима точна: благородний — народний. Культ чистої (точної) рими плекали "неокласики", не трималися точної рими поети "празької школи".
Рима, у якій співзвучність приблизна, називається неточною: лине — турбіни. Неточні рими поділяються на два підвиди:
1) рима-асонанс (співзвучні лише голосні): слова — німа;
2) рима-консонанс (співзвучні лише приголосні): кедр — кадр.
Відкрита рима — слово закінчується голосним звуком: літо — налити.
Закрита — слово закінчується приголосним: туманом — лиманом.
У залежності від кількості складів, які збігаються, розрізняються рими багаті, що характеризуються значною кількістю співзвуч у словах, які належать до різних частин мови, різних граматичних категорій: упокорив
— осокорів, і бідні (співзвучні останні голосний і приголосний): сівба — боротьба.
Усі рими можуть бути оригінальними (свіжими, оказіональними — від лат. оссаsіоnаlis — випадковий, індивідуальний) і банальними (затертими). Банальними є рими іменників, дієслів, прикметників, числівників, де римуються тільки закінчення, а кореня слова рима не заторкує. Банальною є рима, яка виникає внаслідок переліку однорідних імен або прізвищ: сонце — віконце, співають — вітають.
Одногрупна рима — римування однакових граматичних форм: прикметника з прикметником, дієслова з дієсловом: німа — голосна, рубати — дбати.
Різногрупна рима — римування слів, які є різними частинами мови: бою — мою, гармати — зламати.
Рівноскладова рима — охоплює однакову кількість складів: світи — борти.
Нерівноскладова рима — охоплює неоднакову кількість складів: розцвіло — було.
Омонімічна рима — римуються омоніми: "Діти, діти, де вас діти?!"
Каламбурна рима — побудована на каламбурі, на словах-омонімах, близьких за звучанням, але різних за значенням. Вона створює комічний ефект.
Коли знайомлюсь з твором я,
Дивлюсь спочатку на їм я:
Чи молодий це, чи мастистий,
Щоб знати — бити чи мастити.
(В. Дубовик)
Нарощена та усічена — рими з додаванням і відніманням звуків: дере — дерев, січень — січе.
Йотована рима — з нарощенням або усіченням й: імена — не минай, не куняй — на коня.
Тавтологічна рима - повторюються слова у незмінному значенні: Роки молоді, поки молоді.
І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
(Т. Шевченко) Коренева рима: веселка — весна.
Внутрішня рима — римуються слова в рядку: "Все йде, все минає, і краю немає" (Т. Шевченко).
Проста рима — римуються два слова: руки — круки.
Складена рима — в одну риму входить два-три слова: пророки — про роки, колисці — колись ці.
Рима-луна. Суть її у тому, що перше римоване слово є часткою Другого. Засіб рими-луни використовує М. Кузьменко:
Раз я в волості судився
З нашим сільським адвокатом,
Катом, катом, катом, катом.
З нашим сільським адвокатом.
Нас судили судді, вбрані
В сукні й чоботи сап'янці,
П'яні, п'яні, п'яні, п'яні...,
В сукні й чоботи сап'янні.
Суміжне (парне) — умовне позначення: АА.
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в грудях ти ховаєш серце люте...
(І. Франко)
Перехресне: АБАБ.
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було, як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
а розум став довірливий Самсон.
(Ліна Костенко)
Кільцеве, охоплююче, оповите: АББА.
Вічний революціонер,
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Він живе, він ще не вмер.
(І. Франко)
Початкове — римуються перші слова у строфі:
Милий друже!
Скільки років
Ми не бачились з тобою...
(І. Муратов)
Таке римування можна розглядати як звукову анафору, воно рідковживане.
Перерване (нерегулярне) — римування, яке з'являється епізодично.
Висота, висота піднебесна!
Глибина, глибина в океані.
І широкі Дніпрові простори,
І його чорториї незнані.
(М. Зеров)
Вате римування — римується останнє слово рядка з словом, що стоїть посередині другого.
Как пена морская, на миг возникая,
Погибнет, сверкая, растает дождём.
(К. Бальмонт)
Тернарне (лат. terni — по три): ААБВВБ.
Василь Еллан, Василь Еллан!
Чи йду на гору, чи на лан,
чи рух в заводі чую, бачу,
що діє в бистрому строю, —
я завжди згадую твою
гарячу, невгамовну вдачу.
(П. Тичина)
Терційнне (італ. terzina від terza rima — третя рима) — АБА, БВБ...
В путі життя, на середині саме,
Я опинився в пралісі густому
І йшов наосліп нетрями-ярами.
Аж моторошно робиться самому,
Коли згадаю праліс той заклятий.
Бір непрохідний в мороці страшному.
(Дайте. Переклад П. Карманського)
Наскрізне, монорима, монорим (грец. monos—один, франц. monorime) — вірш, у якому всі рядки пов'язані однією римою: АААА...
Когда будете, дети, студентами,
Не ломайте голов над моментами,
Над Гамлетами, Лирами, Кентами,
Над царями и над президентами,
Не якшайтеся вы с оппонентами,
Поступайте хитро с конкурентами.
(О. Апухтін)
Там тополі у полі, на волі...
(П. Тичина)
Енжамбеман (франц. enjambement) — віршовий прийом, який полягає у перенесенні фрази або частини слова з одного рядка у наступний, зумовлений неспівпаданням ритмічної павзи із смисловою.
І плач, і крик, і стогін...
І важке щось попливло у землю...
І ковтнула його могила.
И сипать почали на нього груддя.
И глухо стугоніла труна.
І крики змішані були з риданням оркестру.
Лиш ясніла у небі зірка...(П. Тичина)
Рідше зустрічається складовий енжамбеман.
Великодній дощ тротуаром шовковая зелена ярилась з-під землі.
(П. Тичина)
Енжамбеман надає мові вірша емоційності, створює розмовну інтонацію, посилює ритм.
Цезура (лат. caesura — розтин, розділ, поділ) — ритмічна навза в середині рядка, яка поділяє його на дві частини (піввірші), рідше — три. Цезура увиразнює думку, посилює ритм. Вона може бути постійною, якщо стоїть у всіх рядках, рухомою, якщо є в кожному рядку, але у різних місцях, періодичною, якщо з'являється через рядок-два. Розрізняють малу цезуру, яка відокремлює одне слово від другого або невеликі групи слів. Велика (медіана) має постійне місце у вірші. Цезура після наголошеного складу називається чоловічою, після ненаголошеного — жіночою. Цезура є в довгих рядках, зокрема в олександрійських віршах після шостого складу, у чотиристопному амфібрахії — після другої стопи. Цезура ніколи не розтинає слово, а стопу досить часто. Цезуру позначають двома паралельними лініями: //. Приклад періодичної цезури:
Де воно знатиме, //що то за доленька, — Відшук черствого шматка, Як за роботою // вільна неволенька Груди ураз дотика.
(П. Грабовський)
Системи віршування
У різних країнах були і є різні системи віршування. Пояснюється це переважно особливостями мови. Є мови з постійним, а інші — з рухомим наголосом. В одних мовах є довгі і короткі голосні звуки, а в інших — наголошені і ненаголошені склади.
Античне (метричне) віршування
Назва від грецького metron — міра. Мається на увазі міра часу, потрібна для вимови того чи іншого складу. Вона заснована на чергуванні довгих і коротких складів.
Ця система віршування характерна для античної літератури, грецької і римської, сформувалася вона у VIII ст. до н.е. З'явилася у Давній Греції у VIII ст. до н.е., у III ст. н.е. поширилася в римській літературі. У давньогрецькій і латинській мовах були довгі й короткі склади. Одиницею довготи вважався час, необхідний для вимови одного короткого складу. Цей час називали морою (v). Час, потрібний для вимови довгого складу (—), дорівнював двом морам (vv). Довгі склади вимовляли протяжно, а короткі — уривчасто. У Стародавній Греції вірші не читали, а співали під ліру. Довгі і короткі склади об'єднувались у стопи.
Стопою називали сполучення певної кількості довгих і коротких складів. Стопи, повтрюючись, надавали віршу ритмічного звучання. В античному віршуванні розрізняли 28 стіп. Двоскладові стопи:
хорей або трохей (грец. choretos від choros — хор) — стопа з одного довгого й одного короткого складів: — v;
ямб (грец. jambos) — стопа з одного короткого й одного довгого v —;
пірихій (грец. pyrrichios) — стопа з двох коротких складів vv;
спондей (грец. spondeios) — стопа з двох довгих складів--.
Трискладові стопи:
дактиль (грец. daktylos — палець) — стопа з одного довгого й двох коротких складів — vv;
амфібрахій (грец. amphibrachys — з двох боків короткий) — стопа, в якій довгий склад знаходиться між двома короткими v — v;
анапест (грец. anapaistos — відбитий назад) — стопа з двох коротких і одного довгого v v —;
бакхій (грец. bakcheios — вакхічний) — стопа з одного короткого і двох довгих v--;
антибакхій — стопа з двох довгих і одного короткого--v;
амфімакр (грец. amphimakros — між довгими складами) — стопа, в якій короткий знаходиться між двома довгими — v —;
тримакр — стопа з трьох довгих — — —;
трибрахій — стопа з трьох коротких v v v.
Чотирискладові стопи:
хоріямб (поєднання хорея і ямба) v v —;
ямбохорей v — — v. Має назву антиспаст.
Пеони складаються з одного довгого і трьох коротких:
пеон перший — v v v;
пеон другий v — vv;
пеон третій v v — v;
пеон четвертий v v v —.
Епітрити складаються з одного короткого і трьох довгих:
епітрит перший v---;
епітрит другий — v--;
епітрит третій — —v —;
епітрит четвертий — — — v;
іонник малий v v — —;
іонник великий — — vv;
дихорей — v — v;
диямб v — v —;
дипірихій v v v v;
диспондей— — — —.
Кількість стоп у рядку називається розміром вірша.
Велика кількість стоп робила ритм античних віршів різноманітним. У деяких строфах поєднувалися різні стопи. Такі вірші називали логаєдами.
Найпоширенішим розміром був гекзаметр (грец. hex — шість і metron — міра, шестимірник). Гекзаметр — рядок з п'яти дактилів та одного хорея з цезурою після першого складу третьої стопи.
У перекладі на українську мову гекзаметр мас такий вигляд:
Гнів оспівай, о богине, //нащадка Пече я Ахілла
Згубний, що дуже багато // ахейцям лиха накоїв.
Душ багато героїв //славетних в Аїд він спровадив,
їхні тіла па поживу//собакам і птицям покидав.
("Іліада ". Переклад В. Самійленка)
Часто гекзаметр поєднувався з пентаметром — п'ятистопним віршем. Рядок ділився цезурою на дві рівні частини, у кожній із частин були дактилі та один довгий склад. Пентаметр мав таку схему:
— V V / — V V — // — V V / — V V —
Двовірш з гекзаметра і пентаметра називали елегійним дистихом. Елегійний дистих використовується в елегійних віршах і в монологах трагедій. Елегійні дистихи писав М. Зеров:
Єсть на цім світі // обранці — щасливі, ясні, безтурботні,
Легко, вином золотим // піниться їхнє життя.
В античній поезії, крім елегійного дистиха, були такі строфи, як терцет, катрен, секстина, октава, сонет. Епічна поезія була астрофічною, астро-фічною була і драма, за винятком хорових частин.
В епоху античності віршами писали наукові трактати, урядові документи.
Метричне віршування збереглося в арабській, іранській та індійській літературах, мови яких мають довгі і короткі склади. З європейських літератур найдовше трималося у Словаччині.
Силабічна система віршування
У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному (метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважає, що силабіка виникла до метричної системи. В основу системи покладена рівна кількість складів у рядках (грец. syllabe — склад). Найчастіше було 13, рідше — 11 складів. Силабічна система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була цезура, рима, два постійні наголоси — перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові. У багатьох творах тексти не діляться на строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з постійним наголосом. Постійний наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської, вірменської та ін. мов. У французькій мові наголос на останньому, у польській — на передостанньому складах, у чеській та угорській — на першому.
Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії ніс в XI—XII ст. Вона використана у "Пісні про Роланда", творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії. У XVI ст. з'явилась у Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український пост Г. Смотрицький ("Хроніка Андрія Римші", 1581 р.). Приклад силабічного вірша Г. Смотрнцького:
Лихоимца нищий // всегда проклинают,
И смерти его свои // ближний желают,
Аще впадет в некое // прегрешение
Сей злословен приемлет // от всех хуление.
У цьому вірші в кожному рядку 13 складів, цезура після 7 складу, суміжне римування. 13-складові вірші були поширеними у французькій, польській, згодом і в українській поезії XVII—XVIII ст. Силабічне віршування знає і 12, 11, 10, 8, 7, 6, 5, 4, 3 складові вірші. Г. Сковорода писав 14-складові вірші з наголосом не на передостанньому, а на останньому складі:
Оставь, о дух мой вскоре! //все земляные места!
Взойди, дух мой на горы, // где правда живёт свята.
Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні ця система віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії. По-друге, український силабічний вірш зв'язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки яких найчастіше були рівноскладовими. До речі "Пісня про Стефана-вогводу" з чеської граматики Яна Благослава є силабічною. Силабічні вірші зустрічалися в українській поезії В XIX ст.
Ось 13-складовий силабічний вірш М. Шашкевича:
Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла.
Вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,
Чагарами густими тьма вовків завила.
Над тином опустілим галок гамор грас.
Силабічні вірші писали Т. Шевченко. П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Филипович. У силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.
Не винесли в море, не розмили в полі? 12
Не питали б люди — що в мене болить? 11
Не питані б, за що проклинаю долю, 12
Чого нужу світом? "Нічого робить... " 1
Під впливом народної поезії відбувається процес тонізації силабічного вірша, який згодом поступився новому силабо-тонічному. Спроби відновити силабічний вірш у повоєнний період належать І. Качуровському і Вірі Вовк.
Силабо-тонічна система віршування
Грецьке syllabe — склад, tonos — наголос. Ця система ґрунтується на чергуванні наголошених і ненаголошених складів. Для неї характерна рівночисельність складів і наголосів у рядку. Силабо-тонічний принцип запровадив у латинську поезію св. Августин, він замінив довгі склади наголошеними, а короткі — нeнаголошeними. Ця система існувала в латинській поезії поруч із квантитивною, але ніколи не переходила в національні літератури.
Силабо-тоніка спочатку з'явилась в Німеччині та Англії на початку XVІI ст. Силабо-тонічні вірші в Україні почали писати в XVII—XVIII століттях. У 1767—1768 pp. у Київській академії була написана книга "Коротка наука складання руських віршів". Спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються у творчості Г. Кониського та І. Некрашевича. Вірші всіх силабо-тонічних розмірів є у книжці Г. Сковороди "Сад божественных пісней" ( 1779 p.). Сковорода запровадив перехресне римування, якого не було в силабічних віршах, а також різні види строф, зокрема терцет, катрен, секстину, октаву. Ритміку і строфіку силабо-тоніки застосовував І. Котляревський у поемі "Енеїда". Розвинув українську силабо-тоніку Т. Шевченко. Сьогодні вона провідна в українській поезії, немає поета, який би використав усі її багатства.
Як уже відзначалося, у силабо-тонічній системі поєднується принцип рівноскладовості (силабізму) з принципом сумірності наголошених складів. Одиницею виміру ритму силабо-тонічного вірша є стопа. Стопа — це сполучення в певній позиції наголошених і ненаголошених складів. У силабо-тонічних віршах застосовуються стопи, які були в античному віршуванні. Довгі склади замінені наголошеними, а короткі — ненаголошеними.
Розмір вірша визначається кількістю стоп у рядках.
Найпростіший спосіб визначення розміру вірша — скандування. Це умовне роздільне вимовляння складів. При такому читанні вірша виділяються всі можливі наголоси у рядку (наголоси ритмічні, а не граматичні). Ритмічний наголос, який не збігається з граматичним, називають іктом (лат. ictus — удар, наголос).
Е-ней — був — па-ру-бок — мо-тор-ний.
(І. Котляревський)
У слові парубок є ритмізований наголос на третьому складі:
V — /V — / V — /V — / V.
Недоліком скандування є його умовність. Вона малопомітна при визначенні трискладових розмірів, але при визначенні двоскладових приводить до штучного виникнення двох і більше наголосів у багатоскладових словах: па-ру-бок.
Скандування віршів нагадує барабанний ритм, вірші звучать монотонно. Це умовне читання віршів. У силабо-тонічних віршах з метою урізноманітнення звучання в багатоскладових словах часто замінюємо ямби і хореї пірихієм.
V — /V — / V V /V — / V
Надаючи різноманітності звучання рядкові, пірихій зберігає загальний ритм вірша. Заміна ямба або хорея пірихієм або спондеєм називається іпостасою. Іпостасування хорея і ямба спондеєм трапляється рідше.
Ніч, місяць, верби шелестіння
— — /V — / V V / V — /V
(М. Рильський)
У силабо-тонічних віршах найчастіше зустрічаються двостопові, три-стопові, чотиристопові, п'ятистопові розміри.
Двоскладові стопи
Хорей (трохей) — двоскладова стопа з наголосом на першому складі — V.
Вловиш нас сьогодні десять, — V / — V / — V / — V
Завтра двадцять знов настане — V / — V / — V / — V
(Леся Українка)
Тут наголоси падають на непарні склади 1, 3, 5,7. Розмір вірша — чо-тир и столовий хорей.
В українській поезії найчастіше використовуються двостопові, тристо-пові, чотиристопові, п'ятистопові хореї. Вірші з більшою кількістю хореїв зустрічаються рідко. Приклад шестистопового хорея:
Розмір вірша — шестистоповий хорей. У всіх рядках вірша є пірихії. У другому і четвертому рядках — неповна стопа. Якщо вона складається з наголошеного складу, то враховується в розмір. Таке закінчення називається каталептичним або усіченим. Якщо закінчення рядка збігається з закінченням стопи, то воно називається акалептйчним (неусіченим). Перший і третій рядок — шестистоповий хорей з акалептйчним закінченням. Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі V —.
Наголоси падають на другі склади. Вірш написаний чотиристоповим ямбом. У третьому і четвертому рядках третя стопа — пірихій. У першому і третьому рядках є по одному ненаголошеному складу. Він називається наростанням (наростком, нарощенням). Така неповна стопа в розмір не враховується.
В українському віршуванні зустрічаються двостопові, тристопові, чотиристопові, п'ятистопові, шестистопові ямби. Рідше — семистопові і восьмистопові.
Трапляються випадки, коли в рядку з'являються зайві (понадсхемні) наголоси. Двоскладова стопа з двома наголосами називається спондеем.
У першому і третьому рядках перші стопи мають по два наголошені склади. Ця стопа називається спондеем.
Анакруза (грец. anakrusis — відштовхування, хід назад). Це ненаголошені один чи два склади на початку віршового рядка перед першим ритмічним наголосом. У силабо-тонічних віршах односкладову анакрузу дають перший ямб чи амфібрахій, двоскладову — анапест. Хорей і дактиль не дають анакрузи, бо починаються з наголошеного складу. Приклад анакрузи:
Анакруза — в перших двох рядках 5-стопового хорею.
Постійна анакруза, витворюючи "живий" склад на початку віршів, здатна перетворити одну стопу на іншу. Приклад: амфібрахій у другому рядку перейшов у анапест:
Трискладові стопи
Дактиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі —V V.
У цьому вірші чотиристоповий дактиль чергується з тристоповим. У другому і четвертому рядках стопа усічена.
У поезії XVIII ст. найбільш уживаними були двостопові і чотиристопові дактилі, у XIX ст. — тристопові і чотиристопові. Рідко зустрічається шестистоповий дактиль.
Амфібрахій — трискладова стопа, у якій другий склад наголошений V — V.
Розмір — чотиристоповий амфібрахій з усіченими стопами в другому і четвертому рядках.
Анапест — трискладова стопа, у якій третій склад наголошений V V —.
Розмір — тристоповий анапест з наростком у першому і третьому рядках.
Іноді чотиристоповий анапест чергується з тристоповим. Приклад:
В одному вірші можуть поєднуватися різні трискладові стопи.
Досить невільная думка мовчала,
Мов пташка у клітці замкнута од світа,
Пісня на волі давно не літала,
Приборкана тугою, жалем прибита
(Леся Українка)
Чотирискладові стопи їх називають пеонами, вони маловживані, складаються з одного наголошеного і трьох ненаголошених складів. Пеон І — V V V.
Пеон двостоповий, усічений, з жіночою і чоловічою римами. Пеон II V — V V.
Пеон тристоповий, усічений з чоловічою римою. Пеон Ш V V — V.
Пеон двостоповий, у другому рядку усічений, з жіночою римою. Пеон IV V V V —.
Пеон двостоповий, з жіночою римою і з наростком. Малоскладові слова можуть втрачати наголос.
Проклітика (грец. proklitikos — схилений вперед) — це втрата словом наголосу перед іншим ритмічним наголосом. У грецькій мові так називалося слово, яке читалося спільно з наступним словом і внаслідок цього втрачало свій наголос. В українській мові — це прийменники, частки. У віршах, написаних трискладовими стопами, окремі слова залишаються без наголосу, який начебто забирає наступне слово з ритмоутворюючим наголосом. Наприклад:
Слова тії, теє позбавлені наголосів, вони є проклітиками. Енклітика (грец. enklitike — схилений назад) — це втрата словом наголосу після іншого ритмічного наголосу:
Для визначення розмірів можна користуватися й таблицею, у якій цифрами позначене місце наголошених складів у віршовому розмірі.
Таблиця наголосів у розмірах силабо-тонічної системи
Вірші, у яких поєднується різна кількість стоп, називають довільними або вольними. Спочатку з'явився у байках, тому його називали байковим віршем. Байки писали ямбом. Довільний вірш створює враження невимушеної жвавої розповіді.
Тут по чотири стопи у першому і другому рядках, шість — у третьому, три —у четвертому. Такий довільний вірш називають неврегульованим. Є довільні хореї.
Довільні анапести.
У перших трьох рядках — тристопові анапести, в останньому — одно-стоповий, усічений.
Можливе віршування на дактилічній, амфібрахічній основі. Силабо-тонічні вірші можуть бути римованими і неримованими (білими).
Павзник (паузник)
Його назва походить від лат. pausa, грец. pausis — припинення. Це перерва у мовному потоці, що виконує роль словоподілу і заради експресивної виразності відмежовує одну фразу від іншої. Павзник — вірш, у якому в певній закономірності поєднуються різні стопи. У російському літературознавстві його називають дольником.
У рядках два дактилі і два хореї. Фольклорне віршування
Виділяють три типи фольклорного віршування: пісенне, речитативне, говірне.
Пісенний вірш
Віршування з'явилось на основі народних пісень, їх складали віршами. Ці вірші особливі, бо пісні співають. Окремі склади, які при співі вимовляються протяжно, акцентовано, мають головний наголос. Інші вимовляються з меншим притиском або коротше, вони ненаголошені. Тому головний ритмічний наголос у пісенному тексті не завжди збігається з граматичним, навіть у одному слові наголоси можуть стояти на різних складах:
Ой сусідко, сусідко, сусідко
Позич мені решітко, решітко, решітко.
Те слово, яке співається коротше, втрачає наголос і приєднується до того, що має головний наголос, утворюючи складне слово:
А мій милий умер, умер, Та й в коморі дуду запер.
У цитованому вірші складними словами є слова "аміймилий", "умерумер", "тайвкоморі", "дудузапер". Це ритмічні групи, чергуючись, вони створюють ритм.
Розмір народного вірша визначається кількістю наголосів і складів у рядку. Поширеними є двонаголошені восьмискладники (шумки). У них дві ритмічні групи по чотири склади (4+4):
Ідуть турки // на три шнурки
Двонаголошені десятискладники (дві ритмічні групи по п'ять складів (5+5):
Ой, там у полі, // близько дороги.
Цей розмір використовується у колядках і щедрівках. Двонаголошені дванадцятискладники (6+6):
Ой, горе тій чайці, //ой горе небозі. Три наголошений 14-складник називають коломийкою (4 + 4 + 6):
Коломийка, / коломийка, // хоч вона дрібонька, Вона мила, / вона люба, //вона солоденька.
Куплет коломийки може складатися або з двох чотирнадцятискладових рядків, або з чотирьох, де в першому рядку, поділеному цезурою надвоє, — 8 складів (4+4), а в другому — 6 (повторюються двічі) (4+4)+6. Наприклад:
Заграй мені, Іваночку, (4+4) Я буду співати, (6) Щоби легше дівчинонці (4+4) Моїй танцювати. (6)
Коломийковий розмір давно увійшов в українську поезію. Його використовували І. Котляревський, Л. Боровиковський, В. Забіла, М. Петренко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, Т. Шевченко. Цим розміром Т. Шевченко написав "Заповіт"
Речитативний вірш
Його назва походить від лат. recitare, італ. recitativo — читати вголос, виголошувати. Це наспівна декларація, яка характеризується емоційно забарвленою інтонацією, посиленням або зниженням логічних та ритмічних наголосів, застосуванням стилістичних фігур.
Цей тип народного вірша використовується в українських думах, російських билинах, історичних піснях, баладах, голосіннях, духовних віршах фольклорного характеру та пародіях на них. Текст народних дум ділиться на періоди. У кожному з них висловлюється певна думка. У періоді може бути від двох до 20-ти рядків. У рядках — різна кількість складів, рядки об'єднуються римуванням. Головні наголоси і їх кількість у рядку визначає мелодія. Коли мелодія повільна, наголосів менше, якщо швидка — більше. Якщо у рядку не вистачає складу, то сусідній склад співається протяжніше. Коли є зайві склади — коротше. Повторюючись, музичні періоди надають строфі ритмічної цільності. Римування рядків — дієслівне, часто охоплює цілий період. Виконавець думи іноді вносить щось нове і в текст, і в музику.
Думи мають традиційну композицію: заспів, розгортання сюжету з частими ліричними відступами і кінцівку (славословія):
Ой полем, полем Килиїмським (9 складів)
То шляхом битим Гордйнським (8 -"-)
Ой там гуляв козак Голота (9 -"-)
Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота. (17 -"-)
Правда, на козакові шати дорогії (13 - "-)
Три семирязі лихії: (8 -"-)
Одна недобра, друга негожа, (10 -"-)
А третя й на хлів незгожа (8 -"-)
("Дума про козака Голоту ")
Рівноскладові рядки і пісенна мелодія підкорені ритмічній вимові. У цій думі немає дієслівних рим.
Билина — виконувалась речитативом, як і українська дума. Рядки билини вимовлялися за приблизно рівну кількість часу. Билинні вірші неримовані, побудовані на тонічній основі. Рядки мають різну кількість складів — від 9 до 13, ритм оснований здебільшого на трьох, рідше двох наголосах у рядку.
Как издалеча было, из чиста поля,
Из-под белые березки кудревастыи.
Райошник — давня форма тонічного речитативного вірша. Рядки райошника нерівні, мають парне римування, здебільшого дієслівне. Райошник називають фразовиком або римованою прозою. Форма райошника використовувалася в інтермедіях, комічних сценках. Наприклад, репліка чорта з інтермедії "Баба, дід і чорт":
Один день, бабко, і ти, діду, милії,
Вижу, же є-сьтс веселії і барзо подпилії.
Музики питаєши? Я грач чудзоземски,
І волочай потішний, а жартун вшеленски;
Як заграю — не кождій в танцу весело скачет,
А інший з танечников і ревне заплачет.
Я такий музикант єстем: як скоро заграю,
То тим, що танцуют, пекло отвирают.
Говірний вірш
Говірний вірш, на відміну від речитативного і пісенного, опирається на словесний ритм, який не має музичного оформлення. За ознаками це тонічний вірш, але досить часто без сталої кількості наголосів у рядках. Його ритм посилює рима.
В загальнослов'янську епоху говірний вірш, як і речитативний та пісенний, був силабічним.
Говірний вірш вживається в прислів'ях, замовляннях, примовляннях, заклинаннях, у дитячому фольклорі (забавлянках, лічилках, примовках, скоромовках, прозивалках, звуконаслідуваннях), ліро-драматичних та ліро-епічних творах.
Говірний вірш передає живе мовлення з його відтінками. Довгі і короткі речення можуть чергуватися без будь-якої системи. Характерна ознака говірного вірша — перенесення. Витримана строфіка і римування для нього не обов'язкові. У деяких творах трапляються розмовні лексичні елементи, еліпс (еліпсис):
— Горілки! Меду! Де отаман?
Громада? Соцький? Препогане,
Мерзенне, мерзле парубоцтво,
Ходіте биться! Чи бороться,
Бо я борець! —
Не на неділю,
Не дві, не три і не чотири!
(Т. Шевченко) Тонічна система віршування
Це система квалітативного віршування (грец. tonos — натяк, напруження, systema — утвореня). Принципи тонічного віршування сформувалися у народній творчості. Тонічна система базується на ритмі наголосів, наголос є ритмічною одиницею. Різновидами тонічного віршування є народно-акцентний, літературний акцентний і декламаційно-тонічний вірш.
Народно-акцентний вірш. Це нерівноскладовий вірш. Основні його ознаки:
1) ритм вірша визначається силою вимови наголошених складів;
2) кожен рядок становить закінчену синтагму;
3) рядки римуються, рима підсилює ритміку вірша:
Ой у святу неділеньку
Та рано-пораненьку
То не сива зозуля кувала,
Не дробна птиця щебетала,
А не в борі сосна шуміла,
Як та бідна вдова
Та в своєму домові гомоніла.
Елементи акцентної тонічності є в приказках, прислів'ях, загадках. Наприклад: "Козацькому роду нема переводу". Літературний акцентний вірш" У його основі:
1) однакова кількість наголосів у рядку;
2) рядки римуються;
3) стоп немає.
Такі вірші писали Шевченко, Франко, Пушкін, Некрасов.
У неділеньку та ранесенько,
Ще сонечко не зіходило,
А я, молоденька,
На шлях, на дорогу
Невесёлая виходила.
(Т. Шевченко)
Тут у кожному рядку два наголошених склади..Кількість ненаголошених до уваги не береться. Склад не відіграє такої ролі, як у силабо-тонічному вірші. Основна роль належить наголосам. Залежно від кількості наголосів у рядку розрізняють 2-наголошені, 3-наголошені, 4-наголошені (більше наголосів у рядку трапляється рідко).
Декламаційно-тонічне віршування
Це різновид тонічного віршування. Він розрахований на голосне звучання. Ритм вірша спирається на однакову кількість наголошених у віршових рядках. Рядки римуються, вірш не ділиться на стопи. У ритмічній організації значну роль відіграють павзи всередині рядків, у зв'язку з чим рядки діляться на відтинки. Такий поділ підкреслює ритмічні наголоси. Кожен відтинок відокремлюється павзою і вимовляється з чітко підкресленим наголосом. У деяких віршах ораторське звучання посилюється медитативністю.
Режими, хунти і Преторії
Минало все
лишилися народи
А грати що ж
це канва історії
Треба ж на чомусь вишити
обличчя свободи. (Ліна Костенко)
Верлібр
У перекладі з французької vers libre — вільний вірш. Це вірш, побудований на відносно однотипній синтаксичній організації рядків, на ритмі синтагм (змістових частин речення). Рядки цього вірша мають різну довжину, не діляться на стопи. У рядках — різна кількість наголосів, їх розташування — довільне.
Верлібр не визнає рим, внаслідок чого зникає поділ на строфи. Щодо римування, то тут можливі три випадки:
1) рима відсутня;
2) рима обов'язкова;
3) рима в'яже окремі вірші, інші — неримовані.
У європейській писемній літературі верлібр з'явився у середньовічній літературній поезії. Джерела верлібру — у фольклорі. Початок українського писемного верлібру — у "Слові о полку Ігоревім". Його ритм базується на синтаксичних повторах. Такі повтори — стала особливість верлібру. Плач Ярославни, звертання буй-тура Всеволода до Ігоря написані верлібром. Верлібри писали Леся Українка, І. Франко, до верлібру зверталися поети XX ст., зокрема В. Еллан, П. Тичина, М. Йогансен, В. Мисик, В. Поліщук, представники нью-йоркської групи — Б. Рубчак, Б. Бойчук, Е. Андієвська, В. Вовк, Ю. Тарнавський. Він залишається популярним і в сучасній поезії.
Є два типи верлібру:
1) французький, який зберігає деякі ознаки інших систем (перехідна форма);
2) німецький, який цілком пориває з іншими системами. Перехідна форма (французька):
А тим часом
Ті самі жорстокі і шорсткі
Самовіддані руки
Несли звідусюди
Каміння, залізо, цеглу,
Будували, робили,творили
Свій високий і просторий
Сонцем пронизаний Дім.
(М. Рильський)
У цитованому вірші є такі ознаки верлібру: немає рим, строф, але відчуваються трискладові стопи, у більшості рядків — амфібрахій, в окремих — анапест, у передостанньому — дактиль.
Німецький верлібр:
Сьогодні Кидаю
Іскру повстання Для всіх.
Поети, на вас дивиться всесвіт!
Забудьте про минуле...
(М. Семенко)
9.6. Строфіка
Грецьке strophe — поворот, зміна. У Давній Греції строфою вважали пісню хору на сцені. У XVII—XVIII ст. строфу називали латинським терміном "reversio".
Строфа — це група віршових рядків, об'єднаних думкою, інтонацією, порядком римування. І. Качуровський називає п'ять ознак строфи: клавзула, рима, розмір, синтаксична завершеність мовного періоду, літературний канон. П'ята ознака зумовлена традицією віршування. Обсяг строф — від одного до 16 рядків. У зарубіжній літературі трапляються й більші строфи. Є строфи прості і канонізовані.
Прості строфи
Моновірш (моностих) — це строфа — рядок. Прекрасними зразками моновірша є прислів'я, приказки, загадки, примовки: "Половина світу скаче, половина плаче", "Хто везе, того й поганяють ", "До булави треба голови", "На похиле дерево й кози скачуть", "За моє жито ще мене й бито ".
Є й літературні моновірш і. У Ліни Костенко: "Історія сміється cap-донічно", "Україна — неядерна, Україна — роз'ятрена", "Вмені щодня вбивають Україну". У Б.-І. Антонича: "Тиша — це мова, якою говорить до людини Бог."
І. Качуровський відносить до моновіршів крилаті вислови літературного походження, взяті з контексту творів: "Дух, що тічарве до бою"' (І. Франко). На думку А. Ткаченка, вони виконують роль моновірша, коли використовуються в ролі епіграфів, закликів, написів на афішах, рекламах.
Дистих (грец. distichon — двовірш) — строфа з двох рядків — А А:
Для того й свободу брали ми із бою, —
щоб нам між народів буть самим собою!
Будьте ж самобутні.
Будьте незалежні!
Волею залізні, духом м'ятежні!
(П. Тичина)
У фольклорі двовіршові строфи часто мають гумористичне забарвлення:
На припічку свині риють,
А собаки горшки миють.
Кури хату замітають,
Хлопці в вікна заглядають.
Терцет (лат. tertius — третій) — трирядкова строфа. З'явилася в давньогрецькій поезії, відома в романському фольклорі. Терцет має чотири різновиди:
1. Усі три рядки римуються — AAA, БББ:
Був собі раз цар могутній,
Мав гурток дружини путний
Іще й настрій щомінутний.
Коли доля їм идастила,
Втіху в хату напустила, —
Край усміхом навістила.
(І. Франко)
2. Два рядки римуються, третій без рими (холостий) — ААБ:
А там, на обрії, не вершник таємничий,
Ні! Будить заспаних і недолугих кличе
Брудний, замурзаний, веселий тракторист.
(М. Рильський)
3. Два римуються, третій має риму в суміжній строфі — ААБ, БВВ:
Хто лише муку зна, муку кохання,
Лиш той пізнав до дна моє страждання!
Сам я без втіхи Й єна смутний блукаю...
Хто мене любить, зна, в дальньому краю:
Душа моя смутна в огні страждання...
Хто лиш кохав, той зна жагу кохання!
(Й.В. Ґете. Переклад М. Зерова)
4. Неримований терцет. Серед неримованих розрізняють силабічні, силабо-тонічні, верліброві:
Я чую в скронях пульс тих рідних жил,
В них бачу блискавку мого сумління,
Що осяває темряву душі.
(Д. Павличко)
Катрен (франц. quatrain) — строфа з чотирьох рядків з суміжним, перехресним або кільцевим римуванням. Є катрен з моноримою, три рядки римуються, один — неримований; два римуються, два неримовані; неримований. Катрен з'явився у VII столітті до н. е. в ліриці Сапфо і Алкея.
1. Катрен з суміжним римуванням:
В теплім місяці у травні А
Шепче вітер думи давні А
В синім місяці у квітні Б
Думи явора столітні. Б (А. Малишко)
2. Катрен з перехресним римуванням:
Дорога в'ється між полями... А
Ти не прийдеш, не прилетиш, Б
І тільки з дальніми піснями А
В моєму серці продзвениш. Б
(М. Рильський)
3. Катрен з кільцевим римуванням (охопним):
Він дні свої, як сосни злотокорі, А
Для нив будущини спалив дотла. Б
Його душа у слово перейшла, Б
Повставши в працьовитій непокорі. А
(Д. Павличко)
4. Катрен, у якому римуються другий і четвертий рядки, перший і третій — неримовані:
Як на вулиці зустрінеш, А
То мене обходиш ти. Б
Добре робиш! Спільним шляхом В Не судилось нам іти. Б
(І. Франко)
5. Катрен неримований:
Коли мій батько відійшов назавжди, А
В його столі знайшли ми "Кобзаря", Б
А в книзі декілька старих квитанцій В
І мій пожовклий, ще студентський лист Г
(Д. Павличко)
П'ятирядник (пентйна від грец. penta — п'ять) - п'ятирядкова строфа. Можливі різні варіанти розташування рим у пектинах: АБАБА, АБААБ, АББАБ, ААББА, АБББА, АББАА, АААББ, ААБББ.
Подаємо два приклади пентин:
Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш, А
Хай цінний скарб краса твоя Б
І чарами її ти всіх собі скоряєш... А
Та коли ти Вкраїни не кохаєш,— А
Ти не моя! Б
(М. Вороний)
Пентйна без рими:
Як ти могла сказати се так рівно,
Спокійно, твердо? Як не задрожав
Твій голос в горлі, серце в твоїй груді
Биттям тривожним не зглушило ті
Слова страшні: "Не надійся нічого!"
(І. Франко)
Шестирядний (секстет від лат. sextos — шостий). Найбільш поширені такі варіанти римування: ААБВВБ, АБАБВВ, АБАБАБ, АБАББА, АБВАБВ, ААББВВ.
Один із варіантів секстета:
Інша слава сонцю, інша місяцю, А
Інша звіздам, що на небі сяють. Б
Різна вартість тварей: пса, осла, гадюки, В
Що сю всеплодючу землю заселяють. Б
Між людьми так само здібні й неподібні Г
Праведники й грішні різну вартість мають. Б
(І. Франко)
Семирядник (септима, септина від лат. septima — сьома) зустрічається рідко. Його знаходимо у Лесі Українки І. Франка, М. Рильського. Септима П. Тичини:
Цвіт у моєму серці, А
Ясний цвіт — первоцвіт, Б
Ти той цвіт, мій друже, В
Срібляний первоцвіт. Б
Ах, ізнов, кохана, Г
Де звучала рана, — Г
Квітне цвіт — первоцвіті Б
Восьмирядник (октоверс, октет від лат. okto — вісім, versus — рядок вірша). В октоверсі є багато варіантів римування. Найбільш поширені у поетичній практиці такі форми: АББА, ВГТВ, АБАБ, ВВГТ.
Октоверс І. Франка:
Без впину А
За річкою геть у долину, А
І геть аж до синіх тих гір Б
Мій зір Б
Летить і в тиші потопає, В
У пахощах дух спочиває, — В
У душу тепла доливає. В
Простір. Б
Дев'ятирядник (нонаверс від лат. попа — дев'ята), рідкісна строфа. Один із варіантів:
Коли земля в горючій мряці кисла, А
І укладалися всі сили в повну зв'язь. Б
і тьма предвічна всю ту масу тисла, А
І клекотів огонь, і в парі грузь пеклась, Б
І колихалося кипуче море глини, В
І піврідкі ще маси гір Г
Немов гігантські хвилі, то в безмір Г
Здіймалися, то бовтались в долині — В
Ще не було його. Д
(І. Франко)
Зустрічається і така форма: ААБВВБГГБ.
Десятирядник (дециверса від лат. decima — десята). Римування вільне:
Є вірші — квіти, А
Вірші — дуби. Б
Є іграшки вірші. Б
Є рани. В
Є повелителі і раби. Б
І вірші є — каторжани. В
Крізь мури в'язниць, Г
по тернах лихоліть Д
ідуть, ідуть Д
по етапу століть. Д
(Ліна Костенко)
У поетичній практиці зустрічаються 11-, 12-, 13-, 14-, 15-, 16-рядники у формі самостійних творів чи моностроф, строфічних складників більших творів.
Канонізовані строфи
Це строфи, які пишуться згідно з усталеними правилами. їх ще називають твердими.
Елегійний дистих. Складається з одного гекзаметра і одного пентаметра. У гекзаметрі цезура не має постійного місця. Елегійним дистихом писали не лише елегії, але й епіграми, він здобув популярність в античній поезії. В українській поезії стрічається у творах І. Франка, М. Зерова, М. Рильського.
Прудко на безвість ідуть // наші дні і короткі години. Зрана до ночі гуде // колесо темних турбот.
Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист.
(М. Зеров)
Олександрійський вірш - - двовірш шестистопного ямба з цезурою після третьої стопи. У рядках — парне римування, чергуються чоловічі і жіночі рими. З'явився у Франції в XI ст. Таким віршем на основі силабічної системи була створена поема "Мандрівка Карла Великого в Єрусалим та Константинополь". У XII ст. такою формою була написана поема про Олександра Македонського. Від його імені пішла назва вірша. У сучасній поезії використовується рідко. Видозмінена форма олександрійського вірша називається олександрином. Це п'ятирядковий 13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом з римуванням АБАБ. Олександрини використовували І. Франко, М. Зеров. Олександрійський вірш:
Я не складав тобі ні гімнів, ні поем. А
Добірного вина замість ліричних тем А
Шукав я за твоїм оспіваним камінням. Б
В сухих поточинах, над темнобоким рінням. Б
(М. Зеров)
Терцина (італ. terzina від tena rima—третя рима). її вперше застосував Данте у "Божественній комедії". Це строфа з трьох рядків п'ятистопного ямба. Перший рядок римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи: АБА, БВБ, ВГВ...
Приклад:
Народе мій, замучений, розбитий, А
Мов паралітик той на роздорожжу, Б
Людським презирством, ніби струпом вкритий! А
Твоїм будущим душу я тривожу, Б
Від сорому, який нащадків пізніх В
Палитиме, заснути я не можу... Б
(І. Франко)
Секстина (італ. sextina від лат. sex — шість) — строфа з шести рядків, у якій перші чотири рядки римуються перехресно, а останні два — парно: АБАБВВ.
Секстини пишуть п'яти- або шестистопним ямбом. Наприклад:
На шлях я вийшла ранньою весною А
І тихий спів несмілий заспівала, Б
А хто стрівався на шляху зі мною, А
Того я щирим серденьком вітала: Б
Непевна путь, мій друже, в нас обох, — В
Ходи! Шлях певний швидше знайдем вдвох. В
(Леся Українка)
Іноді вживається римування АБАБАБ: ("Слово про рідну матір" М. Рильського) АББААБ, ААБВВБ.
Секстина утвердилася в італійській поезії доби Відродження, зокрема у творчості Дайте Аліг'єрі, Ф. Петрарки, згодом поширилася в інших європейських літературах.
Октава (лат. octava — восьма) — восьми рядкова строфа п'яти- або шестистопного ямба. Шість рядків римується перехресно, а два — між собою: АБАБАБВВ. Приклад:
І я пішов. Літа йшли за літами... А
Я сивію, огонь згасає мій. Б
Чимало сил потратив я без тями, А
Чимало я похоронив надій! Б
Лиш ліс отой пахучими вітками А
Махав мені, бринів, мов мушок рій, Б
Що п'є мов сонця блиски золотаві, — В
Так він все свіжий був в моїй уяві. В
(І. Франко)
Останні два рядки з суміжною римою називають кодою.
Батьківщина октави — Італія. Творцем строфи є Боккаччо, в українську поезію н запровадив Ф. Прокопович. Це улюблена строфічна форма романтиків. Яскраві приклади октави є у творчому доробку П. Куліша, Лесі Українки, І. Франка, Юрія Клена, А. Малишка.
Тріолет (франц. triolet від лат. trio — троє), з'явився в епоху середньовіччя. Це восьмирядкова строфа на дві рими, у якій перший, четвертий, сьомий, та другий і восьмий рядки повторюються дослівно.
Рими розташовані у такому порядку: АБАААБАБ. Наприклад:
Я складу вам тріолет А
Про поета і амура Б
На старий — старий сюжет, А
Я складу вам тріолет. А
На сюжет: амур — поет, А
Фоном буде нам натура — Б
Я складу вам тріолет А
Про поета і амура. Б
(М. Вороний)
Тріолет з'явився у середньовічній французькій поезії, за доби Ренесансу використовувався рідко, поновили його поети бароко. Зразки тріолета є у творчому доробку І. Франка, Д. Загула, П. Тичини" М. Драй-Хмари.
Сициліана (італ. siciliana) — восьмирядкова строфа на дві рими, яка, очевидно, передувала октаві. Тому, мабуть, її називають октетом. Була популярною в середньовічній сицилійській поезії..її формула АБАБАБАБ. Зустрічається і така форма АББАБААБ. М. Рильський створив такий різновид сициліани, як АБАБАААБ:
Ой, як тебе ми виглядали Крізь ніч, крізь морок, крізь туман, Як ми для тебе засівали Від ворога відбитий лан, Які човни, які причали Благословенній готували, Яким нопоєм наливали Жадоби невтомимий жбан!
Відома і така восьмирядкова строфа АБАБАВАВ. Сициліана є попередницею октави.
Нона (лат. попа — дев'ята) — строфа з дев'яти рядків переважно хорейного розміру з римуванням ААБВББВББ. Наприклад:
Шапку хмуро він насунув, А
по снігу на шлях посунув, А
важко спотикається. Б
А душа чогось тривожна: В
щось у світі діється. Б
Стане... Прислухається ... Б
Та стоять ніяк не можна. В
Сніг із вітром віється, Б
сніг перекидається... Б
(П. Тичина)
Є й така форма нони: АБАБАББВВ. Ця нона нагадує октаву, у яку перед кодою вставили ще один рядок.
Децима (лат. decima — десята) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: АБАБВВГДЦГ. Перші чотири рядки зав'язували ліричну колізію, а останні чотири давали її розв'язку. Такою формою написана "Енеїда" І. Котляревського.
Приклад з "Енеїди" І. Котляревського:
Всім старшинам тут без розбору, А
Панам, підпанкам і слугам Б
Давали в пеклі добру хльору, А
Всім по заслузі, як котам. Б
Тут всякії були цехмістри, В
І ратмани, і бургомістри, В
Судді, підсудки, писарі, Г
Які по правді не судили Д
Та тільки грошики лупили Д
І одбирали хабарі. Г
Відома також десятирядкова строфа — сициліана з перехресним римуванням: АБАБАБАБАБ.
Рондель (франц. rondelle від лат. rotundus — круглий) — тринадцяти-рядкова строфа на дві рими. Включає три строфи: два чотиривірші і один п'ятивірш. Перший рядок повторюється тричі, а другий двічі.
Мою любов, немов Христа, А
Добробажальцями розп'ято. Б
Хто в друзі пхавсь, той винувато, Б
Мов пес, підібгує хвоста, А
А сіть обмов, важка й густа, А
Розставлена уміло катом... Б
Мою любов, немов Христа, А
Добробажальцями розп'ято. Б
Та крил натхнення — не дістать: А
Вони увись підносять свято, Б
Хоч їх і стріляно, і клято. Б
Цілують праведні вуста А
Мою любов, немов Христа. А
(М. Боров ко)
Рондель застосований у другій половині XIII ст. трубадуром Адамом де Галем. Цю строфу використовували Ф. Війон, С. Малларме, П. Тичина, Яр Славутич.
Рондо (франц. rondeau, лат. rotundus) — строфа переважно з тринадцяти рядків на дві рими, де перший, восьмий і тринадцятий рядки повторюються. Виникла у середньовічній французькій поезії. Може мати й іншу кількість рядків — від 8 до 15.
Наприклад:
З вітром весняним сосна розмовляла,
Вічно зелена сосна.
Там я ходила і все вислухала,
Що говорила вона.
Ой, не "зеленого шума" співала
Вічно смутная сосна.
Ой не "зеленого шума"!
Чується в гомоні тяжка зимовая дума.
(Леся Українка)
Строфа рондо утвердилася в середньовічній французькій поезії. До неї зверталися Ф. Війон, В. Тредіаковський, І. Северянін, Леся Українка, М. Рильський.
Сонет (італ. sonetto, змен. від лат. sonus — звук) — чотирнадцятирядковий вірш, написаний п'яти- або шестистопним ямбом, який складається з двох катренів і двох терцетів чи терцин. Перший катрен називається строфою, а другий — антистрофою. У строфі жіноча рима чергується з чоловічою, а в антистрофі — навпаки. У катренах обов'язкове чергування чоловічих рим з жіночими, рими мають бути дзвінкими. У першій строфі визначається тема, у другій пояснюється, у третій вирішується проблема, а в останній робиться висновок.
Сонет виник у ХНІ ст., першим поетом-сонетистом був Джакомо да Лентіні. Сонети писали Данте, Петрарка, Шекспір, Метлинський, Франко, Драй-Хмара, Зеров, Рильський, Юрій Клен, Павличко, Ліна Костенко та інші.
Сонет M. Рильського "Людськість", присвячений П. Тичині:
Червонобоким яблуком округлим Скотився день, доспілий і тяжкий, І ніч повільним помахом руки Широкі тіні пише вуглем.
Солодкою стрілою пізній цвіт, Скрадаючися, приморозок ранить. Дзвенить земля, як кований копит. Зима прийде — і серце не обманить.
Все буде так, як писано в книжках: Зірчастий сніг, легкий на вітах іній І голоси самотні у полях.
Та и по снігах, метелицях поплине, Як у дзвінких, незміряних морях, Невірний човен вірної людини.
Талановиті поети вносили свої зміни до канону. Так, "англійський" ("Шекспірів") сонет має три катрени з неоднаковими римами і заключний дистих: АБАБ ВГВГ ДДЦД ЕЕ.
Сучгюш літературознавці говорять про сонет як про ліричний жанр — сонети елегійні, любовні, еротичні, медитативні, пейзажні, релігійно-містичні тощо.
В українській поезії є неримований (білий) сонет. Авторами білих сонетів є І. Франко, Д. Павличко.
Сонети написані 4-стоповим ямбом, називають сонатино. Сонетино зустрічається в поезії І. Світличного, І. Калинця.
Гнучка форма сонета постійно оновлюється, поети розширюють його можливості, з'являються різні форми цієї строфи.
Хвостатий сонет — це сонет з кодою (італ. coda — хвіст), тобто з одним або кількома зайвими віршами.
Сонетеса — сатиричний, пародійний або бурлесковий хвостатий сонет.
Фігурний сонет — утворює візуальне зображення.
Безголовий сонет — це сонет без одного катрена. Такий сонет є в "Енеїді" І. Котляревського:
Були і тії там панянки,
Що наряджались напоказ,
Мандрьохи, хльорки і діпнянки,
Що продають себе на час.
Сі в сірш' і в смолі кипіли
За те, що жирно дуже їли,
І що не страшив їх і піст,
Що все прикушували губи
І скалили біленькі зуби,
І дуже волочили хвіст.
Половинний або піввірш (катрен + терцет).
Брахісонет — кожен вірш складається з одно-, двоскладового слова. Перевернутий — спочатку терцети, а після них — катрени. Кульгавий сонет — один рядок довший або коротший за інші. Сонет-луна — це сонет, у кожнім вірші якого останнє слово є луною до передостаннього.
Ув'язнений сонет — останнє слово рядка повторюється на початку наступного.
Подвійний сонет — чотири катрени і чотири терцини при двох римах.
Є сонети запитань і відповідей. Один автор пише сонет із запитань, а другий — з відповідей, сонети-акровірші (початкові літери кожного рядка утворюють певну назву), сонети-байки (повчально-гумористичні або сатиричні, твори з алегоричним змістом), сонети-діалоги (сонети у формі діалогу між ліричними героями), паліндромні сонети — абцедарії (рядки починаються з літер в алфавітному порядку).
Вінок сонетів — складається з п'ятнадцяти сонетів. Останній — магістрал (магістральний) утворюється з перших рядків 14 сонетів. Кожен наступний сонет починається останнім рядком попереднього. Магістрал може йти першим. А. Ткаченко цю форму сонета називає букетом сонетів.
Онєгінська строфа. Вона створена О. Пушкіним. Складається з 14 рядків чотиристопового ямба. Перші чотири рядки римуються перехресно, наступні чотири — паралельно, наступні чотири — кільцево і останні два — паралельно: АБАБ ВВГГ ДЕЕД ЄЄ. її використовували Лермонтов, Волошин, П. Куліш.
У світовій поезії є такі канонічні строфи, як віланель, китайська танка, японська уака (танка), гайку (гоку), індійська шлока, персо-арабські газель, бейт, рубаї, грузинська шаїрі та інші. Танка, гоку і рубаї є жанрами лірики.
Віланель або віленела (лат. villanus, франц. villanelle — селянський) має 6 тривіршів однакової структури, подібних на терцину, і останній 19-й рядок. Рядки охоплені двома римами. Перший рядок повторюється у шостому, дванадцятому, вісімнадцятому, третій — у дев'ятому, п'ятнадцятому, дев'ятнадцятому. В добу середньовіччя віланела була піснею пастухів, у добу Відродження — піснею про кохання.
Танка — п'ятивірш, який складається із чергування п'яти— та семи-складових рядків (5-7-5-7-7). Виникла в японській поезії у VIII ст., у IX—X ст. стала класичною строфічною формою. Приклад:
Раптом захотілося -чого б це? Поїздом поїхати. От з поїзда зійшов — а йти нема куди.
(Ісікава Такубока. Переклад Г. Туркова)
Гоку (гайку) — жанр японської пейзажної лірики, виник у XVI ст. Гоку складається з трьох рядків. Перший і останній рядок мають по 5 складів, середній — 7. Схема гоку 5+7+5.
Приклад гоку з доробку І. Качуровського:
Достиглі сливи Нагадують: ти прожив Ще одну весну...
Газель (газела, гезела) складається з кількох двовіршів, але не більше 12, на вірш лише одна рима. Схема римування АА БА ВА ГА. Рима може бути чоловіча, жіноча, дактилічна. Ця форма ліричної поезії з'явилася у VII ст. в арабській та персидській літературах. Зустрічається у творчості І. Франка, В. Поліщука, Д. Павличка.
Вона була, як мрія, що жила А
В моєму серці довгі-довгі дні. Б
Все вимріяне в ній: чоло й уста, А
І очі чорні — трошечки скісні. Б
Ступити кроку з місця я не міг — В
Так, ніби це лучилось уві сні. Б
(Д. Павличко)
Рубаї — строфічна форма з чотирьох рядків. Перший рядок римується з другим і четвертим. Кожен чотиривірш рубаї — закінчена думка. Наприклад:
Є вірші — трударі, є вірші — ерудити, А
Є вірші з золота, є вірші із тандити, А
Та найдорожчі ті, що із вогню, — Б
Зігріти важче, ніж охолодити. А
(Д. Павличко)
Рубаї характерний для ліричної поезії народів Сходу. Д. Павличко в 1987 році видав збірку "Рубаї".
Шаїрі — чотирирядкова строфа на шістнадцять складів, усі рядки римуються між собою (AAAA). Популярна у найдавніших пам'ятках грузинської поезії, її застосовував Шота Руставелі у поемі "Витязь у тигровій шкурі". Наприклад:
Не зовіть того поетом, хто випадком, ненавмисне, Кілька слів пустих, нікчемних, у нудного вірша втисне, Хоч і пнеться до поетів, хоч бундючиться він злісне, Хоч, немов той мул, ґвалтує: "Ти найкраща, власна пісне!"
(Переклад М. Бажана)
Інші види віршів.
Білий вірш або верблан (англ. blank verse) — неримований вірш з виразною внутрішньою метричною акцентово-інтонаційною структурою. Рима у ньому компенсується клаузулою. Білі вірші використовуються в силабічному і силабо-тонічному віршуванні. Найчастіше застосовується у віршованих драматичних творах (Леся Українка, "У пущі").
У драматичних творах білі вірші не діляться на строфи, у ліриці строфи' є. Можуть використовуватися будь-які віршові розміри.
Вірші, у яких половини рим немає, називаються напівбілими.
Акровірш (акростих) (грец. akros — зовнішній, крайній, лат. versus — повтор, поворот) — вірш, перші літери якого утворюють слово, фразу, ім'я.
Лиха зима сховається, А сонечко прогляне, Сніжок води злякається, Тихенько тануть стане, — І здалеку бистресенько Вона до нас прибуде, Кому-кому любесенько, А дітям більше буде. (Л. Глібов, "Хто вона? ") Тут акровірш використаний як форма загадки для дітей.
Література
1.Абрамович Г.Л. Введение в литературоведение. — М., 1975.
2. Введение в литературоведение / Под ред. Г.Н. Поспелова. — М., 1983.
3. Волинський П.К. Основи теорії літератури. — К., 1967.
Чотирискладові стопи їх називають пеонами, вони маловживані, складаються з одного наголошеного і трьох ненаголошених складів. Пеон І — V V V.
Немає коментарів:
Дописати коментар