Ликера Полусмак у віці 25 років
Ликера Полусмак у похилі роки
Я родилась в Липоврогах Чернигівської губ. (Нїжинського уїзду).
Була я кріпостная у панів Макарових. А дочка Макарова Карташевська взяла мене в Петербург. Там на Большой Московской (вулицї) Карташевські мали свій дім.
Карташевські мене одягали в малоросійську одежу і все бувало (я) прислужую за столом. Одних стрічок було на менї яких пів сотнї аршин та з десять низок намиста.
Я гарна була. Ото гостї як наберуть ся до нас (Карташевських), то лакеї всї аж мруть. Грають в лакейськой на гармонії, — а я вибіжу та накручу їм голови і йду прислужувати.
У Карташевських були лїтеральні вечери. Пани там збирали ся два рази на тиждень і Шевченко приходив. Там бував Турґенєв, Жемчуженко, Костомаров — багато (бувало), а Кулїша ніколи не було. Аненко бував ще. Він женив ся на тій що сватали за Шевченка. Тут я з ним (Шевченком) познакомилась.
Шевченка я бояла ся, але знала що він важний пан, бо за ним завше посилали карету, як його нема. Він ходив постоянно в кожусї і в шапцї і, бувало, завше менї гроші дає, як його одївати. Або ходить по хатї, як я за столом прислужую і дивить ся на мене. Я почала встидати ся; лиш він прийде, а я вже боюсь показати ся.
Я нї з ким з тих панів не балакала, бо не мала права.
А після Тарас Григорович менї усе розказував: як козачком був, як люльку заладжував, як втїкав, по бурянах ховав ся та картинки писав, — як дяка бив з хлопцями. Все було — веселий, як балакає, а ходив смутний.
Був він (Шевченко) собі середнього росту — такий мужественний, здоровий чоловік; чорні вуса. Ходив до Карташевських у піджаку.
Я подавала йому одежу; то не хтїв щоб помогати; каже: „сам одїну ся“.
А Турґенєв раз питаєть ся мене: „нравить ся вам Тарас Григорович?“
На лїто Шевченко їздив на дачу в Канів. Одну зиму ходив до Карташевських, а на лїто поїхав. Мої пани були на дачі в Лїсному Корпусї, а зимою він (Шевченко) приїхав.
Мене посилали з письмами-то Турґенєв бувало, ніколи нїчого не дасть — був такий понура, а Тарас по карбованцю давав. „Ти, каже, пішки прийшла?“ — „Пішки“ — „А — така гарна дївчина тай ходить пішки! На ж тобі на підводу!“
Панї моя бувало спитає : „А що, вам нравиться Шевченко?“
Яж не знала про що вона питає.
На веснї Карташевські виїхали за границю, а мене відали Кулїшам. Вони жили в Стрельнї на дачі.
Погано менї було, бо заставляли воду носити і поли (підлоги) мити. Я ходила в дїрявих черевиках і обірвана.
Тарас Григорович приїздив сюди на пароходї що дня. Здалеку видко як йде.
Я раз сижу на крилечку та співаю пісню: „Де мій милий чорнобривий коня напуває“... А він (Шевченко) підкрав ся тай каже: „а де-ж твій милий ?“ Я нїчого не знала... Я тодї жила в Стрельнї з Кулїшихою, і було менї дуже погано, а він прийде й пожалує.
Тарас Григорович їздив до мої знакомої. Вона в нас (Карташевських) жила — бонна. Я до неї було ходила в гостї. То він ходив до неї й переказував що, щоб передала мені.
Якось ранком він приїхав (в Стрільну) й довго ходив в саду з Кулїшихою а я чистила дорожки. Каже Кулїшиха: „Принеси води Тарасу Григоровичу“ — а сама пішла.
Він випив воду й каже: „Сїдай коло мене“, — „Не сяду“.
Він нахмурив ся й я сїла.
Каже: „підеш за мене?“ Я сказала, що піду.
Він написав Макарову (за дозволом), а через недїлю був отвіт.
Тарас Григорович менї правив ся.
Тогдї я була зовсїм дурна й не знала який він великий чоловік. А Кулїшиха: каже „Ти не знаєш його. Він Сібіряка й пяниця“. А я його нїколи не бачила пяним.
Один Маркович все знав за Тараса.
Брешуть, що він пив дуже горілку. Так менї аж досадно, що брешуть і нїщо так не досадно.
Він менї подарунки подавав.
Ото він менї привіз з Федором перший подарок — шість пар кізлових черевиків на шнурках, бо мої були з пальцями, і плед привіз, а після книжечку і деревяний хрестик гарної роботи.
То я все посля назад послала.
Питав вперед: „чи підеш за мене?“ Кажу: „піду“. Він каблучки привіз. А на другу недїлю привіз Євангеліє в білому перепльотї і з золотими замками. За тим, привіз менї три низки коралів і сережки з медальонами. В одному (медальонї) хрест з жемчужними віточками, на другому — в жемчузї серце й Мати Божа жемчугом всипана. І останній раз (привіз) скриньку малахітову й там 500 карбованців пятачками. Тогдї я йому відіслала (гроші), лиш ключик залишила. А попереду, ще раньше подарував іконочку /286/ Божої Матери, а з другої сторони написано: „Спаси і сохрани її“. Пожар у мене як був то це погоріло.
До шлюбу (Шевченко) справив менї одежу.
На корсетці золоті ґудзики. Спідницю шовкову голубу і білі черевики, — і візітну одежу: шовковий білий козакин з голубою підкладкою і широкими рукавами з прорізами — золоті ґудзики і білу шляпу.
Тілько я йому все відіслала. Каблучку послала — бояла ся Карташевських — і корсетки. А придане він купував все і давав в дім André на Морской (вулицї) шити: пальто сріблясте і пальто біле, а корсетку підвінечну — бархатну, блакітну, з червоною і срібною лентою. Ящичок був прислав — там пудра і всяка всячина, хоч то менї було не потрібне.
Він все казав: „давай повінчаємось“, а з-за границї писали — підождати.
Як обявили менї, що я вольна, він поцілував мене і каже: „тепер, Ликеро, ти така як всї люде“.
Після перевіз мене до свояченицї Толстої. Та Толстая питала мене „Чи любите Шевченка?“ Я казала що не знаю.
Як приїхала сестра до Толстої, то Тарас Григорович наняв кімнату на Васильєвском Острові, й квартиру найняв там, щоб переїхати як подружимось і дров купив багато...
При менї Тарас мало писав.
Бувало прийду до нього в Академію (Штук) чаю напю ся й він каже: „йди до дому“.
Обід менї хтось приносив, а я не знаю звідки; знаю лиш, що був добрий обід: все було що хтїла.
Потім (по обідї) Тарас прийде до мене. Лондо возьмем тай їдемо катати ся.
Йому ґрафиню сватали і його не пускав до мене Макаров — той пан, якого я була кріпостная, хоч я й не була кріпостная, бо я була козачка і тодї дізнала ся про те, як визволила ся.
Грошей я мала 35 рублів. А найшов ся такий адвокат. Каже: „це буде коштувати 60 р.“ Я йому кажу, що нічого не маю. „Якось то буде, говорить“ й за сім рублїв зробив, що я відійшла від панів.
Вони (пани) не хотїли, щоб я йшла від них, а — як вибралась — усе відняли від мене.
Я прихожу, було, до Шевченка в Академію на Васильевский остров, а він малює. Що він малює — глянути бою ся. Знаєте, художник Крюков в Смоленську — той знав усе.
В Академії жив Тарас Григорович у втором етаже, а потім /287/ на горі, тільки я не бачила; ту ж (першу кімнату) бачила. Там світло було. Тут він вмер.
Хата завалена. Господи! вся хата завалена бумагами та картинами. Скрізь бумаги — і на столї і на стульях.
Де він спав, одягав ся, тої хати я не бачила, бо тут все сидїв... і мій портрет на стїнї повішав.
Він мене написав в довгих сережках і стрічка була на голові. Той портрет я тримала, а як відала ся, то чоловік побив (його).
Як робив Тарас Григорович, то сидїв в одній сорочцї; рукави розірвані. Але то він робив дїло. За неохайність брешуть і що горілку пив — брешуть.
Кажуть, Тарас в Канів було приїде, — а там був шиньок. Прийде й каже: „ну, хлопцї, наріжте курчат“, то вони наріжуть і балюють, а без горілки.
Великих картин не було у Шевченка.
Такі в нього були штучки (мольберт?); то він сидить та там малює пензликом, а мене посадить напроти. Я дивлю ся.
Очі він мав сиві, а вуса чорні, ніс тупий був, широкий.
Тарас був добрий до мене. Як прийшла перший раз, то дуже зрадїв: „Федоре, каже, моя молода прийшла. Давай нам хоть чаю“. Сам він пив чай завше з ромом, а мінї кофе: „чого хоч?“ Я не знала чого хтїла. Федір нанїс всього. То його лакей був.
Говорив Тарас все по українськи. Каже: „Як я розумію вас — ви славянин — то розумійте мене“. Українців тогдї любили в Петербурзї; були так в славі, що й кімнати прибирали (по українському).
Це Тарас тогдї вже з неволї вернув ся.
Розказував, що за царицю Катерину був в неволї. Проказував такий вірш.
А другий раз за те (був в неволї): Знаєте Клейнміхель був мінїстр. А він йому (Шевченкови) заказав патрета за 500 р. Тарасови треба грошей, а він не йде. А Тарас взяв на виставку портрет тай роги приробив. Раз цар йде по виставці тай каже до Клейнміхеля: „це що таке?“ А він: „винуват, Ваше Велїчество“! Після він зробив так, що на Сибір Тараса запровадили.
Одна ґрафиня питала Тараса, як він в тюрмі жиє; а він намалював себе голим разом з салдатом; „як бачте“ написав.
Розказував як він друкував (писав)? у тюрмі та за холяву ховав. Передавав сюди. А послїднїй раз ґраф Толстой його визволив. Тарас мене перевіз до його свояченицї. /288/Як він мене любив! Він був перший після батька і матери.
А після як відіслала подарунки, то розсердив ся. Каже:
Я думав, що то з овчари овчата,
А то задрипані дївчата.
Так віршом і сказав і почав сердитись.
Дивую ся — як він знав що зо мною буде:
Я, каже, в неволї, а ти вдовою;
Ходимо та поглядаємо один на другого.
Як він знав усе! Старець один розказував: Він (Шевченко) було як намалює щось там на стїнї — то сяде та й полетить.
Міні вже все було прислане: і підвінечне (знаряддя) і 500 рублів. Я йому назад послала, бо бояла ся, що пані Карташевська відбере. Я не сама відносила, а послали пани з горнічною. А він не знав, що я не сміла не послати.
Я втїкла з свої кімнати до Марковичів і казала, що не піду за него. Через Марковичів Шевченко вговорював мене...
Мінї дивно то, що він в Каневі лїг. Чом він не написав — де вродив ся, щоб в Кириловцї — поховати.
А в Каневі ще є за Днїпром Прохоровка. Там один жив його (Тарасів) знакомий; то там дуб є; була на нїм кровать зроблена, на дубі. Там Тарас Григорович спав, ночував, малював і друковав.
Я спорилась з одною панночкою. Вона каже за Тараса, що таке время було, що він один був вищий над людьми, а що тепер є розумнїщі. Дурна якась.
Як він вмер, то Карташевська питає: „Чи хотіли б бачити Тараса Григоровича? „Хочу“ кажу. „То царство йому небесне!“...
Я вкинула ся в річку, — побігла через Неву й провалила ся, а Москаль йшов, то поспів мене витягнути. Я в Обуховськой больніцї місяцїв чотирі лежала і не попрощала ся з Тарасом Григоровичом і не бачила.
Як би не казали мінї, що він був в Сїбірі, то б я не жалувала тепер. Коли ж Макаров хотїв собі мене приобрісти!
Казали мінї пани: „Ти хочеш бути панею, а сама не знаєш, що йдеш за Сїбіряку“.
Я не пішла, а все була таки панею.
Я молода була. В модному маґазинї служила у Француза. Зачісувала дам, краяла сорочки. До мене офіцери приставали. Я одному дала пощочину Хозяїн-Француз — зробив виговор. Я думала втїкати з маґазина, але Француз впросив мене, бо я добре робила.
Я молода була і гарна. Чоловіка мала. Ми мали в Царскому /289/ Селі парикмахерську. Дїтий було багацько. Треба було жити й я тримала учениць. А прийде хто до чоловіка прибирати ся, то я вийду й якусь роботу свою панам продам то флакон духів. Раз купила фортепяна, в двір принесла, а до хати чоловік не пускає. Каже: „нащо купила шарманку?“ Дїти йому надоїли, ученицї надоїли, робота надоїла.
Було горе й тепер горе.
Вийду тепер в Каневі на могилу (Тарасову), а всї так і шепчуть : „Шевченчиха пішла, Шевченчиха пішла“! І чого вони вязнуть до мене?!
Немає коментарів:
Дописати коментар